Ендрю Нейдерман - Адвокат диявола

повернувся до містера Мільтона, який йому всміхнувся. Дейв заплющив і розплющив очі, наче отримуючи благословення.

— Дуже, дуже добре, Дейве. Це гарна робота, дуже гарна робота.

— Вітаю, Дейве, — сказав Пол.

— Прекрасно, — додав Тед. — Абсолютно.

Кевін вражено подивився на молодших партнерів, котрі всі як один здавалися страшенно вдоволеними. У нього в голові промайнула думка: Дейв Котейн — єврей і мав би збентежитись, успішно захистивши людину з нацистським минулим. Але цим і не пахло. Його очі лише світилися гордістю.

— Однак, — продовжив містер Мільтон, — я хотів би проглянути той звіт коронера. Зроби мені його копію, Карло, — сказав він, не повертаючись до секретарки. Вона записала щось у блокноті. Він поглянув на Пола, а тоді на всіх них. — А тепер Пол представить на наш розгляд біблійну справу.

Тед і Дейв усміхнулися.

— Біблійну? — перепитав Кевін.

— Каїн і Авель, — пояснив Пол і глянув на Джона Мільтона.

— Саме так. Поле, розкажи про неї, будь ласка.

Сколфілд розгорнув свою теку.

— Пат і Моррісу Ґаланам під п’ятдесят. Пат — декораторка. Морріс володіє та керує невеликим підприємством, де розливають напої. Вони мають вісімнадцятирічного сина Філіпа, але, коли Пат був сорок один рік, у них народився другий син, Арнольд. Рішення про його народження було непростим. Якщо вірити їм самим, вони не могли визначитись, у них збіг час. Дитина народилася, але немовля в їхньому віці здавалося тягарем. Пат хотіла продовжити працювати і врешті-решт зненавиділа нову дитину.

— Вона в цьому зізналася? — спитав містер Мільтон.

— Вона ходила до психолога і не приховує своїх почуттів до малого, бо вважає, що вони теж відіграли певну роль у всьому цьому. Також у Ґаланів були подружні проблеми, — продовжив він. — Кожен у парі вважав, що його партнер замало піклується про нову дитину. Пат звинуватила Морріса в тому, що йому не подобається її робота. Зрештою вони обоє пішли на консультації до психолога. Тим часом значна частина відповідальності за Арнольда опинилася на Філіпові, а позаяк він був активним підлітком і мав власне життя, йому цей тягар теж був осоружний. Принаймні в мене склалося таке враження.

— Розкажіть про злочин, — звелів містер Мільтон.

— Якось увечері, купаючи меншого брата, Філіп утратив контроль над собою і втопив його.

— Втопив?! — перепитав Кевін.

Пол вимовив це дуже безтурботно.

— Він мив йому волосся. Арнольдові тоді було… — він зазирнув у свої папери, — …п’ять років. Він чинить опір, скаржиться… Філіп виходить із себе й надто довго затримує голову малого під водою.

— Боже мій. Де були їхні батьки?

— У тім-то й річ, Кевіне. Вони, як завжди, розважалися десь у місті, жили власним життям. Хай там як, місіс Ґалан попросила нас захистити її сина Філіпа. Її чоловік не хоче з ним знатися.

— Філіп до цього вже вдавався до насильства? — запитав Дейв.

— Нічого надзвичайного. Трохи бився в школі, але поліції до рук ще не потрапляв. І він добре навчається. Загалом йому симпатизують. Проблема в тому, що він не дуже розкаюється в скоєному.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Кевін. — Невже він не розуміє, що зробив?

— Розуміє, але… — Пол повернувся до Джона Мільтона. — Він не шкодує. Те, що він не відчуває жалю, так очевидно, що обвинувачення схильне вважати це навмисним убивством. Намагається виставити все так, ніби йому не казали скупати брата, а він зробив це просто щоб убити його. Під час допиту мати визнала, що не казала йому скупати Арнольда. Я не хочу тягти його на лаву підсудних. Він так говорить про свого загиблого брата, що… якби я був присяжним, я б теж його засудив.

— А він міг це спланувати? — запитав Кевін.

— Наша робота — показати, що ні, — швидко відповів Джон Мільтон. — Ми захищаємо його, а не працюємо на обвинувачення. Що ви будете з цим робити, Поле?

— На мою думку, ви мали рацію щодо батьків. Я попрацюю над ними, покажу їх такими, якими вони є, і доведу, що хлопець опинився під величезним тиском. Далі приведу доктора Марвіна, аби той підтвердив, що той психічно нестабільний… переплутав ролі, а він же зараз зазнає й іншого тиску, характерного для підлітків, такого, через який почалась епідемія підліткових суїцидів.

Він повернувся до Кевіна.

— Кевіне, я не знаю, чи міг він це спланувати. Як каже містер Мільтон, місіс Ґалан найняла мене, щоб я його захищав, а не звинувачував. До того ж, хоч він і досі не розкаюється, я дійсно вважаю, що батьки та їхнє ставлення погано на нього вплинули, віктимізували. Коли вони повернулися тієї ночі, він спав у своєму ліжку. До Арнольда вони й не зазирнули. Лише наступного ранку місіс Ґалан знайшла свого п’ятирічного сина у ванні.

— Господи.

— Кевіне, ви перестанете так говорити, — промовив містер Мільтон, — як пробудете трохи з нами.

Кевін явно спантеличився.

— Вас не має дивувати те, що світ повен болю та страждання. І Господь, здається, зараз не дуже цьому протидіє.

— Знаю. Але я просто не розумію, як до цього можна звикнути.

— Та можна — чи принаймні досить сильно зачерствіти, щоб добре виконувати свою роботу. Вам це вже трохи знайоме, — усміхнувся Джон Мільтон. Він явно натякав на те, як Кевін захищав Лоїс Вілсон.

Кевін відчув, що шаріється. Роззирнувся і побачив, як дивляться на нього інші. Пол видавався таким самим серйозним, як містер Мільтон. Обличчя Дейва було стривоженим. Тед усміхався.

— Гадаю, для цього просто потрібен час, — сказав Кевін, — і більше досвіду.

— Саме так, — відповів Джон Мільтон. — Час і досвід. А тепер, дізнавшись про поточні справи фірми, ви можете замислитися над власною справою.

Джон Мільтон підсунув одну теку до Дейва, а той передав її Кевінові. Попри бажання взятися за щось захопливе, він відчув, як йому морозить спину. Тепер на нього дивилися всі, тож він швидко всміхнувся.

— Справа буде захопливою, Кевіне, справжнє бойове хрещення, — запевнив Джон Мільтон. — Щоправда, так було в усіх присутніх, а ви тільки погляньте на них тепер.

Кевін поглянув спершу на одного, а тоді на іншого. Кожен був зосереджений, як Ахав у пошуках свого Мобі Діка. Йому здалося, що він приєднується не просто до юридичної