Павло Архипович Загребельний - Диво

А то з землі вийшло потворне чудище, назване меском, і людським голосом передрікло нашестя на Палестину аравітян. А то народився шестиногий пес. А то з’явилася на небі зоря в виді списа.

Та й хіба тільки це знав Пантелій? Читав ще він старовинні книги, де пояснювалося, скажімо, що стихіями керують і повелівають особливі духи: є духи хмар, імли, осені, весни, літа, ночі, світла, дня. Походження дощу пояснювалося тим, що ангели збирають морську воду завдяки трубам, які сховано в хмарах, а вже з тих труб вода виливається на землю. Від шуму ж, який походить при накачуванні води, буває грім. Так само пояснювався рух сонця по небі: його качали триста приставлених па те ангелів.

Знав також Пантелій про небесні сфери і про те, що сонце увосьмеро менше за землю, завдяки чому й вміщаються всі його промені на земній поверхні; і про те, що існує десь за великим океаном ще одна земля необітована, але океану того перепливти живим людям несила, переплив його колись тільки Ной на своєму ковчегу, тепер туди лиш по смерті можуть добратися праведні душі, бо там розташовано на східній стороні рай, з якого виливаються чотири ріки, що проходять попід землею і течуть уже тут у вигляді Гангу, Нілу, Тигру і Євфрату.

Пантелій набирався знань так, як учив Василь Великий: «Присвятивши себе вивченню письмен зовнішніх, згодом уже починаємо слухати священні й таємні уроки і, мовби звикнувши бачити сонце на воді, звернемо, нарешті, погляди на саме світло. Якщо між ученням є якась взаємна спорідненість, то пізнання їх буде для нас доречним. Якщо ж немає сеї спорідненості, то слід вивчати різність учень, зіставляючи їх між собою, що допоможе ствердженню вчення ліпшого… Запозичимо в них ті місця, де вони вихваляли доброчинство й засуджували порок. Бо як для декого насолода квітами обмежується пахощами й строкатістю барв, а бджоли збирають з них ще й мед, так і тут: хто ганяється не за самою солодкістю й приємністю творів, той може з них запастися в душі деякою користю».

Ярослав дивився на Пантелія завжди з приємністю і радощами. Отрок був для князя мовби річ, зроблена власними руками. Ось сидить перед ним юнак, якого він одірвав од старого поганського світу, розокремив його з могутнім представником світу минулого, прихилив до себе, збагатив його душу. Якби навіть цей Пантелій був один на цілу Руську землю, то й то неабияка гордість для володаря, коли подумати, що десь королі дбають лиш за те, щоб підвладні не крали в них на пасовиськах коней, або ж воліють замінювати пишними шатами мудрість власну, а вже про мудрість підданих, то й у гадці не мають.

Але твердо впевнений був князь також у тому, що совається неспокійно перед ним отрок Пантелій не через холодний зимовий вітер з Дніпра, що пробився крізь благі стіни і крізь віконечка (княгиня Ольга полюбляла поглядати на узвози, щоб бачити, хто й з чим їде до Києва, тому в палаці було безліч віконечок, повернених у бік Дніпра; палац не подобався Ярославові через свою незатишність, князь уже вирішив ставити собі новий палац, як тільки все буде завершено на спорудженні Софії), – душевне сум’яття від надміру знань порушувало Пантелієве тіло перед князем, зверх тої мудрості, яку юнак всотав у себе з книг, потрібна була ще мудрість інша – нею ж міг володіти лиш він, Ярослав. То була мудрість повчань, настанов і велінь. Роби ось так, а не так, думай про це так, а не інак.

– День минув. – Ярослав глянув у тьмяне віконечко, побачив за ним ніч, відчув з того боку холодні удари дніпровського вітру. Не повертаючись до Пантелія, звелів: – Прочитай-но про день учорашній.

Пантелій дістав з-поміж двох дерев’яних дощок цупкий лист пергамену, скоромовкою прочитав: «Нехай нікому не видається дивним, якщо напишемо щось пам’яті гідне про суд Ярославів. Князь же судить щотижня вранці на торгу, визначає кари, уроки вірникам і поплати осьменникам при мощенні мостів у Києві.

За щонайменші переступи князь Ярослав уводить нові та нові віри, щоб збільшити лад у державі, а княжій казні додати прибутку. В народі ж про це мовиться: «Рука руку чуха, а обидві сверблять».

Поминаємо багато речей, про які у властивому місці можна буде згадати, і опишемо скромними словами церкву святої Софії, поставлену Сивооком і Гюргієм іверійцем, бо церква вже стоїть і жде украсу серединного. Як то сказано: «Лоб свербить, та кланятися нікому». Вельми дивується весь люд церкві небаченій, але допоки князь не побув коло Софії з митрополитом Феопемптом, боярами, воєводами, священиками і челяддю, поки не мовив: «Так тому бути», то ніхто ніби й не помічав церкви великої посеред Києва, так наче зродилася вона лиш після князевих слів. О світе тривожний і лихий! Чом-то так діється повсюди й завжди? Чоловіка простого ніхто не слухає, хоч би він віщав істини великі, навіть діла його щонайбільше змаловажують, коли ж людина посідає високе становище, то навіть мовлені нею глупства стають історичними».

– Що понаписував? – невдоволено буркнув князь. – Нащо то все?

– Все – правда. – Пантелій говорив тихо, не знати, чи злякався, чи хотів приховати глумління в голосі.

– Потрібна не правда, а віра. – Ярослав, покульгуючи важко, пройшов од вікна, сів на лавку навпроти Пантелія, так що тепер і його обличчя попало в смугу хисткого світла. – Віра ж не потребує докладностей, обмежується суттю. Не пиши слів усіх – і так зрозуміють. При писанні дорожи часом, надто ж – пергаменом, бо купований аж у Константинополі.

– Хоч пергамен купований, зате письмо домашнє, – не стерпів отрок, і тепер уже зрозумілим стало, що не до кінця вдалося князеві відірвати хлопця від того зарослого бородою деревлянського мудреця, встиг той передати отроку своєї впертості. Але Ярослав теж належав до терплячих і впертих: раз почавши якесь діло, вже не відступався.

– Писати треба, – мовби нічого й не помітивши, казав князь приязно, – тільки про велике, опускаючи другорядне.

Прагнути треба до ретельності в викладі подій, як то роблено колись у каролінгських пергаменах, яких ти не читай черга єною темність, але які дам тобі хоч поглянути. Ромейські