Тарас Григорович Шевченко - Перлини української класики

class="p1">А сама вже тремтіла: де той Андрій?

Максим Мандрика, з значком на грудях, ходив між народом.

– Усі прийшли?

– Всі.

– Не прийшов Безик Олекса.

– Я тут…

– Треба всіх записати.

Але тільки наладивсь, коли до зборні верхи під’їхав на панськім коні Семен Мажута. Прив’язавши коня, він простягнув руку Мандриці.

– Здоров, Максиме, маю діло до тебе.

Староста глянув на нього.

– Не варт ти моєї руки. Ось тобі, маєш…

І вдарив Семена в лице.

Семен оторопів.

– За що ти вдарив? Мене громада обрала.

Мандрика не встиг одповісти, як Підпара вже встав між ними і звів рушницю.

– Розступіться там, зараз!

Народ хитнувся назад, наче хлюпнула хвиля, і рівночасно ахнули люди й рушниця.

Завитий в серпанок білого диму, Семен зігнувся і схопився за бік.

– Ой, братці, за що ж мені таке?

Він хитався і божевільним оком шукав страшної розгадки на сірих обличчях, що живим муром нахилялись з обох боків.

Там не було розгадки і не було надії. Тоді звірячий жах підняв його ноги, і він кинувсь тікати наосліп, сходячи кров’ю, що червонила пальці і стікала здовж ногавиці на землю.

Олекса Безик догнав Семена і вдарив ззаду колом. Високе тіло зігнулось удвоє, як складаний ножик, і впало на землю.

Панас Кандзюба був уже тут. Безвладне тіло, ще тепле, що так покірно лягло йому під ноги, струснуло в ньому зненависть, якої не чув до живого. Його захопило непереможне бажання зробить йому шкоду, втоптати в землю і знищить. Без потреби він вистрелив в нього і націлявся важким чоботищем вдарить під груди.

– Доволі, готовий! – обізвавсь Безик.

Вони взяли за ноги тіло Семена, одтягли до баюри і вкинули в воду.

Все сталось так несподівано й швидко, що люди закаменіли.

Кров була пролита. Одна тільки хвиля одділяла минуле од того, що сталось, а здавалось, що проминула вічність, що попереднє раптом впало у прірву, що щось прорвалось і увільнилось од пут.

Од юрми одділились Іван Короткий, Дейнека та ще дехто з людей і стали біля Підпари, готові на все. Підпара витягсь у весь свій зріст.

– Хома Гудзь тут? Виходь!

Голови повернулись і тривожно-жорстокі очі стрілись, наче мечі. Де Хома Ґудзь?

– Нема. Не прийшов.

На хвилину залягла тиша і натяглася, наче струна. Кого тепер? Чия смерть вилетить з рота і впаде на тім’я, як камінь? Було чутно дихання.

– Прокіп Кандзюба!

Як! Прокіп Кандзюба? А цього за що? Його ж обрала громада?

Староста пояснив.

– Я по нього послав. Він зараз буде.

– Андрій Волик! Ведіть!

– Волик… Андрій… – прокотилось луною. – Тут… ось він…

– Ой, боже, що він вам винен! – кричала Маланка. – Не руште!

Її голос заглушило тонке, гостре і невгавуче скигління, подібне до виття під ножем поросяти, і тільки зрідка його рвали окремі слова.

Тимчасом юрма двигтіла, кипіла і викидала з себе, як страва наверх шумовиння, суху, скуйовджену постать каліки.

– Йди… йди… ось він… ось тут. Не поможе.

Його штовхнули, і він впав на коліна перед Максимом, блідий, пошарпаний весь, нікчемний, як опудало з конопель, з своїм цурпалком замість руки.

– Змильтесь… люди… я нічого не винен.

Він уклонився, торкнувшись чолом землі.

Максим поставив Андрія на ноги.

– Хрестись.

Андрій зараз покірно підніс до лоба скалічену руку.

– Бийте його.

Так він і впав. З ним покінчили одразу.

І знов кривавим шляхом одтягли тіло в калюжу.

Але мусили кинуть, їх спинив галас. Юрма здригнулась од глухого стогнання жаху, од шуму піднятих рук.

– Дивіться… он там… встає… він ще живий. Семен… Семен…

З води баюри піднялася спина, як острівець, на мить показалась рука, наче ловила повітря, і знову впала. Ще два-три рухи, вагання – і довга фігура розігнулась поволі та захиталась на нетвердих ногах, як привид у чорній сітці стікаючих вод. Великі Семенові руки, мов кліщі рака, надаремно шукали, за що б схопитись.

– Він вийде!.. він зараз вийде з води!..

Ті, що тягли тіло Андрія, скочили в воду і одним махом сокири поклали Семена назад у воду.

