Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

новий виклик збираються вони кинути хранителям доброчинності? – спитала вона. Хоча й говорила принцеса про серйозні речі, її, здавалося, це зовсім не бентежить і не тривожить надарма. Вона часто сміялася – начебто з приводу якогось жарту, відомого лише їй, – і весь час при нашій з нею бесіді обмахувалася бамбуковим віялом, котрий їй подарував ще в дівоцтві, сказала вона, посол Китаю. Вранці вона забезпечила мене провіантом на дорогу.

Там багато сіл, всі вони оточують башту вісьмома концентричними колами. З берега постійно видно айсберги.

Кажуть, башта – найстаріша будівля на острові, її спорудили в незапам’ятні часи. У ній більше ніхто не живе, та, за легендою, вона колись слугувала місцем поклоніння, і пророцтва, що їх вирікає там провидець Ботана, правили друнами увесь їх золотий вік.

Я сів на коня і вирішив попрямувати в глуху частину суші. По трьох днях і трьох ночах я прибув до села Флом, де, як мені сказали, уяву людей заразив новий культ – і загрожував їм винищенням. Якщо вірити моєму джерелу (писарю з палацу), серед мешканців Флома поширюється зараза ненависті до самих себе – і вже сягнула таких масштабів, що вони постали проти власних тіл і намагаються применшити їх чи знівечити так, щоб ті стали непридатними: писар назвав це оргією розчленування.

Оргією це назвати неможливо. Оргія передбачає захват та екстатичне задоволення, та у мешканців Флома ніякого задоволення немає. Вони займаються своєю справою з напруженим спокоєм релігійних фанатиків.

Раз на день на головній площі села відбувається церемонія під назвою Перетерпіння. Учасники туго загортаються в марлю з голови до п’ят, залишаючи лише невеликий отвір для ніздрів, аби не задихнутися, а відтак четвірці слуг цих фігур-мумій наказується тягнути своїх господарів за кінцівки, тягнути якомога енергійніше і якомога довше. Перевірка полягає в тому, аби витримати тортури. У тому випадку, коли в процесі кінцівка відривається, від юрби лунає рев екзальтації. Перетерпіння сьогодні переродилося в щось під назвою Пресходження. Відірвані кінцівки зберігаються в скляній вітрині, що стоїть у Ратуші, і їм поклоняються як святиням. А самих ампутантів наділяють королівськими привілеями.

Нові закони, ухвалені муніципальним урядом, віддзеркалюють принципи Пресходження. Послуги суспільству винагороджуються безболісними ампутаціями, а от засуджені злочинці вимушені піддаватися тривалій операції, під час якої до їхньої плоті пришиваються додаткові частини тіла. За перший злочин до живота переважно пришивається рука. А от для рецидивістів передбачені більш принизливі покарання. Якось я бачив чоловіка, до спини якого була прироблена голова дівчинки. У іншого з долоней росли ніжки немовлят. Є навіть такі, хто, схоже, носить на собі чуже тіло цілком.

У своєму повсякденному бутті населення Флома намагається розвіяти страхи, які можна пов’язати з їхнім хитким становищем. До забудькуватості вони не схильні – їхня мука не затихає, навіть якщо неозброєним оком не видно жодної її ознаки. Вони, отже, вирішили виступити проти неї і тим самим подолати ті перепони, котрі не давали їм пізнати самих себе. Вони ніяк не виправдовуються за те, що перетворили власний соліпсизм у фетиш.

Вони жадають перемогти не лише свої тіла, а й власне відчуття окремішності один від одного. Один чоловік висловився при мені так: «Схоже, ми ніяк не можемо відшукати собі спільний ґрунт. Кожен із нас носить на собі власний світ, а він рідко збігається зі світом кого би то не було. Зменшуючи розміри наших тіл, ми сподіваємося зменшити простір, що пролягає між нами. Доволі характерно: доведено, що ампутанти більше схильні брати участь у житті інших людей, аніж більшість фломіанців, у котрих є всі чотири кінцівки. Дехто навіть зумів вступити в шлюб. Можливо, якщо ми всохнемо до майже нічого, ми нарешті зможемо знайти один одного. Життя, врешті-решт, дуже складне. Більшість із нас помирає тут просто тому, що ми забуваємо дихати».

З урахуванням часу, що його він витратив на ходіння кімнатою поміж абзацами, разом із хвилинами, втраченими на приготування чашки розчинної кави та вийняття з дорожного несесеру свіжої пачки «Кемел», складання попереднього чорновика забрало у Фергюсона ледь менше двох годин. Щойно закінчивши писати, він відклав олівець і ретельно перечитав зроблене, відкинувся на спинку стільця, зробив коротку паузу, щоби покурити, почухатися й пороздумувати, а відтак знову взяв олівця і почав писати цей розділ заново. Через шість варіантів і дев’ять днів від початкового чорновика в нього залишилося лише чотири фрази.

У середу перед Днем подяки Фергюсон уперше більше ніж за два місяці вирушив додому – разом із Джимом поїхав до будинку на Вудхол-кресент, а Емі здійснила довгу подорож із Бостону, і от вони там знову, всі п’ятеро разом на тривалих вихідних, та, якщо не зважати на щорічне застілля з індичкою вдень у четвер, Фергюсон у самому будинку провів мало часу. Ден і його мати так глибоко занурилися в свій шлюб, що стали схожі одне на одного, вирішив він, а от Емі накинулася на них у гидкому й сварливому настрої, і коли Фергюсон спробував підбадьорити її за святковою вечерею, відтворивши з десяток найновіших тенісних матчів, що їх вони вигадали з Говардом (Артур Горлиця проти Вальтера Голуба, Джон Замок проти Френсиса Скотта Ключа, Чарльз Баранчик проти Жоржа Курчати, Роберт Птах проти Джона Клітки[42], всі сміялися, і навіть Джим, що чув більшу частину їх двічі, та Емі видала довгий стогін, а потім накинулася на нього: він, мовляв, дарма витрачає час на те, що вона назвала банальним, безглуздим, школярським гумором. Невже йому невідомо, що Америка веде незаконну й аморальну війну? Невже він не знає, що по всій країні відстрілюють і вбивають чорних людей? І що дає йому право, містер Розпещений Принстонський Всезнайко, ігнорувати всі ці несправедливості й розбазарювати свою освіту на заняття тупими гуртожитськими жартиками?

Фергюсон здогадався, що роман Емі з героєм Літа Свободи Майклом Морісом розвивається не дуже добре чи, може, не розвивається зовсім, проте стримався і не спитав у Емі про її особисте життя, а просто відповів: Так, Емі, я з тобою згоден. Світ – це вигрібна яма з лайном, болем і жахом, але якщо на підставі ти мені кажеш, що бажаєш заснувати таку країну, де сміятися протизаконно, то, я гадаю, мені краще пожити в якому-небудь іншому місці.

Ти мене не слухаєш, мовила Емі. Звичайно ж, нам необхідно сміятися. Якби ми не сміялися, то, певно, усі б вимерли за рік. Просто суть у тому, що твої тенісні матчі не смішні – і мене вони не смішать.

Ден звелів доньці заспокоїтися й не брати в голову. Джим порадив