Софія Юріївна Андрухович - Амадока

здійснюються: «І я — тепер уже наяву — мрію про те, коли ми будемо разом, і життя наше зв’яжеться тісно, як іще ніколи досі. Я думаю, що це так буде, тому що інакше не може бути, тому що я цього хочу, а те, чого я коли-небудь і як-небудь хотів, завжди здійснювалось».

Його листи здебільшого складаються з нецікавих деталей. Він описує ніщо. Сірі, однакові, монотонні будні, сидіння за столом, одноманітні заняття, нескінченні повторювані дрібниці: холод у кімнаті, вогкість, початок опалювального сезону, крики дітей надворі, бажаність тепла, своє невибагливе меню, їхні старечі хвороби, час, коли ліг спати напередодні і коли прокинувся, як зіпрів під час виїзду до міста, проблеми з закупівлею шлункового соку корів, біль у руці, шум сусідів, калюжі на вулиці, постійні пошуки нового прихистку, справи з довідками і паперами, очікування її листів.

Очікування листів від Софії в його листах до неї надзвичайно багато. Це одна з провідних тем: те, як рідко вона йому пише, які короткі й лаконічні її листи, як він нетерпляче чекає на них, як він виходить на вулицю і кілька годин поспіль вештається біля поштової скриньки, як він розчаровується, коли поштар не приносить листа, як він радіє, коли приносить. Він ображається на неї і вичитує за те, що вона не пише. Він підраховує, скільки сам написав листів, поки вона ледь-ледь надіслала йому кілька рядків. Він описує їй свої ревниві сни. Він визнає, не соромлячись, що листування з нею — один із основних сенсів його життя. Те, на чому тримається це життя. «Думаю, що щастя полягає тільки в тому, що воно буває постійним. Постійність — єдиний вид щастя, доступний людині. Будь же постійною в усьому, в тому числі і в писанні листів».

Він, вочевидь, ні з ким у Москві не спілкується. У листах не описані зустрічі, походи в гості, спільні заняття з кимось. Вона — так. Вона підтримує стосунки з людьми, з родичами, пише йому про це, і ми довідуємося про її зв’язки з його реакцій. У нього, по суті, нікого, крім неї, немає.

Про свою працю він згадує хіба мимохіть, у найзагальніших рисах: закінчую таку-то працю, роблю правки, доповнюю, почав займатися тим-то, працював учора вісімнадцять годин, прокинувся о 4-ій ранку й одразу ж сів працювати. Він знає, що її не цікавлять подробиці його роботи. Вона, вочевидь, не заглиблюється у світ полів поховань. І він тактовно й уважно не втомлює її цими темами.

Цілі серіяли листів — процеси їхніх домовлянь про спільні відпустки. Місяці поспіль, іноді — по пів року чи більше вони планують своє наступне побачення, перебування разом. Зазвичай це не так романтичне смакування і передчуття, як з’ясовування обставин і можливостей, повідомлення про планування найближчих археологічних розкопок, які можуть дозволити йому на короткий час приїхати в Україну і під цим приводом трохи побути з Софією: «Мертві лежать на своїх місцях і чекають нас, щоб ми взялися до їх виймання. Отож усе гаразд». (Речення про тих, які померли кілька тисяч років тому, видається надто двозначним у контексті всіх їхніх недавніх спільних мертвих.)

Після кожної короткої зустрічі — деякий час смутку, туги, чуттєвих натяків. Меланхолійність. Ностальгія. «Перші дні минали в пошуках! Я шукав самого себе, загубленого в Києві! Сьогодні вже неділя. Однак чи можу я сказати, що вже знайшов себе? Навряд чи! Відчуття, що мене ще тут немає, а я все ще там, переважає. Як і раніше, у перші дні після приїзду, я відчуваю, що все залишилося незмінним і немає жодного тисячокілометрового простору, і я живу там, як це було всього лиш тиждень тому, можливо, ти ще просто не прийшла з роботи, а я сів за маленький столик з пастухами і пастушками, щоб писати про музейні речі, які я замалював учора або сьогодні вдень, а зараз все приводжу до певного загального ладу, тому що я і в цьому нічого не змінив, а так само, як і в Києві, все ще зайнятий писанням про матеріяли, зібрані в музеї!»

І зовсім скоро: новий виток домовляння і планів, нові перспективи зустрічі (можливо, вже скоро — за шість місяців).

Для тривалих стосунків двох людей, які десятиліттями живуть разом, немає гіршого випробування за монотонність буденних деталей, повторюваність тих самих дій і обставин. З цього виростає втома одне від одного: від надмірного знання, від постійної близькости. Чоловіка нудить від мовчазного зітхання жінки, яка миє посуд. Жінку доводить до сказу чоловікове забрьохане взуття посеред коридора.

Петров і Софія у своїх листах витворюють спільний простір буденности й монотонности. Позбавлені його в реальності, вони бажають його понад усе, імітують. Не яскравости і пристрасти їм хочеться, а нудьги й марудности, передбачуваности й затертости. Петров розвиває рутину у своїх листах так, як Драй-Хмара в одному зі своїх листів із заслання, божеволіючи від голоду, перераховує страви, щоб насититись ними в уяві.

А ще обоє мають на увазі присутність третього, невідомого. Безлику людину, яка обов’язково читає кожен із їхніх листів. Вони свідомі його існування. Пишучи одне одному, вони знають, що їхні інтимні доторки, єдино можливі за цих обставин, відбуваються у присутності незнайомого їм чоловіка. Чи не йому присвячені рідкісні пасажі на кшталт цього, від 9 березня 1953 року: «Все інше — поза нами! І ми, і країна — в скорботній печалі…»

Вони мусять мати його на увазі, пишучи. Мабуть, із цим пов’язаний почерк Петрова, який спотворюється до цілковитої невідчитуваности, перетворюючись на непролазну базґранину, якої не розбереш і з мікроскопом. Може, з цим пов’язане і враження, що листи нічого не розповідають своїми реченнями і словами, що це лише нескінченне переминання фраз, виполіскування синтаксичних конструкцій, за яким не стоїть жоден сенс.

Бо, вочевидь, ідеться на цьому етапі вже не про сенс. Йдеться про дотик. Близькість. Очікування. Терпіння. Засвідчення.

Доводиться використовувати значущі одиниці мови, щоб із них конструювати повітря, яке зазвичай спресовується і злежується в помешканні, в якому десятиліттями зростається пара. Це повітря переважну більшість людей душить. З нього прагнуть виборсатися.

Ці двоє людей старанно і терпляче намагаються його зімітувати.

Набагато раніше цієї миті — коли поховані в Архіві листи, папір яких геть висох і почав нагадувати на дотик крихку оболонку жука чи змії, ці листи, що легко вміщаються до кількох не надто об’ємних картонних тек і радше викликають думку про забутий натуралістом набір рослин для гербарію, що зжужмились і спласли, втративши зі своїх клітин будь-який сік, потрапляють до рук зацікавленого дослідника життя і творчости — є мить зовсім інша. Вона, ця інша мить, існує десь