Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Я молюся Богові, щоб справдилось, — сказав Вітіко.

Тільки-но він проказав ці слова, як відчинилися двері й зайшов священик. Він мав приязне обличчя, сині очі й сиве волосся.

— Дозвольте мені, жінки, зайти цієї пори до вас у кімнату, — промовив він. — Лютгарт прийшла до мене й повідомила, що приїхав Вітіко, і мої очі вже не хотіли чекати довше, щоб побачити його.

Вітіко підвівся, підійшов до священика й привітався:

— Отче Бенно, я шанобливо вітаю вас!

— Вітаю тебе, мій сину! — мовив священик, кладучи руку на тім’я Вітіко й цілуючи його в чоло.

— Ми радіємо, що ви прийшли цієї пори, — всміхнулася Вентіла. — Ви завжди казали, що належите до нас, а отже, ви тепер справді належите до нас, і для нас завжди велика честь, коли ви заходитиме до нашої світлиці.

— Сідайте, вельмишановний отче, — запросила тітонька.

— Сину мій, Вітіко, сиди й далі коло матері, — мовив священик, — а я знайду собі місце.

Священик сів на стілець, а Вітіко знову сів поряд із матір’ю.

— Тепер він повернувся, покинувши нас п’ять років тому, — мовила Вентіла.

— Та він покидав цей дім ще раніше, коли став служкою в єпископа Пассауського, — додала тітонька.

— Єпископ виявився лагідним паном, — розповідала Вентіла, — і часто дозволяв Вітіко приїздити до нас і до вельмишановного отця Бенно, що привів його до єпископа, і часто лишатися в нас надовго, тож для мене він поїхав геть тільки тоді, як подався в Богемію.

— Я щодня бачила його тут, коли він виростав, — говорила тітонька, — а коли він пішов у Пассау, цей дім став завеликий для мене.

— Таж так, діти йдуть від матері, щоб будувати власне життя, — проказав Бенно.

— Я можу вже тільки молитися за нього, — мовила тітонька.

— Та ти й раніше молилася, — сказала Вентіла.

— Ми молилися за нього, — розповідала тітонька, — молилися за всіх наших родичів, і за інших людей, і за тих людей, яких ніхто не згадував у молитвах.

— І ти думала про нього і в усіх своїх інших справах, — мовила Вентіла. — Тільки-но він народився, ти була в нас у Пржиці як гість, і я через його хворобу ніяк не могла дочекатися тебе, а потім, як помер мій любий чоловік, ми жили як гості в тебе в Ландсгуті. Ти завжди піклувалася про Вітіко.

— Я була зобов’язана, а потім, коли він поїхав геть, я вже нічого не могла робити для нього, і час став немов пустий для мене, — мовила тітонька. — А він і досі має таку добру вдачу.

— Я добрий до тебе не тільки завдяки своїй вдачі, і все своє життя я добре ставитимусь до тебе, — поправив тітоньку Вітіко.

— Думаю, завдяки своїй вдачі ти добрий не тільки до неї, — додала Вентіла.

— Я прагну ставитись добре до всіх людей, — сказав Вітіко.

— А коли ти тоді вчився у вельмишановного отця Бенно, ти залюбки носив йому мед у стільниках, щоб він не дуже хворів, — згадала Вентіла.

— Вітіко, а ти ще не забув латину? — запитав отець Бенно.

— Коли я побачу твір святого отця латиною, то добре зрозумію його, — відповів Вітіко, — крім того, превелебний єпископ Реґімар у Пассау ревно привчав нас до латини, і я серед своїх речей маю багато з того, що я, вельмишановний отче Бенно, вивчив із тобою.

— Але найкраще, що робив побожний отець Бенно для Вітіко, — заговорила тітонька, — це навчив його страху Божого, гарної мови і добрих манер, дав йому знання і вихованість, вклав у серце те, як треба поводитись у світі, й водив навіть туди, де Вітіко вчився володіти зброєю, їздити верхи, плавати, бігати та всякої іншої вправності. Як добре, що побожний отець Бенно приїхав разом із вами з Пржица, що ми всі тут живемо разом, ходимо до багатьох добрих людей, але наймиліше нам сидіти одне коло одного вдома. Було б добре, якби так і далі було.

— Тепер знову так буде, — запевнив Вітіко, — бо я приїхав забрати вас усіх, як я й казав матері на Каленберґу, до Пржица, а якщо й велебний отець Бенно піде з нами, ми там житимемо ще ближче одне коло одного, ніж тут, бо всі будемо в тамтешній садибі.

— Побожний отець Бенно так часто приходив зі своєї оселі в наш дім до тебе, що я думала, ніби він завжди тут, — сказала тітонька. — А в Пржиці такого вже не буде.

— Люди розлучаються й тужать, — проказав Бенно, — а потім знову сходяться й радіють.