Стефані Маєр - Господиня

class="book">Тривога важким тягарем лягла мені на серце тієї ночі, коли Іян переніс моє ліжко — я б таке важке ліжко сама й не зрушила — у гральну кімнату.

Вперше за півроку падав дощ. Люди сміялися й бурчали, розкладаючи мокрі матраци й лаштуючись спати. Я побачила Шерон із Доком і всміхнулася.

— Сюди, Вандо, — погукав Джеймі, прикликаючи мене жестом: Джеймі щойно примостив свій матрац поруч із матрацом Іяна. — Тут вистачить місця на трьох.

Джеймі був єдиний, хто ставився до мене майже так само, як і раніше. Він теж пам’ятав про мою фізичну слабкість, але ніколи не здавався здивованим, якщо я заходила до кімнати, і його не вражало, коли слова Вандрівниці зривалися з нових вуст.

— Вандо, тобі ж не потрібне ліжко, правда? Зуб даю, що ми всі троє помістимося, якщо зсунемо матраци докупи, — з цими словами Джеймі усміхнувся й, не чекаючи дозволу, стягнув мій матрац із ліжка. — Ти займаєш зовсім мало місця.

Джеймі забрав ліжко в Іяна й відсунув його у прохід, щоб не заважало. Тоді прилаштувався на краєчку матраца й повернувся до нас спиною.

— А, і ще одне, Іяне, — мовив він не обертаючись. — Я побалакав з Аароном і Брандтом. Напевно, я переїду до них. Хух, ото вже я втомився! На добраніч.

Я довго дивилася на нерухоме тіло Джеймі. Іян також не ворушився. От тільки не може бути, що і він панікує. Либонь, просто шукає спосіб, як викрутитися з ситуації?

— Вимикаємо світло, — рявкнув Джеб із другого кінця печери. — Всі стулили пельки і сплять!

Люди засміялися, але сприйняли його слова серйозно — як завжди. Один по одному всі чотири ліхтарі згасли, і в печері запанувала темрява.

Іянова рука відшукала мою; вона була тепла. А він помітив, що мої руки холодні та спітнілі?

Іян опустився на постіль навколішки й лагідно потягнув мене за собою. Я скорилась і примостилася на стику двох матраців. Іян не відпускав моєї руки.

— Тобі зручно? — прошепотів Іян. Довкола нас шепотілися й інші, але шум сірчаного струмка заглушував розмови.

— Так, дякую, — відповіла я.

Джеймі перевернувся на другий бік, зсунув матрац і зачепив мене.

— Ой, вибач, Вандо, — пробурмотів він і позіхнув.

Я автоматично відкотилася вбік. Іян виявився ближче, ніж я гадала. Я тихенько охнула, наштовхнувшись на нього, і спробувала відсунутися. Раптом його руки обняли мене, притиснувши до свого тіла.

Це було дуже дивне відчуття — Іянові зовсім не платонічні обійми чомусь нагадали мені, як я вперше наковталася «Знеболювального». Я ніби мучилася від болю й не помічала цього, поки Іянова рука не зцілила мене.

І куди поділася моя сором’язливість? Я повернулася обличчям до Іяна, а він іще міцніше пригорнув мене.

— Тобі зручно? — прошепотіла я, повторивши його запитання.

— Навіть краще, — він поцілував мене в чоло.

Кілька хвилин ми мовчали. Майже всі розмови стихли.

Іян нахилився до мого вуха й майже нечутно прошепотів:

— Вандо, як гадаєш?.. — він раптом замовк.

— Що?

— Схоже, тепер я у кімнаті сам. Це неправильно.

— Ні, в печерах надто мало місця, щоб ти розкошував у кімнаті сам.

— Я і не хочу бути сам. Але…

Ну чому він не запитає прямо?

— Але що?

— Ти вже мала час звикнути до себе нової? Я не хочу тебе підганяти. Знаю, які заплутані твої почуття… до Джареда…

Хвильку я перетравлювала сказане, а тоді загиготіла. Мелані ніколи не гиготіла, а от Пел робила це часто, й у вирішальний момент її тіло зрадило мене.

— Що таке? — з притиском запитав Іян.

— Це я давала час тобі, щоб ти звик до мене нової,— пояснила я пошепки. — Не хотіла підганяти тебе, бо знала, що тобі нелегко. Через Мелані.

Іян здивовано підскочив:

— Ти думала?.. Але ж Мелані — не ти. Я вас ніколи не плутав.

Я усміхалася в темряві.

— А Джаред — не ти.

Голос Іяна посерйознішав:

— Але Джаред — це Джаред. І ти досі його любиш.

Невже Іян знову ревнує? Мабуть, не варто радіти з таких негативних емоцій, але я не могла не визнати: мене це порадувало.

— Джаред — моє минуле, моє колишнє життя. Ти — моє теперішнє.

Якийсь час Іян мовчав. А коли заговорив знову, голос його був грубуватим від стримуваних почуттів:

— І майбутнє, якщо хочеш.

— Хочу.

А тоді він поцілував мене зовсім не платонічно — наскільки це дозволяло ціле юрмище людей довкола, — і я з піднесенням згадала, як завбачливо збрехала про свій вік.

Скоро дощі припиняться, і коли це станеться, ми з Іяном будемо разом — справжні дві половинки. Це була заповітна мрія і відповідальність, якої мені ще за всі мої життя не випадало на себе брати. Варто було мені подумати про це, як