Джордж Мартін - Гра престолів

коней і їхав геть. Сонце сіло. У халасарі горіли багаття — високі жовтогарячі вогнища, які люто тріщали та плювалися в небо іскрами. Дані спробувала підвестися, але її охопив різкий біль і стиснув, як велетенський кулак. Дані видихнула: тільки на це вона зараз і була здатна. Голос Міррі Маз-Дуур звучав як поминальне голосіння. У наметі вирували тіні.

Чиясь рука підхопила Дані за талію, і сер Джора поставив її на ноги. Обличчя в нього було липке від крові, а ще Дані помітила, що йому бракує половини вуха. Її знову пронизав біль, і вона судомно забилася в Джориних руках, а лицар у цей час кричав на служниць, щоб допомогли. «Невже всі вони так бояться?» Але вона й сама знала відповідь. Її охопив новий напад болю, й вона придушила зойк. Було таке враження, що в сина в обох руках по ножеві й зараз він пробиває собі дорогу на волю.

— Дореє, чорти б тебе ухопили,— гримів сер Джора,— сюди! Поклич повитух.

— Вони не прийдуть. Кажуть, що вона проклята.

— Вони прийдуть, бо я їм зараз голови постинаю!

Дорея заплакала.

— Вони втекли, мілорде.

— Мейгі,— зронив хтось. Аґо? — Віднесіть її до мейгі.

Ні, кортіло закричати Дані, ні, тільки не це, не можна, та коли вона розтулила рота, з вуст зірвалося лише болісне голосіння, а шкіра заросилася потом. Що з ними таке, невже вони не бачать? У наметі танцювали тіні, кружляючи навколо жаровні та кривавої купелі, чорні на тлі пісочного шовку, й деякі навіть не схожі були на людей. Дані зауважила тінь величезного вовка, а ще одна була схожа на чоловіка, охопленого полум’ям.

— Ягниця знає таємниці кривавої постелі,— сказала Іррі.— Вона сама так сказала, я чула.

— Так,— погодилася Дорея,— я теж чула.

«Ні!» — заверещала Дані, та, мабуть, тільки подумки, бо з вуст не зірвалося ні звуку. Її понесли. Розширеними очима вона дивилася в мертве небо, чорне, похмуре й беззоряне. «Там потвори! — верещала Дані.— Танцівники!»

Сер Джора вніс її в намет.

Арія

Аромат гарячого хліба, який долинав з крамничок на вулиці Борошняній, здавався Арії солодшим за всі парфуми. Глибоко вдихнувши, вона зробила ще один крок до голуба. Тлустий птах, пістряво-коричневий, заклопотано дзьобав шкоринку, яка застрягла між двох каменюк бруківки, та коли на нього впала тінь Арії, він миттю злетів у повітря.

Але зі свистом зметнувся дерев’яний меч і поцілив голуба за два фути над землею; птах гримнувся долі, й навсібіч полетіло коричневе пір’я. Арія блискавично стрибнула на голуба й ухопила за крило, і він забився в її руках. Дзьобнув у долоню. Але вона стиснула його за шию і крутнула, поки не відчула, як хруснула кістка.

Порівняно з полюванням на котів, ловити голубів було зовсім легко.

Септон, який проходив повз, скоса кинув на неї погляд.

— Тут ловити голубів найкраще,— пояснила Арія, обтрушуючись і підіймаючи свій дерев’яний меч.— Вони злітаються сюди на крихти хліба.

Септон поквапився геть.

Прив’язавши голуба до пояса, вона рушила вулицею. Якийсь чоловік штовхав двоколісний візочок, повний пирогів; з візочка линув аромат чорниць, лимонів і абрикосів. У Арії гучно забуркотіло в животі.

— Можна мені пирога? — раптом почула вона власні слова.— Лимонного або... або будь-якого.

Чоловік зміряв її поглядом з ніг до голови. Було очевидно, що побачене йому не сподобалося.

— Три мідяки.

Арія постукала дерев’яним мечем по черевику.

— А в обмін на вгодованого голуба?

— Чужі б забрали твого голуба,— вилаявся чоловік з візком.

Пироги були ще теплі, щойно з печі. Від запаху в Арії слина з рота покотилася, але в неї не було трьох мідяків... навіть одного не було. Вона кинула на чоловіка погляд, пам’ятаючи, як Сиріо учив її бачити. Чоловік був низенький, з кругленьким черевцем, а коли рухався, здавалося, ліву ногу береже трохи більше за праву. Вона саме думала, що якби поцупила пиріг і побігла, він би в житті її не впіймав, аж тут чоловік мовив:

— А ти ліпше тримай свої брудні пальці подалі. Золоті плащі знають, що робити з маленькими злодійкуватими щурами, добре знають.

Арія сторожко озирнулася. На вході у провулок стояло двійко гвардійців міської варти. Важкі вовняні плащі, пофарбовані в насичений золотистий колір, звисали майже до землі; кольчуги, чоботи й рукавиці у гвардійців були чорні. В одного при боці висів довгий меч, а в другого — залізний дрюк. Востаннє тоскно зиркнувши на пироги, Арія позадкувала од візка й утекла. Золоті плащі не звертали на неї уваги, але від самого погляду на них у неї стискалося в животі. Арія трималася від замку подалі, однак навіть зоддалік добре бачила голови, які гнили на високих червоних мурах. Над головами густими хмарами, наче мухи, шумно крутилися ворони. На Блошиному Дні пліткували, що золоті плащі змовилися з Ланістерами, і тому командувач міської варти отримав титул лорда, землі на Тризубі й місце у королівській раді.

Долітали до неї розмови і про інші речі — страшні речі, яких вона геть не могла второпати. Одні казали, що її батько вбив короля Роберта й сам, у свою чергу, загинув від руки лорда Ренлі. Інші наполягали, що це Ренлі убив короля в п’яній сварці між братами. А то чого б йому проти ночі тікати, як звичайному злодію? В одній версії короля вбив вепр на полюванні, в іншій — король удавився вепром: так натоптав собі живіт м’ясом, що луснув просто за столом. Ні, казали піші, король і справді вмер за столом, але через те, що його отруїв Павук Вейрис. Таж ні, це королева його отруїла. Та ні, він помер од віспи. Та ні, вдавився риб’ячою кісткою...

Але всі сходилися в одному: король Роберт помер. Удень і вночі калатали дзвони в сімох вежах Великого септу Бейлора, і над містом з гуркотом котилася бронзова хвиля жалоби. Так дзвонять, лише коли помирає король, пояснив Арії син одного кожум’яки.

Їй же хотілося одного: повернутися додому, але виявилося, що вийти з Королівського Причалу не так легко, як вона сподівалася. В усіх на вустах були розмови про війну, а золоті плащі так щільно обсіли мури, як воші обсідають... ну, наприклад, саму Арію. Ночувала вона на Блошиному Дні, на дахах і по стайнях, де тільки могла примоститися, і дуже швидко збагнула, за що цей квартал отримав