Оксана Дмитрівна Іваненко - Марiя

за пазухою кульку з паперу. Він мовчав. Спантеличений несподіваним побаченням з незнайомою «нареченою», він враз збагнув усе, коли відчув на грудях папірець. І хоча «наречена» нестримно цілувала його, він сам не насмілювався поцілувати цю красуню в обличчя і тільки вкрив поцілунками її руки.

— Ну, досить, досить! — буркнув комендант.

— Дякую! Дякую, синьйоре! Хай береже вас свята мадонна! У своїх молитвах я завжди поминатиму вас? —

Шура легко намить опустилася навколішки, склавши руки, як католичка, і, враз так само легко й нечутто схопившись, пішла, боячнся обернутися і на «нареченого», і на коменданта.

Комендант, насупившись, поспішав за нею до самої брами фортеці. В думках він лаяв в'язня — маючи таку красуню наречену, злигатися з бандюгами! От бідолага, біжить тепер, захлинається від сліз, слова вимовити не може, піде-таки, чого доброго, здуру в монастир!

Нарешті вона за брамою фортеці. Швидше, швидше звідси! Невже вона наважилася сама увійти туди, спуститися в підземелля, розіграти таку сцену? Чи це їй приснилося?

Опинившись за брамою, вона ледь стримала себе, щоб не кинутися бігти, бігти, бігти...

Вночі Кастеллаццо втік... Шура більше ніколи не бачила свого укоханого нареченого». З Гарібальді, який був у захопленні від подвигу російської синьйори, вона познайомилася особисто лише у тисяча вісімсот сімдесят другому році. Олександра Миколаївна гостювала у нього цілий тиждень на Капрері, і вони розсталися друзями. Гарібальді подарував їй свій портрет з автографом і потім, уже в Росію, писав їй...

То було вже потім...

Поки що вона,як і раніше, ходила в госпіталь, збирала серед знайомих для поранених кошти, харчі, корпію, записувала, що можливо, коротенько в щоденник, писала статті і чекала нетерпляче відповіді Некрасова — чи надрукують: десь- у російських журналах: їй хотілося писати, а крім того, дуже потрібні були гроші. Про побачення з Кастеллаццо чоловік поки що нічого не знав. Нічого довго не знала і її паризька подруга — Марія Олександрівна.

13

Усі бачать,

Як сирота скаче,

А ніхто не відає.

Де вона обідає...

Народна пісня

Марія знала й інший кінець цього прислів'ячка: «А ніхто не бачить, як вона плаче»...

«Ніхто й не побачить...» — думала Марія.

Звичайно, вона не «скакала», але всі бачили завжди ділову, енергійну, самостійну жінку, до того ж чатто' оточену молодими літераторами. Це теж була цікава тема для розмов, як взагалі постать письменниці Марка Вовчка, що повернулася нарешті з-за кордону, і не тільки «молоді» літератори прагнули потрапити в її оточення, а хто не потрапляв, той уже намагався «віддячити» як міг. До одних з таких належав і критик Скабичевський.

— Правду кажучи, — не раз казав він з усмішечкою колегам, — я не розумію, що ви знаходите у цій літній-матроні гарного, хіба що п волохаті брови? А в неї на побігеньках цілий штат! Той булочки від Єлисєєва, той коректуру несе, той якісь книги шукає...

— Уже й «літня»! — засміявся приятель Писарєва Кутейников. — Яка ж то «літня», коли їй лише тридцять чотири роки, а виглядає вона, слово -честі, років-на десять молодшою! І погодьтеся — рідко зустрінеш таку розумну жінку!

— Уміє просто кожного оплести з усіх боків неперевершеним мереживом лестощів та уваги! А що нашому-брату літератору треба — щоб слухали його писанину й мліли, — не здавався Скабичевський. — Я не відмовляю їй самій,у таланті, а проте це скороминучий успіх! Коли б не Тургенев, який переклав її, та не Добролюбов, який присвятив їй цілу статтю, — вона б і того не мала. Та ще мав значення політичний напрямок! її оповідання задовольняли злобу дня, і тому здебільшого критики крізь пальці дивилися на слабі сторони її творів. А побуту вона не знає, замість реальних фарб — запозичення з народних пісень та сентиментальність...

— Ну, це ви вже хватонули! У редакції «Русского слова» був її роман «Записки дячка». На жаль, духовна цензура ніяк не пропускає, ще з Парижа його надіслала. Хто читав, усі кажуть: важко навіть повірити, що написала жінка, та ще з освіченої дворянської родини — таке знання- побуту сільського попівства! Може, врешті дозволять надрукувати. Кажуть, такого вражаючого роману, антиклерикального, у нас ще ніколи не було!

— Дай боже нашому теляті вовка з'їсти! Якщо й є в неї талант, — я, власне, цього не заперечую, — то більше суб'єктивний, ліричний. Ну, звичайно, її творам не можна відмовити, що вони просякнуті гуманним, демократичним духом, — поблажливо мовив Скабичевський. — Побачимо! Поки що я бачу почт молодиків та бідолагу Писарєва.

— Ї чарівливість дорожча за будь-яку звичайну так звану красоту, я б з охотою сам належав до її почту, — пожартував хтось. — А її сердечність до людей! Та, кажуть, і до вашої родини вона виявила багато чуйності!

Скабичевський почервонів. Ніде правди діти — Марія Олександрівна дуже чуйно поставилася до його старшої «незаконної» дочки й не тільки допомогла «законно» удочерити, бо та народилася до шлюбу, а дуже тепло поставилася до дівчинки, яка деякий час навіть пожила в неї.

— Та, певне, ви самі одержали від неї одкоша! —засміявся Кутейников.

Хіба один Скабичевський мстився і в поговорах, і в критичних статтях? Марія намагалася не звертати на це уваги. У неї були вищі судді. І сама вона була собі суворим суддею в роботі. А щодо життя — як усі помилялися!

Є зовнішнє життя письменника, яке всі