Жорж Санд - Консуело

«Я потрапила в досить кепське становище: з одного боку — злість, з іншого боку — безрозсудність, — подумала, ідучи, Консуело. — О Порпоро! — подумки вигукнула вона. — Я зроблю все можливе, щоб повернутися на сцену. О Альберте, я сподіваюся, що мені це не вдасться!»

Весь наступний день маестро Порпора був зайнятий у місті справами; вважаючи, що його учениця трохи бліда, він порадив їй поїхати за місто на прогулянку до Spinnerin am Kreuz[247] разом з дружиною Келлера, готовою супроводжувати Консуело, коли тільки вона захоче.

Не встиг маестро вийти за двері, як дівчина звернулася до Йосифа:

— Беппо, іди скоріше найми екіпаж: поїдемо провідати Анджелу та подякувати каноніку. Ми обіцяли зробити це раніше, але моя застуда буде нам вибаченням.

— А в якому костюмі з'явитеся ви до каноніка? — запитав Беппо.

— Ось у цьому, — відповіла вона, — потрібно ж, аби він знав, хто я, і змирився з тим, що я жінка.

— Чудовий канонік! Я такий радий, що знову його побачу.

— Я також.

— Бідолашний, славний канонік! Мені сумно подумати…

— Про що?

— Про те, що він зовсім втратить голову.

— Чому? Хіба я така божественно гарна? А я й не знала.

— Згадайте, Консуело, він же на три чверті вже був без тями од вас, коли ми розсталися з ним.

— А я тобі кажу: тільки-но він довідається, що я жінка, і побачить мене такою, як я є, він одразу отямиться і знову стане тим, чим сотворив його Господь, — розсудливою людиною.

— Це правда, одяг дещо значить. Коли ви знову перетворилися тут на панянку, після того як я за два тижні звик поводитися з тобою як із хлопчиком… я відчув якийсь страх, якусь незручність, у якій не можу сам розібратись. І, звичайно, під час подорожі… якби мені було дозволено закохатись у вас… Але зараз ти скажеш, що я верзу дурниці…

— Звичайно, Йосифе, ти верзеш дурниці, та до того ж іще гаєш час на балаканину. Адже нам треба проїхати десять льє, аби дістатися монастирської садиби й повернутися звідти. Тепер восьма година ранку, а ми мусимо бути вдома о сьомій вечора, до вечері вчителя.

Через три години Беппо і його супутниця зійшли біля брами абатства. День був чудовий. Канонік меланхолійно споглядав свої квіти. Побачивши Йосифа, він радісно скрикнув і кинувся йому назустріч, але раптом остовпів, упізнавши свого дорогого Бертоні в жіночому платті.

— Бертоні, моє миле дитя, — вигукнув він із цнотливою наївністю, — що значить це перевдягання? І чому ти прибув до мене в такому вбранні? Адже тепер не карнавал…

— Шановний друже, ваша превелебність мусите пробачити мені, — відповіла Консуело, цілуючи йому руку, — я вас обдурила. Ніколи не була я хлопчиком. Бертоні ніколи не існував, а коли я мала щастя познайомитися з вами, отоді дійсно я була перевдягнена.

— Ми вважали, — заговорив Йосиф, боячись, аби здивування каноніка не змінилось обуренням, — що ви, ваша превелебносте, не були уведені в оману нашим безневинним обманом. Ця хитрість була придумана аж ніяк не для того, щоб провести вас, — то була необхідність, викликана обставинами; і ми завжди думали, що ви, пане каноніку, великодушно й делікатно заплющували на це очі.

— Ви так думали? — зніяковіло й зі страхом запитав канонік. — А ви, Бертоні… тобто я хочу сказати — пані, ви теж так думали?

— Ні, пане каноніку, — відповіла Консуело, — жодної хвилини я цього не думала. Я прекрасно бачила, що ваше преподобіє анітрошки не підозрює істини.

— Ви віддаєте мені належне, — сказав канонік голосом трохи суворим і разом з тим глибоко сумним. — Я не вмію йти на поступки перед своїм сумлінням, і, якби вгадав, що ви жінка, ніколи б так не наполягав, аби ви в мене залишилися. Дійсно, у сусідньому селі й навіть між моїми служниками ходили неясні чутки, підозри, але вони викликали в мене тільки посмішку, до того вперто я помилявся щодо вас. Говорили, буцім один із маленьких музикантів, які співали месу в храмове свято, — переодягнена жінка. А потім запевняли, що це просто злісна вигадка шевця Ґотліба, що бажав злякати й засмутити кюре. Та, зрештою, я сам наполегливо спростовував ці чутки.

Як бачите, я зовсім піддався обману, важко було б бути більш обдуреним, аніж я.

— Сталося велике непорозуміння, пане каноніку, — твердо і з гідністю відповіла Консуело, — але нікого не було обдурено. Я ні на хвилину не ухилилася від належної до вас поваги й чесно дотримувалась умовностей, яких вимагала від мене пристойність. Після довгого шляху пішки я опинилася вночі на дорозі, без даху, знемагаючи від спраги й утоми. Ви не відмовили б у гостинності жебрачці. Ви мені виявили її в ім'я музики, і я музикою оплатила свій рахунок. Якщо, всупереч вашому бажанню, я не пішла від вас наступного ж дня, то це сталося через непередбачені обставини, які змусили мене виконати обов'язок, який я вважала вищим за всякий інший. Мій ворог, моя суперниця, моя переслідувачка наче впала з неба коло ваших дверей. Позбавлена всякого опікування та допомоги, вона мала право на мою допомогу і моє опікування. Ви пам'ятаєте, що було потім, ваша превелебносте, і прекрасно знаєте: якщо я скористалася вашою доброзичливістю, то не для себе. І ви знаєте також, що я зникла відразу після того, як виконала свій обов'язок. А якщо сьогодні я повернулася, щоб особисто подякувати вам за милості, якими ви осипали мене, то до цього спонукала мене чесність, яка зобов'язувала вивести вас із омани й порозумітися з вами, тому що це необхідно й для вашої й для моєї гідності.

— Все це дуже таємниче й зовсім надзвичайно, — вимовив наполовину переможений канонік, — ви говорите, що нещасна, дитину якої я всиновив, була вашим ворогом, вашою суперницею… А хто ви самі, Бертоні, — пробачте, це ім'я все вертиться в мене на язиці. Скажіть, як відтепер я маю називати вас?

— Мене звати Порпоріна, — відповіла Консуело, — я учениця Порпори, оперна співачка.

— А! Прекрасно! — сказав канонік із глибоким зітханням. — Я мав би сам про це здогадатися з того, як ви зіграли свою роль. Що ж до вашого чудового музичного таланту, мені не доводиться більше йому дивуватися. Ви пройшли гарну школу. Чи можу я задати вам запитання: пан Беппо — ваш брат… чи ваш чоловік?

— Ні те, ні інше: він мій брат по духу, і тільки брат, пане каноніку. Повірте, якби я не була так само цнотлива душею, як ваша превелебність, я не осквернила