Влада Клімова - Заручники істини, Влада Клімова

Поки було незрозуміло: Лісогір-старший переживає за свою дружину, за сина з невісткою й онучкою чи за сором, яким давно наповнювала їх життя Ліна Жур, а наразі сама себе перевершила?

– Заспокойся, тату! Скоріше за все її обмовив той нападник. Бо вигляд у нього був такий, що вже сидів, а вони вміють викручуватися доволі вправно. Ти постарайся взятися за розум, бо я не зможу відразу примчати. Вибач, але між Ліною і Євгеном, я обираю його. Щось у мене життя останнім часом, наче рулетка, вимагає між кимось обирати. Ти поїдь до відділення, а потім мені зателефонуєш. Я зганяю спочатку до Жеки, дізнаюсь про його стан. Може щось потрібно буде, я для нього все віддам. А потім вже почнемо з мачухою розбиратись, – миттю розклав події по поличках дорослий син та вже встав з ліжка.

Він опустився до личка Яни й лагідно поцілував. З розмови чоловіка й тестя розумна дружина майже склала пазли докупи, але уточнила:

– Котику мій, що відбувається? Куди твоя мачуха вже влізла?

Артем безпорадно махнув рукою й почав швиденько одягатись.

– Кудись влізти - це її звичайний життєвий стан. Яночко, не переживай. Я поїду, а ти замкнися та просто чекай...

– Тьомо, а ти дійсно думаєш, що після всього - я не поїду до Женьки? Він же мого єдиного, своїм життям, урятував! Зараз, я швиденько, – притримуючи животик, почала вибиратися з ліжка Яна.

– Вибач, маленька, я баран! – допоміг їй піднятися Артем. – Не поспішай, ходімо чистити зубки. Ми все встигнемо.

Гарна машина й досвідчений водій, то велика підмога, коли у людей багато нагальних справ. Чомусь саме тепер у родини Лісогір справи накопичувались з небаченою швидкістю? Артем мчав, обганяючи вітер та інші автомобілі й лише інколи демонстрував з вікна спеціальні знаки ввічливості, які розуміли водії та пропускали його, хоча й не всі...

У лікарні їх одягли у стандартні стерильні обладунки й пустили до палати Євгена, але там вже сиділа Поліна. Вона уважно дивилася в його очі, а Топчій намагався посміхатися й розумів, що й до його трохи понівеченого життя, прийшло Кохання та найрідніша на землі жінка.

Артем з Яною тихенько зайшли й дуже зраділи, що Женька не просто живий, а знаходиться в приємній компанії та життєстверджувальному настрої.

– Привіт, рятівнику! Який же ти дурний... – опустився навпочіпки біля ліжка названого брата Артем Лісогір. – Дякую, що ти в мене є і такий вірний. Жеко, як ти? Бо я, там на асфальті, ледве не здурів...

– Привіт, дурко! Так, я ж саме від тебе й набрався ненормальних вчинків, але спрацювало. Ще поживемо... Так лікарі кажуть. Привіт, Яно! Як почувається моя похресниця? – спробував посміхнутися Топчій, а вагітна жінка теж кинулася б перед ним, з вдячності, на коліна. Але ж поруч сидить його дівчина - Поліна. Що вона подумає? Та й «похресниця» в животі буде незадоволена. Тому Яна лише підійшла, нахилилася й поцілувала Євгена в лоб.

– Дякую тобі, Женічко, за щастя бачити Його живим-здоровим. Вибач, що ми вплутали тебе до нашого нескінченного бойовика. Звісно це я винна, та буду дякувати тобі за наш порятунок все життя. Похресниця теж дуже вдячна й чекає на зустріч зі своїм хрещеним татом, – пестила Яна свого живота.

– ...Так! І що це тут за консиліум зібрався? Хто дозволив? – заскочив лікар та побачив натхненні обличчя відвідувачів героя-рятівника. – Наговорились? Тепер геть з палати. Всі! Надивились, націлувались, купу зарази з вулиці принесли. Наразі будемо хворого лікувати. Бачу, Євгене, на родину Ви багаті?

– Лікарю, це ще не вся, – вже посміхався Топчій та щасливо додав: – Так, на родину я багатий. Дякую, що мамці ніхто не доніс. Потім дізнається.

