Богоміл Райнов - Пан Ніхто

й без особливого результату, бо до самого вечора нічого не трапляється і ніхто з двох сусідів не виходить з вілли, принаймні у полі мого зору; зате близько дев'ятої години Розмарі приносить нову чашку чаю і вдруге примушує мене наливатися гарячим питвом і ковтати пірамідон.

Під дією такого гарячого піклування з мене цілу ніч ллється рясний піт, однак лихо не без добра: це не дає мені впасти у принадні, але небезпечні обійми сну, я до кінця залишаюся на своєму посту за шторою й досить чітко бачу сад і входи, освітлені лампою з вулиці, та все залишається без змін.

— Нічого, — чути з передавача голос Бояна в означений час.

— Нічого, — повідомляю і я.

Наступний зв'язок призначаю на половину шостої — як останній сигнал перед фатальною зустріччю. Трохи згодом приходить Розмарі, щоб запитати, як я почуваю себе; я поспішаю запевнити її, що мені значно краще, навіть зовсім добре, бо плекаю надію, що вона поїде своїм червоним «фольксвагеном» у місто, адже сьогодні субота. Цей тип переплутав усе своєю відстрочкою зустрічі. Розмарі крутиться вдома аж до другої години, потім знову приходить повідомити, що скочить у якесь кіно, і відразу заспокоює, що це ненадовго.

— Але навіщо псувати собі уїкенд заради мене, моя дорога, — протестую я. — Кажу вам, що мені вже добре.

Вона, одначе, запевняє мене, що не має наміру затримуватись, гадаючи, що цим приносить мені бозна-яке задоволення; я в цей час не без підстав думаю, що через три години вона появиться тут у найбільш непідходящий час, тобто якраз у момент зв'язку.

Нарешті я сам. З полегшенням зітхаю й підходжу до штори. Нічого вартого уваги, тим більше що вікна напроти все ще завішені. Десь аж коло четвертої Ганев з'являється на терасі і вмощується у шезлонг під смугастим зелено-білим навісом. Витягнувшись і зажмуривши очі, він стає схожим на сплячого, а можливо, і мертвого Дракула, з тією лише різницею, що довгі й гострі зуби вампіра замінені мирними штучними щелепами.

О п'ятій годині на терасу виходить Пенев. Вони обмінюються кількома словами, після чого Пенев направляється до «шевроле», відчиняє ворота і мчить у місто, а Ганев повертається в дім. Це не виходить за рамки звичайного і узгоджується з планом: Борислав попередив старого, щоб під час зустрічі в домі не було третьої особи.

Те, що не передбачено планом, відбувається через п'ятнадцять хвилин. Двоє осіб у чорних капелюхах і з чорними портфелями, двоє цілком буденних на вигляд і зовсім незнайомих людей заходять з вулиці, дзвонять біля парадного входу і зникають у будинку. Не пізніше як через десять хвилин вони виходять. Можливо, це звичайнісінькі торгові агенти або податкові чиновники, що вирішили відвідати клієнта якраз на початку уїкенда. Словом, зовсім прозаїчна, хоч і непередбачена дрібниця. Хоча у певній ситуації будь-яка непередбачена дрібниця може стати фатальною.

— Бориславу чекати наступного розпорядження, — повідомляю я під час зв'язку. — Підтримуй зі мною постійний контакт.

Точність і надійність операції одразу ж стали сумнівними. Зміна ситуації перекреслила добре продумані ходи, і тепер ми змушені діяти як авантюристи. Дві машини — Бояна і Борислава — роз'їжджатимуть туди-сюди по сусідству або ховатимуться за деревами хтозна-скільки, ризикуючи привернути до себе чийсь підозріливий погляд.

«Бориславу чекати наступного розпорядження». А коли буде це наступне розпорядження? Як рак свисне? Чи коли Пенев повернеться?

Поки я проводив коротку нараду з самим собою, задаючи собі неприємні запитання, унизу, в холі, почувся шум. Чіткий цокіт дамських каблуків. Дорога і чарівна Розмарі. Вона таки зробила мені неоціненну послугу, не зваживши на моє бажання не бачити її аж до вечора.

— Як справи, П'єре? — запитує жінка і заглядає до спальні. — Приготувати вам чай?

— Це зайве, моя дорога. Я вже почуваю себе добре.

— Ви робите все навпаки, друже, — зауважує квартирантка. — Коли взимку весь квартал хворів на грип, ви навіть не чхнули. А тепер, у розпалі весни, раптом лягаєте.

Вона іде вниз. І саме в цю мить я кричу їй услід, начебто щойно згадав:

— Мало не забув: недавно дзвонив по телефону гер Гораноф. Сказав, що вони з отим, другим, чекали на вас о п'ятій.

— О п'ятій? Але ж зараз не п'ята, а шоста без п'яти… Добре, що ви не сказали мені про це опівночі…

Вона йде далі, і за хвилину я чую, як стукнула хвіртка, а ще пізніше бачу, що Розмарі заходить у сад гера Горанова і дзвонить біля парадного входу. Але на дзвінок, очевидно, ніхто не озивається, бо трохи згодом вона дзвонить знову, а потім натискає на ручку і входить.

Входить. І виходить. Між цими двома діями минає не більше кількох секунд, але переміна у поведінці жінки настільки явна, що це можна побачити навіть без телескопа. Обличчя Розмарі побіліло, вона у паніці, здається, ось-ось крикне, а щоб не крикнути, закрила рукою рот і безпорадно водить очима туди-сюди, не знаючи, що діяти, і тут її погляд інстинктивно звертається до мене.

Я у цей момент стою, опершись руками на підвіконня, і радію сонцю, як кожен хворий, що уник могили, а зустрівшись з каламутним поглядом жінки, запитливо киваю головою: мовляв, «у чому справа?». Жінка рушає у мій бік, причому якраз тоді, коли вдалині чується тривожне завивання поліцейської сирени…

— Убитий… З ножем у спині… — задихано вимовляє Розмарі.

— Не стійте там, як ідіотка! — кричу їй. — Перескочте загорожу! Не чуєте, що їдуть?..

Мій грубий тон, видно, пробуджує у ній голос здорового глузду, бо вона, підсмикнувши спідницю, переступає через невисоку огорожу, кидається до чорного ходу нашої вілли і зникає у ній саме тоді, коли перед будинком Горанова, пронизливо вискнувши гальмами, різко зупиняється поліцейська машина.

Авторучка у моїх руках потріскує.

— Зникайте! Ганев убитий, — встигаю повідомити, перш ніж Розмарі вбігає до кімнати і притискається до мене у приступі істерії.

— Лежить у холі…—мимрить вона. — З ножем у спині… і все в крові…

— Гаразд, гаразд, заспокойтеся, — погладжую я її тремтячі плечі. — Це вас не стосується і ви нічого не знаєте.

— Якби ви бачили, скільки крові, — мимрить далі вона.

— Не більше, ніж є у тілі. Ну, заспокойтеся. Незабаром, мабуть, прийдуть сюди розпитувати. І якщо не хочете, щоб вам місяцями не давали спокою… Або ж, не дай боже, звинуватили вас у вбивстві…

Останнє зауваження, видно, цілком повертає їй здоровий глузд,

— А якщо хтось мене бачив?

— Не думаю, щоб вас хтось бачив, крім мене.

— О П'єре! Я все життя буду зобов'язана вам!

Я пропускаю вигук мимо