Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

своїй сестрі прийняти протиконфліктну пігулку, яку Фергюсон тут-таки доповнив протипігульною пігулкою, а мати Фергюсона спитала в Емі, чи не турбує її що-небудь, – на це питання Емі відреагувала тим, що опустила погляд на свою серветку й почала жувати нижню губу, і от з тієї миті до самого закінчення обіду Фергюсон уже не вимовив ні слова. Після гарбузового пирога всі вони пішли в кухню разом мити посуд, чистити каструлі й сковорідки, а відтак Ден і Джим попрямували до вітальні дивитися теленовини та результати футбольних матчів у День подяки, а Емі й мати Фергюсона сіли разом за кухонним столом, як і передбачав Фергюсон, аби серйозно й щиро поговорити про те, що саме тривожить Емі (поза сумнівом – Майкл Моріс). Був початок сьомої години. Фергюсон піднявся потелефонувати в головній спальні – то був єдиний апарат у домі, котрий надав би йому можливість розмовляти так, щоб його ніхто не чув. У минулі вихідні Еві сказала йому, що День подяки відзначатиме з Капланами – парою, що жила з нею по сусідству, вони були її найкращими друзями в усьому кварталі, але на той малоймовірний випадок, що вечірка в них закінчиться раніше, він спершу потелефонував їй додому. Відповіді не було. Це означало, що треба телефонувати Капланам, що, своєю чергою, змусить його довго спілкуватися з котрим-небудь членом родини Капланів, котрому випаде зняти трубку, або з Джорджем, або з Ненсі, або ж із ким-небудь з їхніх дітей студентського віку, Бобом чи Еллен, всі вони були друзями Фергюсона, з усіма він був лише радий порозмовляти, та в той конкретний вечір йому хотілося чути лише Еві.

Декотрі найкращі його спогади про дорослішання асоціювалися з домівкою Капланів, де на зібраннях вечорами по п’ятницях і суботах за всі роки в старших класах він бував неодноразово – у тій двоповерховій, деформованій дерев’яній конструкції, набитій тисячами зайвих книг із букіністичної крамниці Джорджа, часто разом із Даною, а також часто із Майком Лоубом та Емі, і на більшості таких вечорів була присутня невелика група осіб з дванадцяти чи шістнадцяти, незвичайна суміш дорослих і підлітків, ще більш незвичайна суміш білих і чорних підлітків, але та частина Іст-Оранджу до того часу була більш-менш порівну чорною й білою, а оскільки Каплани та Еві Монро посідали ліві позиції проти-бомби-за-інтеграцію, без грошей і без будь-яких намірів утекти, а також тому, що всі, хто приходив до них, були не досить кмітливими, щоб жартувати на тему імені Джорджа й називати його Людиною, Котрої Не Існує (посилання на фальшиве ім’я, котре дали Кері Грантові в «У північ через північний захід» – ДЖОРДЖ КАПЛАН), Фергюсон іноді думав, що цей дім – останній оплот тверезого глузду у всій Америці загалом.

Трубку підняв Боб – для Фергюсона це було добре, оскільки Боб був найбільш небагатослівним з усіх Капланів, і зазвичай переймався чотирма речами одночасно, а тому після короткої бесіди про плюси й мінуси коледжу та клятого грьобаного бардака у В’єтнамі (за словами Боба) трубку передали Еві.

Що сталося, Арчі? – запитала вона.

Нічого. Я просто хочу вас побачити.

Приблизно через десять хвилин подадуть десерт. Заскакуй у автівку і приїжджай.

Лише вас. Наодинці.

Щось не так?

Та ні. Раптова тяга до повітря. На Емі знову напала її чергова велика примха, хлопці розмовляють про футбол, а я прагну вас бачити.

Звучить мило, прагну.

Гадаю, це слово я раніше ніколи в житті не вживав.

У Ненсі болить голова, а Джорджа, схоже, валить з ніг грип, тому сумніваюся, що наш захід тут сильно затягнеться. Приблизно через годину я повинна бути вдома.

То ви не проти?

Ні, звичайно. Мені б дуже хотілося з тобою побачитися.

Гаразд. Тоді я буду у вас через годину.

Не було таємницею, що вони подобалися одне одному, що вісмнадцятирічний Фергюсон і тридцятиоднорічна Еві Монро вже давно перейшли межі формальностей між вчителем і учнем, прийнятих у класі. Тепер вони були друзями, добрими друзями, ймовірно – найкращі друзі, проте разом з їхньою дружбою з обидвох сторін мав місце ще й фізичний потяг, що дедалі більше зростав, це залишалося секретом від усіх, спершу – навіть від них самих, непрохані похітливі думки, котрі ні він, ні вона не були готові втілювати в життя через острах чи сором’язливість, але відтак розслаблення спричинив один зайвий скотч у четвер увечері, в середині серпня, і від однієї миті до наступної пригасле полум’я взаємного потягу спалахнуло шаленим нападом обіймів на дивані в нижній вітальні, любовною грою, – котру в розпалі милування перервав дзвінок у двері, – подія, примітна не лише через їхню жагучість, а й тому, що відбулася вона посеред періоду Еда, хоча й ближче до кінця періоду Еда, а тепер, коли Еда більше немає, і Дани Розенблюм більше немає, а Селія Федерман – усього лише вимисел на далекому обрії, а ні Фергюсон, ні Еві не чіпали нікого іншого довше, ніж їм обом хотілося би згадувати, схоже, стало неминучим, що того прохолодного вечора Дня подяки їм захочеться знову помацати один одного. Цього разу алкоголю й не треба було. Несподіване вжиття Фергюсоном слова прагну заштовхнуло їх назад у спогади про вечерю в серпневий вечір, коли те, що вони почали, залишилося незакінченим, і от тому, коли Фергюсон прибув до Евіної половини двохсімейного будинку на Ворингтон-плейс, вони піднялися до спальні, поступово зняли з себе увесь одяг і влаштували довгу, щасливу ніч, нарешті закінчивши те, що почали раніше.

Це було всерйоз. Не одноразова примха, про котру можна забути зранку, – початок чогось, перший крок із багатьох, що стануть наступними. Фергюсонові було байдуже, що вона старша віком, йому було все одно, чи знає про них хто-небудь, йому було наплювати на те, що скажуть люди. Як би непристойно не було тридцятиоднорічній жінці плутатися з вісімнадцятирічним хлопчиськом, закон з цього приводу не міг вдіяти нічого, оскільки Фергюсон уже перевалив за вік згоди, і вони діяли легітимно й були цілковито недоторкані. Якщо суспільство і вважало те, чим вони займалися, неправильним, то хай би суспільство й надалі на них дивилося й мовчало собі в хусточку.

Справа була не лише в сексі, хоча й секс становив більшу частину – стільки ж для досі нестарої Еві, скільки й для позбавленого сексу Фергюсона, котрий ходив усюди з постійним стояком, властивим усім молодим людям, і йому все було мало, вони удвох опинилися в пастці необхідності загортатися один в одного та сплітатися руками й ногами в шалених натисках плотського забуття, квітчастий, нестримний секс, що спустошував їх