Відвідувачі послухалися й вийшли до коридору. Дівчата відразу обійнялись, а Лісогір вже побіг питати: де здати для Євгена крові? Він був у такому піднесеному настрої, що Топчій живий та оклигає, й навіть не розумів наслідків забору крові. Адже йому сьогодні ще доведеться допомагати батькові розбиратись: з якого дива арештували дурнувату мачуху? А вже про свої особисті проблеми - шукати винних у нападі, думати про безпеку та переїзд невідомо куди, Артем Лісогір взагалі не думав.

Крові у нього взяли й, трохи хитаючись, він повернувся до дівчат.

– Тьомочко, а чого ти зблід? Де ти був? – миттю причепилася до чоловіка Яна, а коли побачила пластир на вені, навіть руками сплеснула: – Кров здавав?

– Так! Кажуть це сприяє оздоровлення всього організму, – притис до себе дружину Лісогір.

– Полінко, до цього тобі прийдеться звикати, бо вони обидва такі. Причому абсолютно невиправні! – поділилася життєвим досвідом Яна, а Поліна лише посміхнулася й відповіла:

– Та я іншого я й не бажаю. Він мені потрібен саме такий...

На цьому трійця розпрощалася. Яна з Артемом хотіли ще раз зазирнути до Євгена, але без спецодягу їх не пустили та й до Валентина Наумовича треба було поспішати. Хто його знає, що там відбувається в поліційному відділенні? Тепер Лісогір-старший потребував на допомогу й був там зовсім один.

Безвідмовний автомобіль мчав містом та допомагав своїм господарям у подальшому виконанні невідкладних справ. Телефоном Артем поговорив з батьком, але нічогісінько не зрозумів! Невже дійсно мачуха ненавиділа його молоду родину настільки, щоб замовити вбивство навіть ненародженої дитинки? Його, як пасинка, вона все життя клювала й принижувала, але щоб піти на таке – треба було зовсім з’їхати з глузду.

Розділ 30. Вина доведена

Яна з Артемом заїхали до офісу перевізників. Валентин Наумович виглядав збудженим, але мислив раціонально. Він розповів, що у відділенні сказали: вина Ліни Жур практично доведена.

На очній ставці той зек, якого передали до рук поліції самі постраждалі й консьєржка – впізнав у Ліні замовницю. Під протокол він підтвердив, що ця дама заплатила йому десять тисяч доларів та настирливо вимагала, щоб він перебив відразу цілу родину. Але за такі гроші зловмисник погодився позбавити життя лише главу молодої сім’ї. А коли б вона доплатила, він подумав би про інших... Так стверджував затриманий виконавець нападу.

Все це звучало дико й неправдоподібно, але поліційні протоколи були вже складені й щиросердне зізнання Ліни Жур нічого б не змінило. Лісогір-старший її не бачив, не дозволили. Сказали, що поки йдуть слідчі дії, вона сидітиме в ізоляторі. Потім буде суд і він визначить міру покарання замовниці вбивства.

Валентин Наумович щиро радів, що вбивства не сталося й товариш його сина живий. А щодо строку, який отримає Ліна, йому байдуже. Чоловік взагалі збирався подавати на розлучення. Ось такий висновок зробив через двадцять один рік життя під одним дахом з розлучницею та віроломною звабницею пан Лісогір.

Та Ліна Жур навіть з ізолятора не припиняла хлюпати своєю підлістю. Вона добровільно зголосилася на нове зізнання й уже без свідків виклала слідчому нові факти. Керівництву справа здавалася доволі легкою й зовсім не виглядала резонансною. Тому розслідування довірили молодому слідаку, що лише стажувався. Саме він і отримав ексклюзивну інформацію про участь в замаху на життя цілої родини – відомого чорнобильця й мецената Гребенюка Олега Самійловича. Це була помилка Ліни, а для слідства просто бомба!

Жур визнала, що прохала допомоги у Годзіли та вказала у своєму телефоні контакт його помічника. Ніхто чомусь не звернув уваги на не видалене повідомлення, щодо адреси на Заболотного. Дата й час розмови з помічником ката, дійсно доводили участь у справі пана Гребенюка.

До маєтку відправили наряд, та коли дідуган виїхав до поліціянтів на галявину, в своєму візку, слів він не підбирав. Без матюків це звучало приблизно так:

– Хто ви взагалі такі, щоб мене допитувати? Та я лише зроблю один дзвінок і від ваших пик залишаться брудні плями! Гурич, де мій телефон? А де мій клятий помічник? – розгублено крутив потворною головою власник дачі.