І знов жорстока тиша здушила серце у жмені, знову болюча жага кривавого слова розтягнула хвилю у вічність. Чия тепер черга? Кого покличе смерть? Кожне нове наймення давало іншим змогу передихнути коротку хвилину пільги.

Однак напружену тишу ніщо не порушало. Підпара пошепки радивсь з Максимом, і тільки за плечима у юрми билось і розривалось голосіння Маланки та плач жіночий.

Раптом все стрепенулось. Юрма зітхнула великими грудьми і паче брижі пробігли по ній, як по воді.

– Ведуть! Прокіп іде!

Прокіп підходив спокійний і діловитий, як завжди. Так само, як завжди, охайно лежала на ньому одежа, так само поважні були його рухи і неймовірним здавалось, що ся людина іде на смерть. От зараз підійде, стане, вийме з кишені заяложений зшиток і прочитає громаді, скільки зорав, засіяв та що продав. Інакше не може бути.

Всі очі вп’ялися в нього, а він спокійно все наближався.

Під ноги йому попалась пляма свіжої крові. Він завагався на мить, наче боявся ступити на криваву дорогу, поблід на виду і підняв очі. Вони спинились на рушницях, вилах, сокирах, на Підпарі і купці людей, що вже стояли напоготові. Він зрозумів. Однак привітався.

Підпара махнув до нього острішками брів.

– Чому сам не прийшов? Ще посилати по тебе… Готуйся. Даси одвіт перед богом.

– Хіба ти піп? Я дам одвіт громаді. Вона настановляла мене.

– Пізно вже, братіку. Зараз помреш.

– За віщо?

– Ніколи розмовляти з тобою. Сам знаєш. Швидше кажи, що маєш.

– Громада так присудила?

– Громада.

Прокіп глянув навколо. Біля Підпари стояли Олекса Безик, Іван Короткий, Олександр Дейнека, дядько Панас. Все однодумці.

– І ви про мене? Що я зробив?

Вони мовчали.

Рятунку не було.

Дядько Панас торкнув його в плече.

– Може, покликать Марію?

Прокіп безнадійно махнув рукою.

– Покличте.

Вона ледве протиснулась крізь натовп – в новому цупкому кожусі, яким загортала дитину, і зараз уклякла на обидва коліна на мокру од крові землю.

– Помилуйте нас, пане старосто, і ви, чесна громадо… Коли б його не обрали, він би в тому не був.

Вона кланялась низько, разом з дитиною, в один і в другий бік.

– Годі, Маріє… вставай… – спиняв її Прокіп. – Слухай, Маріє…

І на хвилину замовк. Забув усе відразу.

– Слухай, Маріє… ось що… коня продайте… нащо він вам…

– Ой, боже, – голосила Марія.

– Мовчи. З тих грошей оддай десятку Пилипу, що я позичив… хліб, як змолотиш, не продавай, щоб була своя мука… Мою одежу лиши для сина, як виросте – зносить.

– Швидше там! – наглив Підпара.

– Ой, – голосила Марія.

– Кланяйся мамі… нехай простять… та й вже. І ти прости…

Він тричі, як перед говінням, поцілувався з нею, приклав холодні губи до чола дитини.

– Готовий? – питав Максим.

– Ще маю гроші громадські… ключі.

Він поліз у халяву і витяг звідти ганчірку.

– Полічіть… Тридцять вісім рублів і дванадцять копійок. – Потому згадав:

– Ще дві копійки.

І вийняв з кишені разом з ключами.

Максим забрав.

– Ще маєш що?

– Дозвольте скинуть жупан.

Він розщібнувся і лишився в одній сорочці.

Круг нього з співчуттям гомоніли:

– Добрий жупан.

– Шкода було б, якби умазався в кров.

Підпара набивав ще рушницю, решта чекали готові.

– Стійте, – спинив їх Панас Кандзюба: – я сам. – Він все ще біля Прокопа тупав.

– Кріпись, синашу. Служив досі громаді, послужи ще востаннє. Страшно нам… військо іде… не всім бути в одвіті… тобі заплатить бог… Перехрестись.

Прокіп перехрестився.

Марія все голосила і рвала на собі кожух. Її одтягли між люди.

– Прощайся, синашу…

ПрокІп вклонився на чотири угли.

– Простіть мене, люди… Може, кому чим завинив… Прощайте…

– Хай бог простить… Прощай і нам…

Панас Кандзюба знову торкнувся небожа.

– Куди тобі стріляти?

Прокіп втупив у нього вже мертві очі. Подумав.

– Стріляйте в рот.

Білий, як сорочка на ньому, він намагався розтулить рота, але не міг. Спідні щелепи тряслись в нього, тверді і нерухомі, як дерев’яні.

Панас приклав рушницю мало не до обличчя і бахнув.

А в одповідь на постріл лице плюнуло цівкою крові і обілляло Панасові руки і груди.

Прокіп впав на коліна. Підпара добив його ззаду.