Кайла Броді-Тернер - Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер

Арлана опустила очі, промовчавши.

–Чому? – запитав він. – Адже ти сказала, що хотіла бути сама!

–Я хотіла... але потім, мені захотілося, щоб поруч опинився ти.

Айріал зітхнув. Він не знав, як реагувати на те, що відбувається.  Арлана була дорога йому, але те, що вона керувала його розумом, його серцем. Це образило його, відчувши себе маріонеткою в руках начебто милої й невинної Арлани, він ніби побачив її підступний бік. Він побачив у ній сирену сердець, згадавши про матір і її муки, Айріал відчув гнів. Залишивши Арлану там, він вирішив дистанціюватися від неї. Зібравши всі свої сили, він закрив розум від втручань, а потім взявся будувати маршрут, щоб знайти палац якнайшвидше і розпрощатися з Арланою.

Останні кілька днів дівчина багато разів намагалася поговорити з ним. Коли вона сідала поруч, Айріал тут же йшов, коли намагалася заговорити, він не відповідав. Коли Джей сів біля багаття і почав розповідати страшні легенди Ґотліна, Айріал стояв, опершись спиною на стовбур дерева. Арлана підійшла до нього, глянувши в очі.

–Ти так і будеш уникати мене? – запитала вона, поставивши руку на гілку дерева, коли Айріал намагався обійти його.

–Намагатимуся.– відповів він, склавши руки на грудях, і зупинився біля дерева.

–Чому ти злий?

–Ти використала мене.

–Використала? –вражено зітхнула вона. – Я ж не зазіхнула на твою волю, ти зробив те, чого хотів сам, і я бачила, чого ти хочеш.

–Не зазіхнула на волю? – здивувався він.– А ти й це можеш?

–Я – сирена, Айріале. – відповіла Арлана, глянувши на нього.– Як і ти, і всі вони. Скільки можна тікати від цього? Ти не втечеш від себе.

–Це не так. Можна стати кращим за це. Вчитися магії...

–Ти не зможеш стерти те, що ти сирена. – перебила його Арлана.

–Наполовину.

–Навіть наполовину. Ти не знаєш, наскільки ця половина сильна.

–Навряд чи я колись зможу наказати тобі забратися геть. – глузливо промовив Айріал.

–Якщо ти захочеш цього... Наказувати не доведеться. Я не залишуся поруч, якщо тобі це не потрібно.

–Не помітив подібної шляхетності тієї ночі. – хмикнув він, відводячи погляд.

–Айріале... Вибач, що я образила тебе.

–Це нічого не змінює.

–Ти кохаєш мене?

–Якщо я скажу ні, ти змусиш мене передумати? – запитав він, злячись.

–Звісно, ні.– вона опустила очі, а потім залишила його стояти біля дерева, сівши біля багаття, подалі від друзів.

Альма кинула на нього осудливий погляд і підсіла до Арлани. Коли та відвела очі, схиливши голову в інший бік, Альма обійняла її. Айріал роздратовано зітхнув і вийшов у ліс, трохи прогулятися. Звісно, він покохав її, як йому здавалося з першої їхньої зустрічі. Але те, від чого він тікав усе життя, наздогнало його в цьому коханні, і гіркота від усвідомлення цього не дозволяла йому радіти, що він знайшов це кохання.

Шлях до палацу лежав неблизький, але поклик став виразнішим, ніби малюючи карту в голові кожного. Піднімаючись по скелі, Айріал не міг припинити шукати очима Арлану, яка жваво видиралася на каміння. Навіть злячись на неї, він любив дівчину. І від цього він відчував ще більшу розгубленість. Піднявшись на скелю, вони опинилися на урвищі, з якого розкривався вид на фортецю. До замку потрібно було підійти тільки, піднявшись на сусідню скелю, що нависала над морем. Сяк–так перебравшись, вони зупинилися біля розвідного мосту. Побачивши червоні потоки світла, що проникали до дверей, усі перевели погляд на Арлану, яка випромінювала це світло. З опущеного розвідного мосту вибігло п'ять вартових.

–Погляньте–но! – здивувався один із них. – Це ж вигнанці.

–Валіть звідси, покидьки.– гоготав інший.– Вам не місце в Місті Сердець.

–Але ми такі самі, як ви! – запротестувала Арлана. – Я шукаю батьків.

–Шукай.–реготав страж.– На тому світі побачитеся.

Він націлив арбалет із червоною стрілою прямо на Арлану.

–Ось уже зараз! – крикнула Альма і збила стрілою його приціл, поранивши руку вартовому, він заревів, охопивши зап'ястя.

Другий вартовий кинувся на них, міцно тримаючи в руках сокиру. Ще п'ять вартових почали бігти на прийшлих і схопивши Роуз, приставили ніж до її горла.

–Ідіть самі, або ми вб'ємо її!

–Ні, Роуз! – крикнув Роберт.

–Не смійте йти! – крикнула вона, і лезо щільніше притиснулося до шиї, трохи поранивши її. Маленька крапелька крові прокотилася по білій шиї.

Стріла поранила плече Роберта і він, кидаючись до Роуз, потрапив під обстріл. Хлопець позадкував, упавши на землю, пронизаний стрілами. Роуз пронизливо закричала, вартовий, що тримав її, ривком різанув шию Роуз і вона впала, стікаючи кров'ю. Джей, ледь не плачучи, від усвідомлення смерті близьких друзів, вирвався із захоплення двох вартових, встромивши меч у живіт одному вартовому і, вдаривши з кулака другого.

–Джею, ззаду! – крикнув Айріал.