– Вашого помічника ми вже затримали за співучасть у підготовці замовного вбивства. А якщо ви збираєтеся зателефонувати своєму другові, підполковнику Швецю, то він наразі у від’їзді. Тут ми дійсно не встигли. Ще вчора полетів до Еміратів і скоріше за все буде оголошений до міжнародного розшуку. Звісно не лише по цій справі. За ним тягнеться такий шлейф порушень виконання службового обов’язку, що той хвіст видно аж сюди, – спокійно пояснював Годзілі старший слідчий, котрий спеціально приїхав на затримання «шанованого» громадянина столиці.

Коли потворний дід почув все це – він побілів, посинів й присутні зрозуміли, що пора викликати швидку, поки не пізно. Інакше один з головних фігурантів справи віддасть душу на суд Божий прямо на цій галявині й посадити його за злочини буде доволі проблематично. Хоча насправді він уже й так сидів у інвалідному візку.

Ось до чого призводять вкрадені у держави та людей великі статки. А ще страшні гріхи перед молоденькими дівчатами та їх родинами. І взагалі: хто знає якої довжини список пред’явить цій тварюці Господь, коли той постане перед його судом?

Невдовзі на галявину прибула швидка й констатувала, що пан Гребенюк через повторний інфаркт, впав у глибоку кому. Так його й повезли та до кінця своїх ницих днів він до тями більше не приходив. Ось і виніс Господь вирок, термін якого був не пожиттєвий, а вічний.

Вранці, коли черговий розносив їжу до камер, він відчинив віконце й побачив лише ноги, що теліпались у приміщенні вдалині.

– От блін! І чого їх тягне вкорочувати собі віку саме на моїй зміні? – заматюкався він та пішов доповідати про суїцид затриманої.

Це виглядало дивно, бо ще вчора ввечері Ліна Жур була в бойовому настрої та жартувала, що скоро вийде на волю, а тепер зависла в петлі, зробленій з власного простирадла. Знову прийдеться писати купу пояснювальних та й місячної премії не бачити як власних вух! Даною ситуацією тюремники були дуже незадоволені!

Пан Лісогір отримав сумний телефонний дзвінок на роботі. Він підвівся, потім сів. Мабуть, це була їх спадкова реакція, бо саме так відреагував колись на гидке відео про Яну його син. Те, котре надіслала тепер вже небіжчиця Ліна Жур.

Валентин Наумович наразі розумів, що подавати на розлучення йому вже не потрібно. Лісогір-старший десятиліттями терпів потворну жінку поруч, але після замаху на єдиного сина, зненавидів її й тепер не заплакав, а спокійно сказав:

– Достукалася відьма! Туди тобі й дорога...

– Що, перепрошую? – почув з трубки голос слідчого. – Чекаю Вас сьогодні в районі шістнадцятої години, для оформлення паперів. Зможете?

– Та запросто! – завзято вимовив Лісогір-старший і ледве стримався, щоб не сказати: «З великим задоволенням».

Артем з Яною в цей час були ще на Заболотного. Вони вже спакували свої речі в коробки та валізи й ще раз переглядали варіанти квартир. Знову телефонував батько:

– Синку, де ви зараз?

– Поки на Заболотного. Речі ми вже зібрали, та поки не визначились куди везти. Підшукали кілька варіантів. Збираємось їх побачити, – відповів син.

– Тьомо, не треба нічого шукати. У тебе є свій дім – наша квартира. Будете жити там, де ти виріс. Не можу сказати там, де тебе любили... Але я тебе завжди любив. Всі страхіття залишились позаду. Тільки-но сповістили: здохла твоя мачуха в ізоляторі, викликають папери оформляти. Я її відразу спалю, – завівся Лісогір-старший.

– Тату, прошу, не хвилюйся так! Нічого собі новина. Але ж є ще осокорківська потвора й він не відчепиться, хоч і каліка, – радився з батьком Артем.

– Синку, а ви телевізор взагалі не вмикаєте? Учора ввечері по всіх міських каналах передавали. Йому були висунуті серйозні звинувачення й він переніс новий напад та впав у глибоку кому. Як тобі така новина? Не думаю, що його челядь схожа на італійську мафію та організує вендету за пана. Тому й кажу: закінчилося все відразу! Ну, звісно нас ще потягають трохи різні служби, але ти скасовуй свої оглядини та збирайся додому. Я консьєржу залишу ключі.

