Астольф де Кюстін - Правда про Росію, Астольф де Кюстін

Кунічі пором, на якому ми переправились через Волгу, не був надійний: баржа мала такі низькі борти, що найменша дрібниця могла нас затопити. Вигляд цього малого міста під сірим небом був такий сумний: вогкість, холод, а злива загнала населення до хат. Дув студений вітер. Як би хвилі на Волзі збільшилися, то була б для нас велика небезпека. Я пригадав собі, що в Петербурзі ніхто не турбується тим, щоб витягати потапаючих у Неві та казав до себе: «Якщо я впаду до Волги в Кунічі, то ніхто не кинеться мені на поміч... Жоден крик не прозвучав би для мене на цих людних берегах, що, проте, здаються пустельними. До такої міри міста, земля, небо і люди є тут сумні та Мовчазні. Москалі мають такий сумний вигляд, що, на мій погляд, вони байдужі до свого власного життя, як і до чужого.

Свобода — це почуття гідности, що прив’язує людину до себе самої, до батьківщини, до всього. А тут існування до такої міри злучене з обмеженнями, що кожен, здається, таємно плекає бажання змінити місце добуту, але не має змоги цього зробити. Пани не мають пашпортів, а селяни грошей, і людина лишається там, де є — терпелива з одчаю, інакше кажучи, однаково байдужа до свого життя, як і до своєї смерти. Самовідречення, яке всюди інде є чеснотою, стає хибою в Росії, бо вона увічнює ґвалтовну непорушність речей.

Тут ставиться питання не про політичну свободу, а лише про особисту незалежність, можливість рухів, а навіть вільного вислову природного почуття; проте, все це недосяжне в Росії ні для кого, за винятком володаря. Невільники сваряться притишеним голосом; гнів є тут привілеєм влади. Чим довше я бачу, як люди заховують спокійний вигляд під цією владою, тим більше мені їх жаль. Тиша або кнут — така тут є умова існування. Кнут для вельмож — це Сибір... А Сибір сам є переборщенням Росії».

Строкаті та барвисті описи ярмаркових дивоглядів у Нижньому Новгороді, яким маркіз присвятив не один десяток сторінок, тепер нас мало цікавлять. Значно цікавіші для нас спостереження автора щодо московської народної душі, які здаються нам дуже йлучними, правильними та, що зокрема дуже важливе, цілком придатними для вияснення сучасних «кремлівських загадок». Ці зауваження Кюстін робить на основі власних спостережень на цьому ярмарку, де, крім представників цілого ряду східніх народів, було багато москалів, лише менше з аристократичних салонів, а більше з простолюдця!

«Московський мужик має засаду не визнавати жодних перепон для своїх бажань... Бідний, засліпленче!... Але він вважає себе душею та тілом приналежним своєму панові. Відповідно цій суспільній відданості, він живе без радости, але не без гордости. Цій людині досить пихи для животіння... Вона прибирає всі форми, навіть форму покори, цієї релігійної скромносте, винайденої християнами.

Москаль не вміє сказати «ні своєму панові, який для нього заступає двох інших значно більших панів — Бога та імператора».

Де Кюстін присвячує рівнож багато місця народним співам, які йому дуже подобаються, але він вражений понурою сумовитістю цих пісень, під впливом яких він звертається в іронічній формі до володаря цієї країни.

«На місці імператора я б не обмежився Забороною скарги, я заборонив би підданим співи, бо це перероблені скарги; ці скорботні звуки є свідченням, але можуть стати обвинуваченням, тож справедливим є те, що за деспотизму навіть мистецтва, якщо вони національні, не можуть вважатися невинними. Це є замасковані протести... В Росії, з найдальших закутків, пустель, голос людини підносить до неба свої мстиві скарги, просячи в Бога частини щастя, в якому їй тут відмовлено на землі!.. Якщо ви досить могутні для гноблення людей, то слід бути досить послідовним, щоб сказати їм: Не співайте! Ніщо Не нагадує так про щоденні терпіння, як сумні його розваги».

X

СИБІРСЬКИЙ ШЛЯХ

НА ОСТАННІЙ ПОШТІ ПЕРЕД НИЖНІМ НОВГОРОДОМ МАРКІЗ ЗАНОТОВУЄ ТАКІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ:

«Значна частина шляху від Ярославля до Нижнього е широкою садовою алеєю, цей шлях ширший, за нашу велику алею Шан з’Елізе у Парижі. А по боках ще дві другі алеї, встелені травою та обсаджені березами. Вчора я захоплювався красою цього шляху перед моїм фельдєґером:

— Охоче вірю цьому, охоче вірю... Це великий сибірський шлях! — відповів мені фельдєґер.

Я похолонув від цього слова. Я подумав, що я подорожую цим шляхом для своєї приємності, але які є відчування та думки нещасливців, що перебули подорож раніше мене? І ті почуття та думки, викликані моєю уявою, мене постійно турбували: Я буду шукати розваги, розривки на слідах одчаю других... Сибір!... Це російське пекло безнастанно переді мною...

Я дивився, розчарований, на велику сибірську дорогу, коли здалеку побачив озброєних людей, що спинилися під березами.

— Що роблять тут ці солдати? — спитав я мого водія.

— Це, — відповів він, — козаки, що ведуть вигнанців на Сибір!

Таким чином це не сон, це не газетна міфологія; я ось тут бачу справжніх нещасливців, правдивих засланців, що йдуть пішки шукати в муках країни, де вони мають умерти, забуті світом, далеко від усього, що було для них дороге, на самоті з Богом, що не створив їх на ці муки. Я може стрічав їхніх матерів, їхніх жінок, чи може стріну їх самих. Сльози наплили мені на очі при наближенні до цих нещасних, біля яких я навіть не міг спинитися, щоб не стати підозрілим для мого дозорця. Ах!.. Супроти таких марень, почуття безсилости мого співчуття принижувало, а гнів заступив розчулення в моєму серці! Я хотів би бути дуже далеко від країни, де нікчема, що служить мені за гінця, міг стати настільки страшним, щоб своєю приявністю змусити мене ховати найприродніші співчуття!

Злочинців у нас судять розважно, але по кількох місяцях перебування в Росії я вже більше не вірю у законність. Тут було шість засланців, а ці засуджені, хоч і в кайданах, були невинні в моїх очах, бо за деспотизму немає злочинців, крім людини, що карає. Цих шістьох піших засланців провадило дванадцять козаків на конях. Вікно мого повозу було замкнене, та чим більше ми наближувалися до них, тим уважніше дивився мій дозорець на рухи мого обличчя. Він вдивлявся в мене. Я був дивно вражений тими зусиллями, які він робив, щоб переконати мене, що люди, попри яких ми проїхали, були звичайними злочинцями, і що між ними не було жодного політичного в’язня. Я понуро мовчав. Ця дбайливість, з якою він намагався