Софія Юріївна Андрухович - Амадока

там, кілька десятиліть тому, впродовж яких стався розрив епох, розлам земної кори, тектонічний зсув, і тепер наша епоха заперечує попередню, конструює себе в негативному ствердженні етапу, від якого вона відірвалась, але так і не може почати своє відокремлене дрейфування.

Цієї іншої миті чорнило на аркушах ще навіть не висохло повністю. Сліди грифеля ще лисніють сталевим глянцем. Папір пружний, гладкий і цупкий, він ще пахне свіжістю. Пахне ще, можливо, сільським молоком, яке зовсім недавно розпирало гаряче вим’я підмосковної корови («До речі, про харчування! Тепер я харчуюсь по суті тільки молоком і можу на власному досвіді підтвердити, що харчування молоком — я маю на увазі справжнє молоко в його природному єстві — заміняє всі інші види харчування, в тому числі й пиво; в результаті переходу на молочну їжу я страшенно розтовстів, піджак не застібається, штани не сходяться»). Листа написано буквально вчора або два дні тому, він несе в собі крихти щоденного, теперішнього побуту живої людини, її негайні настрій і стан, її думки, її турботи («Зрештою, вагу слід скидати, у спекотні дні людина мокріє, а це неприємно. Людині слід бути сухою, а погоді — мокрою»), її сподівання («Було б добре, якби сьогоднішній день не був спекотним. Бо ж доведеться тягнути на собі тягар піджака!»), її ніжність, тріпотливу й теплу, як маленький внутрішній орган чи пташеня, що вже ворушиться там, усередині, у яйці («Будь здорова. Їдь на дачу!»).

Цей лист — не тільки спосіб зв’язку між двома людьми, не лише спосіб комунікації, не просто засіб передачі інформації. Він є виявом чогось набагато більшого: їхнього зв’язку як близькости, зв’язку як поєднаности, пов’язаности, переплетености, способом їхніх стосунків, єдиною дозволеною формою бути разом. Цей лист покликаний заміняти звук голосу когось рідного, що долинає з прилеглої кімнати, знайомий ритм кроків, набридливе зітхання, розслаблену вагу передпліччя, притуленого до іншого передпліччя під ковдрою, стріпування одне одному дощових крапель з коміра, бурчання через неохайність, сміх двох голосів над жартом, доступним тільки їм, сміх, що сплавився в однорідне звучання. Цей лист втілює в собі які завгодно елементи співжиття двох людей.

Мить, до якої ми зараз намагаємось пробитися, існує поміж миттю, коли підписаний конверт із маркою опущено до поштової скриньки зіпрілим і огрядним чоловіком у сірому піджаку — і миттю, коли худа й висока жінка з напруженим обличчям, пригладивши своє неслухняне посивіле волосся, обережно розпростає аркуша перед собою і її зіниці без жодних зусиль заковзають рядками. Сплутані сув’язі значків для неї такі зрозумілі, ніби їй простягують їх на розкритих долонях. Ніби це зім’яті фантики, які вона завиграшки розгортає. Звичні, як совгання старечих ніг у розходжених домашніх капцях.

Але перш ніж цей лист дістанеться до Софії, його торкатимуться інші руки і читатиме інша пара очей. Працівник пошти приносить кілька відібраних сьогоднішніх конвертів до установи (все згідно з інструкцією: він старанно перевірив прізвища за поданим йому списком), чекає під дверима кабінету, позіхає, прислухаючись до приглушених звуків телефонних розмов і голосу диктора з радіо. Передає конверти з рук у руки, усміхаючись ніяково і чомусь перелякано. Злегка навіть кланяючись.

У кабінеті високі стелі. За масивним столом сидить чоловік, зминаючи білу сорочку об спинку свого стільця. На стіні, за його спиною — портрет Лєніна, що блікує від сонячного світла.

Чоловік неуважно киває працівникові пошти і відсилає його геть. Він нетерпляче чекав цієї миті. Він, може, навіть сам не усвідомлював, як сильно чекав на неї вже впродовж кількох днів, із моменту отримання попереднього конверта. Він просить свою помічницю принести йому міцного чаю. Він не п’є кави, у нього від недавнього часу проблеми з серцем — і це прикро, бо він ще порівняно молодий і навіть поки що неодружений. Лікар казав, що чай варто теж пити не надто міцний, але він — учасник боїв в околиці Сандомира і форсування Одеру, колишній начальник політтвідділу 10-го артилерійського корпусу прориву Резерву Головного командування 1-го Українського фронту — чхати хотів на такі поради. Він сам дивується, помічаючи легке тремтіння власних пальців, коли розгортає листа, попередньо дбайливо видобутого секретаркою з конверта. Він же ж знає вже, за всі ці роки, що нічого аномального в цьому листі не буде. Гарячкове нетерпіння, яке піднімається зі шлунка дедалі вище, починає тиснути на ребра. Воно чимось нагадує еротичне збудження.

«Одним словом, я набув своєї початкової конституції, — читає чоловік. — Тож коли я зайшов до своєї попередньої міської квартири, то там спробували зіслатись на те, що я, вочевидь, захворів серцем, і моя нинішня повнота є результатом захворювання серця. Припущення було мною категорично відкинуте».

Чоловіка пробирає морозець: він не вперше вже помічає, що варто йому щось подумати чи пережити, як це негайно відлунює в котромусь із листів. Будь-яка подія з його життя, чиїсь слова, навіть іноді сни відображаються цим неакуратним, заплутаним почерком, ніби авторові листів звідкілясь відомо про нього. Відомо більше, ніж він, цей чоловік, правомірно наділений владою, цей кавалер ордена Лєніна, сам знає про себе. А не навпаки, як мало би бути.

Бо ж передбачено все інакше: ніхто з тих, хто пише чи отримує ці листи, не має уявлення, що їх читає хтось третій, хтось незнайомий. Вони не підозрюють, що хтось має доступ до їхніх життів, хтось зазирає крізь кватирку до їхніх мрій і спогадів, хтось торкається пучками пальців їхніх розкритих ран.

Цей чоловік довго в’язнув і загрузав у нерозбірливості письма, але тепер врешті його, здавалось би, винагороджено. Він проникає в людей, всередину їхніх голів без їхнього відома, без дозволу, без усвідомлення. Він почувається там господарем. Ніби нічний гість, який чинить перелюб із дружиною чоловіка, що похропує поруч на ліжку. Йому нічого не загрожує, на відміну від цих людей, що беззахисно перед ним розкриті. Він їх може знищити, але він не така людина. Він милосердний. До того ж неабияк до них уже звик. Це як члени сім’ї, думає він собі. Я — ніби їхній двоюрідний брат, про якого вони не знають. Він відчуває майже прив’язаність, коли думає про них.

Тільки не зараз. Зараз він дратується, читаючи в листі про «захворювання серця». Так, ніби автор листа насміхається з нього у вічі. Чоловік вирішує помститися. Не всерйоз, а так лише — щоб зіпсувати настрій, викликати тривогу. Тому що він може на них впливати, він має над ними владу. Йому доступний весь діяпазон впливу: він може вирвати волосинку зі сплячої голови, а може прищемити важкими дверима пальці, що невчасно затримались на одвірку. Він може й знищити, думає собі чоловік. Так, він міг би навіть повністю знищити.