Жан-Жак Руссо - Сповідь

в 1774 році він забороняє будь-яке видання своїх робіт без особистого дозволу та контролю. Був період, який знайшов відображення у тексті «Сповіді», коли Руссо вважав друзів не менш небезпечними за ворогів. Деякі з них навіть покаялись у спокусі завадити виданню праць Руссо. Рене де Жирарден,[229] Поль Мульту,[230] П’єр Дюпейру[231] взяли на себе відповідальність за посмертне видання повного зібрання творів Руссо, громадянина Женеви, що виходило з 1782-го по 1789 рік. Вони мали виконати чималу роботу: в рукописах «Сповідь» мала аж три нетотожні варіанти.

Друзі Руссо разом мали на руках перший неповний рукопис, що містив три перші книги та частину четвертої, до якого входив унікальний незавершений вступ (його не було в інших двох варіантах), другий текст, що був знайдений після смерті автора в письмовому столі,[232] та третій варіант (що був переданий Мульту). Ухвалили у 1782 році видати повне зібрання творів, куди ввійшли перша частина «Сповіді» (перші 6 книг), нарис «Руссо судить Жан-Жака» та «Прогулянки самотнього мрійника», а також «Роздуми про уряд Польщі» і зібрання кореспонденції.

У вступі до повного зібрання творів Руссо Дюпейру засудив перенесення тіла Руссо до пантеону й підкреслив нерозривний зв’язок Руссо-людини з його творами. Як напише пізніше Леон Фейхтвангер, «живий Жан-Жак розчинився у своєму творінні». Дюпейру зазначає, що Руссо не був безгрішним, але разом з тим він унікальний приклад доброчинної людини, «яку падіння підносили, а помилки спонукали боротися і перемагати».

Видавець уперто відмовлявся друкувати другу частину «Сповіді», що викликала багато суперечок. Після смерті свого батька П’єр Мульту в 1788 році надрукував книги VII–XII (другої частини) у Женеві. Він писав, що був свідком нетерпимості суспільства, і, намагаючись виправдати свій вчинок, заявляв про існування декількох екземплярів рукопису «Сповіді», які можуть потрапити в руки нескромних видавців, і тому, щоб попередити зміни в тексті Руссо, він вважав своїм обов’язком видрукувати частини, що перейшли йому у спадок.[233] У книзі сьомій «Сповіді» Руссо так відгукується про свого майбутнього видавця: «Але найбільші свої сподівання я пов’язував з Мульту, молодим хлопцем, що подавав найбільші надії своїми талантами і гарячим розумом. Я завжди любив його, хоча його поведінка щодо мене часто бувала двозначною і хоча він був близький з моїми найлютішими ворогами. Попри все це, я все ще переконаний, що саме він найбільше покликаний стати захисником моєї пам’яті і месником за свого друга».

Видання «Сповіді» супроводжувалося запеклими суперечками між видавцями (Дюпейру, Жирарденом, сином Мульту). Дізнавшись про вчинок П’єра Мульту в Женеві, Дюпейру заявив про зраду і розпочав видання «Сповіді» у видавництві Невшателя, яке мало виправити помилки женевського видання. Ж. Роже, пастор та письменник з Лозанни, писав у листі видавцям, яких вважав дуже повільними та занадто обережними: «Небо навіки благословило Руссо, але помилилось у виборі його видавців».

Слід підкреслити, що частини «Сповіді» виходили з 1782-го – року революції в Женеві, до 1789-го – початку Французької революції. Для тексту автора, який оголосив «час революції», цей збіг став доленосним. Завдяки виданню частин книги в два етапи вихід другої частини перетворив першу, видану в 1782 році, на якір колективної пам’яті перших читачів «Сповіді». Горизонт очікування читачів гармоніював зі зростаючими революційними настроями, в світлі яких були сприйняті події приватного життя Жан-Жака (зокрема такі, як відмова від дітей чи суперечки з відомими людьми). Якобінці прославляли Руссо, але чути не хотіли про його «Сповідь». Для них головною працею громадянина Женеви був «Суспільний договір», а ще педагогічний роман «Еміль».

Другий варіант рукопису «Сповіді», що є повним, виходив друком у місті Пуансо хоч і пізніше за перші видання, але все ж не за заповітом свого автора – у 1795 році.

Бажання виправдатися (що стало поштовхом до створення книги, в якій – як це не парадоксально – декілька разів отримує заперечення) не вплинуло на створення у тексті ідеалізованого образу видатної особистості XVIII століття. «Я обіцяв написати сповідь, а не самовиправдання, тому обмежуся сказаним». У передмові до драми «Нарцис» Руссо наводить думку, що може тлумачитися і як пояснення проекту «Сповіді»: «Готовий визнати, що існують безсумнівні генії, здатні прозрівати істину крізь покрови, які її окутують; ці нечисленні обрані душі протистоять глупоті та марнославству, ницим ревнощам та іншим пристрастям, якими сповнена любов до літератури… Важко виправдовуватися, але я сміливо визнаю, що труднощі не у виправданні перед широкою публікою чи перед моїми супротивниками, а у виправданні перед самим собою: бо лише я можу судити, подивившись у своє серце, чи вартий я того, щоб увійти в це обране коло… Мені потрібен був цей досвід, щоб закінчити знайомство з собою».[234] Зі сторінок «Сповіді» постає людина без прикрас, зі своїми слабкостями, бажаннями, достоїнствами, успіхами та поразками.

Діалог Руссо зі своїм минулим включає цілий комплекс питань до тексту, що визначають його своєрідність у світовій літературі та підкреслюють постійну актуальність: відношення оповідача до себе як учасника подій минулого, діалектика правдивості та вигадки, замовчування та зізнання. Розгортання цих питань у порівнянні з питанням відношення біографії Ж.-Ж. Руссо до історії героя, створеної у тексті «Сповіді», відкриває більш цікаві перспективи як для дослідника літератури, так і для пересічного читача. Людину, що постає зі сторінок «Сповіді», читач має право розглядати і як мислителя чи мрійника, як політика чи жертву манії переслідування, і як музиканта та романіста. У відповідь на сприйняття певного ракурсу образу Руссо, створеного «Сповіддю», твір одразу викриває його неповноту. Текст містить у собі безліч різноманітних пластів, що здатні відкрити читачеві найбільш різнопланові духовні перспективи.

Жан Старобінський,[235] якого можна назвати найуважнішим інтерпретатором Руссо, помітив найсуттєвішу особливість його творчості, що повною мірою характеризує саме текст «Сповіді». Руссо постійно ставить перед читачами питання, пошук відповіді на які, чи принаймні їх обговорення, змушує (у позитивному розумінні) нас постійно перечитувати його, пропонувати нові потрактування та відкидати старі, відмовлятися від формул, які робили текст Жан-Жака звичним і народжували впевненість у тому, що ми зрозуміли Руссо раз і назавжди. Кожне покоління відкриває для себе нового Руссо, знаходить у «Сповіді» приклад для наслідування або предмет категоричного заперечення.

Попри те, що Руссо давно посів визначне місце в історії нашої цивілізації, питання сприйняття та розуміння його тексту залишається і досі важким. Дуже цікавим є питання сприйняття «Сповіді» Руссо його сучасниками. Філіп Лежен[236] стверджує, що сучасникам із Женеви був незрозумілий проект Руссо, і як доказ цитує матеріал із журналу «Літературні роки»[237] за