Оксана Дмитрівна Іваненко - Марiя

У родичів на Орловщині він швидко забув останній сумний час у Парижі, смерть Саші, тим більше, що це трапилось не на його очах, а в Ніцці. Він, по правді, не дуже переживав і «;мерть батька, бо відвик від нього. Останні роки хлопець був трохи ображений після того, як одержав від батька листа, в якому Опанас Васильович перераховував усі свої витрати, свої борги й пояснював, чому не надсилає йому грошей. Власне, мама дуже часто при ньому і навіть з ним підраховувала свої «достатки» і навіть радилися разом, як можна «викрутитися» з скрутного становища, і разом накреслювали плани економії в побуті, які, правда, рідко витримували, тільки-но гроші з'являлися, але ж з мамою усе було разом і спільне, і мама добре розуміла, коли й що потрібно Богданові, щоб не похитнувся його авторитет і певне «renommйe» серед хлопців! А от лист батька був у чомусь образливий для нього. Мама теж була ображена, з Богдасем вона не говорила про це, але він почув, як вона сказала бабусі: «Я гадала, що коли людина знає, що в неї росте його дитина. то дитина, син, мусить знати, що батько турбується про нього. Богдась слова лихого чи недоброго не чув від мене про батька і ніколи не почує, але коли Опанас Васильович через свою нову сім'ю вважає неможливим для себе давати на його освіту — я ніколи вдруге не нагадаю йому про це. Я сама вирощу свого сина».

Друга сім'я! Богдась нічого не спитав ані маму, ані бабусю: і, ніяково, і якось страшно було розпитувати, саме — страшно. Не кажуть самі — значить, не можна про це говорити. Про «другу сім'ю» він почув і від цікавих до всього родичів у Орлі. Голосним шепотом, прозорими натяками говорили про якусь співачку, про маленьких дітей, співчутливо поглядаючи на Богдана. Щоб він говорив про батька й маму з родичами?! Та нізащо в світі! Мама була для нього непорівнянною ні з ким! Хіба хоч одна жінка була схожа на неї?

Мама, відправляючи його в Орел, казала, що неодмінно йому треба поїхати побачитися з батьком, і він збирався. Мама нічого не казала про «другу сім'ю», і він якось забув про це. Та от надійшов лист про хворобу батька, і тітоньки-бабусі заквоктали навколо нього: «Бідний хлопець, йому треба хоч би попрощатися з батьком!» І всі хором виспівували, який батько був хороший, майже святий, і в усьому відчувалася догана мамі, але від'їзд ніяк не влаштовувався, і поки його збирали —батько помер.

Кілька днів він намагався уникнути товариства, бо вже родичі з їхніми зойками та співчуттям ставали нестерпні, з однією ба" бусею було легше, — бо вона мовчала, певне, теж ображена осудом дочки. Але потім почалися турботи про наступні іспити в гімназії, перше хлоп'яче захоплення дочкою давніх орловських приятелів мами й батька — теж наче родичів, наступна подорож до Москви та Петербурга. Усе це віддалило смерть призабутого батька.

А в Петербурзі почалося нове життя, і в Петербурзі жив з ними Митя Писарєв.

Писарєв доводився йому дядьком, але чомусь так вийшло, що Богдась звав його просто Митею, і не те щоб вони заприятелювали, — Митя був дуже зайнятий, але він дійсно правив для хлопця за ідеал людини й мужчини.

По-перше, він був «революціонер», адже він тільки-но вийшов з Петропавловки. По-друге, він так багато читав і знав, як ніхто з їхніх знайомих, та аж ніяк не пишався, що він такий розумний. Про все, про що хотів дізнатися Богдась, про все він міг розповісти просто і ясно. З ним було цікаво розмовляти! Шкода тільки, що йому було ніколи. По-третє, він був справжній мужчина — гарний, міцний, здоровий. Здавалося, пройти з кінця в кінець величезного Петербурга для нього — дрібниця. Він казав, що влітку вони плаватимуть з Богдасем наввипередки, і Богдась мріяв про літо. Митя не казав Богдасеві, щоб той готував уроки або читав щось потрібне — просто поряд з Митею було соромно погано .вчитися або щоб хтось нагадува-в про це. Соромно було не прочитати книги, про яку згадували в розмові. Вони були зовсім на рівних, наче брати, тільки один — старший брат, але такий славний, не гордий старший брат, хоч і найрозумніший серед усіх, хто буває у них. Дарма що молодий, але ж всі прислухаються до його слів, до його думки, навіть мама.

Богдась був усе ж таки досить дорослим для того, щоб зрозуміти, що для мами Митя не просто «брат».

Митя ніяк і не приховував, як він любить маму, але він аж ніяк не запобігав перед Богдасем. Навпаки, Богдась трошки, так ледь-ледь, запобігав перед ним, і йому здавалось, йому школа було, що мама ставиться до Миті не так, як до Олександра Вадимовича, хоча в очах Богдася їх не можна було й порівняти! Богдасеві інколи навіть страшно ставало, що мама якась байдужа до Миті, ні, не байдужа, це було не те слово; і Богдась не міг знайти вірного слова: коли б була байдужою, вона не турбувалася б так, не радилась так про свою роботу, як ніколи не радилася з Олександром Вадимовичем, не зважала б так на його думки і навіть зауваження та заперечення, коли читала ііюсь своє, і не любила б так сама слухати уважно-уважно все, що написав він. А втім, завжди Богдасеві було страшно, що мама раптом не захоче жити спільно з Митею, хоч про це ніколи й мови не було, що раптом вони роз'їдуться — хоча ніколи вони не сварилися. Богдасеві здавалося, що кращого за Митю не може бути, і коли вже мама, як усі жінки, хоче чи мусить, — в цьому Богдась ще не розбирався, — бути знову замужем, то тільки за Митею, тільки з Митею! Богдан уже прочитав його статті про Базарова, «Мыслящий пролетариат», і вирішив сам для себе: він мусить бути такою людиною, як Базаров, як сам Митя, і, звичайно, він буде революціонером!

Це було, правда, вирішено вже давно, ще в Італії, коли він був