Всю розмову бідолашна Яна крутилася навколо Артема й нічого не розуміла. Вираз його обличчя був то суворий, то схвильований, але точно не веселий. Вагітна жінка останнім часом не встигала оговтатись від страхіть та відчувала нове нещастя.

Коли Артем відключив зв’язок, він підхопив Яну на руки й заколисав як маленьку дитину, бо навіть з донечкою всередині ця дивовижна жінка й досі була тендітна, наче весняна бджілка.

– Що? Тьомочко, що? Кажи! – просила вона своїми неймовірно синіми очима, а Лісогір згадував чомусь, як вперше побачив ці очі в «Максимумі».

– Все, моя чарівна квітко! Закінчилося панування мороку! Ми з тобою будемо щасливі, вільні й живі. Нам не треба шукати чужу оселю й ховатися більше непотрібно. Тварюки отримали по заслузі. Вибач, я ж водій-далекобійник! Ну, що з мене візьмеш? – натхненно жартував він.

Потім розповів своїй ввічливій половинці все більш-менш виховано, але тепер точно радів, що життя звернуло на рівну дорогу. Так інколи кажуть водії.

ЕПІЛОГ

Ніхто й ніколи не дізнається, що Ліна Жур не сама вирішила вкоротити собі віку. Такий вирок виніс їй могутній та потворний осокорківський дід, за зраду, й наказ миттю виконали. Він звик, що в житті силою нахабства та грошей можна безкарно творити ниці справи й страшні злочини. Але цього разу карма дала якийсь збій і його вірні поплічники або самі згинули або кинули його на самоті.

Валентин Наумович Лісогір залишив свою трикімнатну квартиру родині улюбленого єдиного сина, а сам купив недалечко однокімнатну так, щоб будь-якого часу міг брати красивий рожевий візочок та катати прекрасну синьооку внучку серед високих каштанів та рідних дворів.

На прохання Артема він змінив стелу на могилі коханої дружини й тепер замість дурного напису «Гарних снів...» художник викував її прекрасне усміхнене обличчя, а напис був віршований та закінчувався словами: «Прости, кохана, я чекаю зустрічі з тобою...» Він заповів Артему і Яні, щоб коли настане час, обов’язково поховали його у тій же могилі, так вони завжди будуть разом.

Після подібних змін мамина сестра, тьотя Віра, що брала безпосередню участь у становленні молодої родини Лісогірів, помирилася зі своїм зятем й інколи бувала гостею столиці. Та й вони всі збиралися купою і їздили дихати повітрям чистих полтавських степів.

Євген Топчій одужав без будь-яких наслідків для здоров’я й звісно одружився з вірною дівчиною Поліною та скоро справді замовив у дядька ліжечко вже для своєї малечі.

Артем Лісогір очолив батькову фірму і вони з Євгеном невтомно працювали над поповненням штату професійних водіїв, а в ангарах з’являлися все нові сучасні багатотонники. Бізнес вантажоперевезень розширився від Гольфстріму до Турецьких берегів.

Зі своєю потворною матір’ю Яна не помирилась. Не змогла вона пробачити рідній людині продаж в рабство за власні борги й такий страшний початок свого дорослого життя. Адміністраторка Римма виїхала кудись, а в розважального центру «Максимум» з’явився звичайний нормальний власник.

Звісно це місце не таке й визначне, але саме в ньому, серед розкиданих тарілок, почалася неймовірна історія Кохання двох на той час сумних і не дуже готових до прекрасних почуттів людей. Та сьогодні в залі накритий великий святковий стіл. Молоденькі офіціантки бігають і обслуговують гостей тому, що Артем та Яна Лісогір покликали їх відсвяткувати разом найголовнішу дату у житті – день їх зустрічі.

Всі тут усміхнені й піднесені, особливо ті два статних чоловіки, що сидять пліч-о-пліч. На руках в одного з них – гарнюня синьоока дівчинка, а в іншого – хлопчик з добрими карими очима. Так, Артем Лісогір та Євген Топчій виглядають дуже щасливими, бо поруч з ними кохані дружини – Яна та Поліна.

Деякий час ці молоді люди були заручниками інтриг ницих створінь. Але тепер попереду в них ціле життя, повне бурхливих пригод та прекрасних змін. Добро знову перемогло, а зло покаране! І щоб там не було, але всі ми у житті заручники саме цієї істини.