Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Дофін Луї у батька в кабінеті:

— Величносте! Вас хочуть убити. І моя бідолашна матуся теж у цій змові.

Анрі:

— Синку, я знаю твою матусю на дев'ять місяців довше, ніж ти. Вона гарячкує й бурчить, вона любить наказувати, але твоя матуся — не вовчиця.

Лyi:

— Зате той другий був наче ціла зграя вовків, він гасав по всій кімнаті. Мене ті вовки з'їли б із кісточками.

Анрі:

— А що ж королева?

Луї:

— Вона покірна йому, шановний мій тату, ви самі це знаєте.

Анрі:

— Вона з ним не спить. Треба тобі знати, що тут головне. Без цього жінки не можна підкорити.

Луї:

— Величносте! Накажіть мені знешкодити вашого вбивцю.

Анрі:

— Не він мій убивця. Він не гідний твоєї руки.

Луї — блідий, дуже високий як на свої літа, — душиться слізьми:

— Тату, мій рідненький тату! Нехай це буде іншим страшна наука. Щоб труп лежав на внутрішньому луврському мосту. І хто входитиме та виходитиме, щоб переступав через нього.

Так воно й буде — за часів короля Луї. Але поки що його великий, шанований батько обнімає його й каже йому в обличчя:

— Ти ще довго будеш дитиною. Не забувай: сьогодні ми з тобою говорили, як дорослі чоловіки. Одними вчинками ми набуваємо собі ворогів, іншими — повинні їх перемагати. Це ніколи не кінчається, і, вбивши одного, нічого не доведеш. Я більше боюсь за твою матір, її треба жаліти — вона ж весь час вагітна.

Видно було, що дофін ось-ось заридає. Король хутенько затулив йому рота: за дверима почулася чиясь хода. Коли двері відчинились, король уже бігав по кабінету на всіх чотирьох. Дофін сидів на ньому верхи й правував ним за ріжки хусточки, накинутої йому на шию. А той, хто ввійшов, був іспанський посол. Дон Ініго де Карденас приїхав до Парижа з надзвичайним дорученням: достеменно вивідати все про воєнні готування й про наміри короля. А при нагоді зажадати й пояснень. Цього разу обставини здались йому невідповідними для такої розмови.

Дон Ініго був не тільки гордий іспанець, а ще й сором'язливий. Відмежованість від інших людей, успадкована від довгої низки предків, у нього врешті набула викривленого сенсу і вже не могла б називатися самовпевненістю. Дон Ініго від дверей дивився на химерні верхогони по всій кімнаті й почував себе зайвим, невчасним гостем. Він був не так шокований, як засмучений. А король підскакував ще вище, ніби хотів скинути з себе дофіна. Той міцно чіплявся за нього й аж вищав від збудження та втіхи. Високий зріст і поважне бліде обличчя не в'язалися з дитинною вдачею.

Король зупинився. Не підводячись із підлоги, він спитав:

— Пане посол, ви маєте дітей? Так? Тоді я ще побігаю.

І рушив далі по колу. Дофін промовив, затинаючись:

— М-ми ч-часто так робимо.

Щойно, розмовляючи з батьком, він не затинався нітрохи.

Дон Ініго вийшов. Перше його враження було таке, що цей король не становить небезпеки для всесвітньої держави.

Чума

Але посол за цим враженням не забув про свою місію. Хоч король не має урочистих манер, та він має начальника артилерії і військо. І золота в нього прибуває неймовірно швидко, тим часом як іспанське золото тане. В його Великий план досі ще ніхто дуже не вникав, та саме дон Ініго зрозумів той план завдяки своїй холодній відмежованості, що виключала упередженість. Наскільки відомо, він єдиний майже збагнув, що впорядкування світу вже недалеке, воно цілком досяжне, і то без всевладдя Габсбургів. Вікодавня звичка до усталених поглядів дуже перешкоджала йому в тому розумінні, отож гордовитий гранд гідний був хвали за таємну сором'язливість та послаблену самовпевненість, що прояснили його розум.

Звичайно, він лишив без уваги Великий план — якщо взагалі щось вивідував про нього. Він ніколи не заводив про нього мови, але тим настирливіш намагався остаточно порізнити вінценосне подружжя за допомогою двох шлюбних пропозицій. Королеву відразу захопила думка заручити дофіна з інфантою. Король рішуче відмовився. Він не давав ніяких нещирих обіцянок, а просто сказав «ні». Навіть без поставленої умови Анрі б лишився непохитний. А умова була така, щоб він зрікся захищати Голландію.

Дон Ініго був упертіший за будь-кого такого, чию душу не точив би шашіль. Він докучав королю, аж поки тому одного дня урвався терпець. Він лайнувся й сказав:

— Коли король Іспанії ще дужче мене дратуватиме, я несподівано навідаю його в Мадриді.

— Величносте, — відповів посол з великою гідністю — ви були б тоді не першим королем Франції, що сидів там.

І як сидів! У келії завбільшки з курник.

— Пане посол, — сказав Анрі вже багато спокійніше. — Ви іспанець, я — гасконець. Як ми почнемо вихвалятися, то куди зайдемо?

Завдяки своїй відповіді та ще кільком таким дон Ініго став героєм дня, та це його більше бентежило, ніж тішило. Королева відкрила, що він їй родич. Двір почав говорити вишуканими кастильськими зворотами, наслідуючи його. Мета була — принизити короля. Дон Ініго, далеко не такий легковажний, як більшість придворних, зовсім не хотів цієї переваги над його величністю. При одній нагоді, коли повз нього проносили шпагу короля, він взяв ту шпагу з рук y слуги, покрутив y руках, обдивився з усіх боків, поцілував її й сказав:

— Я щасливий, що потримав у руках доблесний меч найдоблеснішого в світі короля.

Він лишився в столиці й тоді, коли її навідав ще один високий гість — чума.

Більшість придворних повтікали до своїх маєтків. Грізна слава цієї пошесті жила в народі здавна: чорна моровиця від своєї першої появи — три сотні років тому — навіювала чимраз більший страх. Бубонна чума й легенева — або одна з них, або й обидві разом — лютували, як іще пам'ятали живі, десять років тому під час облоги, але найжахливіше — п'ятдесят років тому. Єдиної лікарні, що звалася «Божий притулок», не вистачало, і, коли прийшла пошесть, там у кожне ліжко впихали по восьмеро хворих. Як не дивно, але саме там, де бог був найближче, помирало найбільше. В передостанню моровицю померло шістдесят вісім тисяч; старі люди ще пам'ятали це число. Остання була не така жорстока — може, через те, що архієпископ наказав класти зачумлених осібно від усіх інших хворих. Відтоді пошесті надано назву, рівнозначну відкриттю: вона називалася заразою.

Король відмовився покинути Париж, хоч цього невідчепно вимагала королева, на яку знов же тисло подружжя Галігай-Кончіні. Не знаючи вже, чим переконати чоловіка, Марія почала валити на нього всю провину. Мовляв, попереднього