Лана Вернік - Фантомна довіра, Лана Вернік

Лариса була вражена почутим — Степан СКАЗАВ Роману це своє особливе звертання до неї. Певно, розмова між друзями була ДУЖЕ відвертою. Мовчки дивилася на нього. Дивно було чути, як Роман переконує її у почуттях Степана.

Мала бешкетувала у животі, і Лора поклала руку на живіт, отримавши одразу ж удар в долоню.

— Схоже, мала така ж непосидюча, як і її батько, — усміхнувся Роман.

— Так… — промовила Лора. Вона ображена, спантеличена, але разом з тим відчувала, що готова пробачити Степану все, навіть зраду, тільки б він жив.

З того дня Роман почав часто заглядати до квартири родини Пилявець, і Олена аж занадто радісно вітала його у дверях квартири, та він не звертав на неї уваги. До лікаря він возив Лору машиною, щоб її ніхто ніде не штурхнув і вона не спіткнулася. Олена, коли не працювала у салоні краси — їздила з ними.

Переговори з FARC затягувались, і поки що не було жодного результату. Лариса хвилювалася, але принаймні вона знала, що він живий. Роман казав, що бачив у Ігоря фото Степана: трохи відросла борода і волосся, але все одно зрозуміло, що то він. Взяти з собою, щоб показати їй, не наважився, бо Ігор не знає про її вагітність.   

В травні у родині Пилявець сталася біда…

Старша сестра Олени, та, що була вчителькою танців, жила у цивільному шлюбі з чоловіком набагато старшим за неї. І якось, теплим травневим вечором, вони поверталися додому з дня народження своїх друзів. Йшли повільно, розмовляючи про різні милі дрібнички і на пішохідному переході, біля самого їхнього будинку, їх обох збив п’яний водій… Чоловік від отриманих травм помер на місці. У сестри був струс мозку, закритий перелом лівої руки і численні забої м’яких тканин. Здійснивши наїзд на пішоходів, авто врізалось у дерево і п’яний водій випав з салону. Тікати не міг, бо не тримався на ногах. Перехожі викликали швидку допомогу і міліцію.

Пролежавши кілька тижні у лікарні, вона повернулася додому, але діти померлого цивільного чоловіка вже в’їхали до квартири і люб’язно дозволили їй зібрати особисті речі та попросили залишити квартиру. Вона була НІХТО. Співмешканка… Звісно, що після всього дівчина повернулася додому, до батьків. А там — Лора…

Це було 8 червня. У Романа в той день було кілька судових засідань. Обіцяв зазирнути ввечері.

Лариса, незважаючи на заперечення і вмовляння, спакувала речі. Вона розуміла, що мусить піти. Хоча батьки і розклали крісло для старшої доньки у своїй кімнаті — Лора почувалася некомфортно. Думала викликати таксі і поїхати на квартиру Степана. Для себе вирішила, що якщо мовчати, то можна переночувати, а далі буде видно.

Пішла в туалет. Вийшла, тягнуло знову. І знову… Тітка Тамара, спостерігаючи за нею, похитала головою.

— Я так думаю, Лоро, що ні на яку квартиру Степана ти зараз не поїдеш.

— Чому? — запитала, скривившись і взявшись рукою за живіт.

— Бо поїдемо ми зараз з тобою до пологового…

Ввечері 8 червня Ларису привезли до пологового будинку, а близько другої години ночі, 9 червня, в середу, на день народження Степана, народилась Меланія — рівно 3 кг і 50 см зросту. Як він і хотів: подарунок йому на день народження.

Новонароджену дівчинку вклали Лорі на живіт, накрили ковдрами і залишили на дві години. Лариса пригортала дитину і з завмиранням серця розглядала їхню із Степаном доньку, що тягнула до рота руку і чи́хала, прочищаючи дихальні шляхи. Маленьке червоне личко у змазці видавалось їй наймилішим у світі, бо у ньому вона бачила такі знайомі і рідні риси... При одній думці про Степана з очей потекли сльози.

— Матусю, чому плачеш? Не потрібно, така у тебе гарненька доця, — промовляла до неї акушерка, — так добре пологи пройшли. Така ти молодець і от вирішила поплакати. Ну чого ти? Там вже і татусь ваш у приймальному всіх на вуха поставив.

На якусь мить серце закалатало, а потім Лора зрозуміла, що, мабуть, там Роман…

Таки то був він. Лорі виділили окрему палату і він отримав дозвіл її навідувати. Хотів винайняти для Лариси і дитини будинок, але вона, несподівано, заявила про своє бажання повернутися додому. Хоч як він не намагався її вмовити цього не робити — Лора була непохитною. В середу вдень він відмінив частину зустрічей і поїхав до Людмили Василівни додому повідомити новину — вона бабуся. Жінка хапалася за серце і витирала сльози радості. Володимир був приголомшений новиною, як і Тетяна.

— А хто батько? — запитала Тетяна.

— Яка різниця, — махнула на неї матір, — головне, що дитятко народилося здоровим. Давай краще кімнату готувати для Лори і онучечки. Переїдеш до мене.

— Добре… — насторожено промовила Таня і пішла до кімнати.

— Дійсно, а хто батько? — перепитав Володимир. Він вже трохи випив до приїзду Романа, а тепер збирався піти додати ще, — я так розумію, що байстрючка не від тебе.

— Якщо Лариса вважатиме за потрібне, то скаже, — примруживши погляд сказав Роман. П’яний дід викликав у нього сумніви щодо правильності прийнятого Ларисою рішення. Дуже хотілося піти до Хризонівни і попросити її прийняти у себе Лору з правнучкою — НЕ МОЖНА. Та і стара навряд чи повірить...

— Я ж казав тобі, що принесе у пелені — от і дочекалася! — кричав захмілілий Володимир.

— Та закрий ти вже свого рота! Не тобі принесла, а мені! Буду няньчити, а ти очі свої залив, то йди вже, та не варнякай!

— Ні… Ще не залив… Ще треба піти за байстрючку випити… — і, хитаючись, він пішов з кухні.

— Щось чутно про Степана? — тихенько запитала Людмила у Романа, коли вони залишились вдвох.

— Перемовини йдуть важко. Вони хочуть просто величезні гроші. Залучили вже досвідчених у таких справах людей, але перемовини буксують і вони також змінили контактну особу.

— Багато хочуть?

— П’ять мільйонів… доларів.

Людмила прикрила рота рукою.

— І ціну не бажають зменшувати…