Террі Пратчетт - Поштова лихоманка

у нас тут всіх потроху, мій пане. Дуже космополітично. А ви не любите перевертнів? 

«Вони впізнають будь-кого за запахом, — подумав Мокр. — Вони не менш розумні, ніж людина, і тримають слід краще за будь-якого вовка. Вони можуть іти за запахом, залишеним не один день тому, навіть якщо ти спробуєш замаскувати його іншим запахом — особливо якщо ти спробуєш замаскувати його іншим запахом. О, способи є — якщо ти знаєш, що за тобою пустять перевертня. Не дивно, що мене спіймали. Перевертнів треба заборонити законом!» 

— Не дуже, — сказав він уголос і знову позирнув на Стенлі. Коли пан Шеляг говорив, за Стенлі слід було стежити. Наразі очі хлопця закотилися так, що видно було практично самі лише білки. 

— А пан Хильховай? — поцікавився він. — Він вів розслідування для Ветінарі, еге ж? І що з ним сталося?  

Стенлі трусився, як кущ під час бурі. 

— Гм, вам же дали велике кільце з ключами, мій пане? — спитав Шеляг голосом, який аж тремтів від зусилля видаватись безневинним. 

— Авжеж, звісно. 

— То запевняю вас, що одного ключа там не вистачає, — сказав Шеляг. — Його забрала Сторожа. Такий ключ був лише один. Деякі двері краще ніколи не відчиняти, мій пане. Все минуло, і справу закрито, мій пане. Вирішено, що пан Хильховай помер внаслідок нещасного випадку на виробництві. Нікого не було поблизу нього в момент смерті. Вам не схочеться йти туди, мій пане. Часом справи настільки запущені, що краще триматися подалі, мій пане.  

— Я повинен, — відповів Мокр. — Я працюю Генеральним поштмейстером. І це — моя будівля, чи не так? Я сам вирішуватиму, куди мені ходити, молодший листоношо Шеляг.  

Стенлі заплющив очі. 

— Так, мій пане, — сказав Шеляг тим тоном, яким розмовляють із дітьми. — Але вам не хочеться йти туди, мій пане. 

— Його мізки розбризкало по всій стіні! — тремтячим голосом промовив Стенлі. 

— От лихо, ви геть його вибили з колії, мій пане, — заговорив Шеляг, підбігаючи до юнака. — Все гаразд, хлопчику, зараз я дам тобі твої пігулки... 

— Яка з виготовлених на продаж шпильок — найдорожча в історії, Стенлі? — швидко спитав Мокр. 

Це було як поворот перемикача. Обличчя Стена миттю змінило вираз із болісного горя на глибоку замисленість. 

— На продаж? Якщо не брати до уваги спеціальних шпильок, виготовлених для виставок та ярмарків, у тому числі й Велику Шпильку 1899 року, то, мабуть, я б сказав, що це «Курча» № 3 екстрадовга з широкою голівкою, яку створив знаний шпилькар Йосія Вайлуватт для виробників шнурків. Ці шпильки витягувалися вручну і мали фірмові срібні голівки з мікроскопічним гравіюванням півника. Вважається, що за життя він встиг зробити їх не більше сотні, шефе. Згідно зі «Шпильковим каталогом» Губерта Павука, одна така шпилька може коштувати від п’ятдесяти до шістдесяти п’яти доларів, залежно від стану. № 3 екстрадовга з широкою голівкою прикрасить колекцію будь-якого істинного шпилькоголового. 

— Я от... знайшов це на вулиці, — сказав Мокр, витягаючи з вилоги одну зі своїх ранкових покупок. — Ішов по Ринку і побачив її у щілині бруківки. Мені здалося, в неї незвичайний вигляд. Як для шпильки. 

Стенлі відштовхнув Шеляга, який метушився навколо нього, і обережно взяв шпильку з Мокрових пальців. В іншій його руці, ніби нізвідки, з’явилося величезне збільшувальне скло. 

Доки шпильку вивчали якнайретельнішим чином, у кімнаті панувала цілковита тиша. Потім Стенлі підняв на Мокра сповнений подиву погляд. 

— Ви знали? — вимовив він. — І знайшли це на вулиці? Я думав, ви нічого не тямите в шпильках!  

— О, всерйоз ні, але я трохи цікавився цим у дитинстві, — сказав Мокр, зневажливо змахуючи рукою, аби показати, яким дурним він був, що не перетворив дитяче захоплення на одержимість усього життя. — Ну, ти знаєш... Два-три старі бронзові імперіали, кілька незвичайних штучок на кшталт нерозділеної парочки шпильок чи двоголовика, принагідно куплений на пробному розпродажі[24] пакетик нерозібраних різносортних шпильок... 

«Дяка богам, — подумав він, — за навик швидкочитання». 

— О, в таких нічого вартісного ніколи нема, — сказав Стенлі і знову переключився на академічний тон. — Хоча більшість шпилькоголових дійсно починають зі звичайної купівлі новеньких блискучих шпильок, після чого переходять до бабусиних подушечок для шпильок, ха-ха, шлях до дійсно вартісної колекції лежить зовсім не в простому спусканні грошей в шпильковому супермаркеті, о ні. Завдяки достатнім витратам будь-який дилетант може стати «Королем шпильок», але істинна насолода справжнього шпилькоголового полягає в радості пошуку, шпилькових ярмарках, аукціонах і, хтозна, у випадковому виблиску в стічній канаві, який виявляється даблфестом у чудовому стані або цілісіньким двоконечником. Недарма ж кажуть: «Якщо шпильку підбереш, день із нею проведеш».  

Мокр ледь не зааплодував. Це було дослівно те, що писав Дж. Пýхнаст Совмогила у вступі до своєї праці. І, що куди важливіше, тепер він міцно потоваришував зі Стенлі. Точніше, підказав темний бік його натури, це Стенлі потоваришував із ним. Хлопець, чию паніку витіснили шпилькові радощі, тепер роздивлявся своє нове надбання проти світла. 

— Неймовірно, — видихнув він, остаточно забувши всі свої страхи. — Чистенька, як новенька! У мене в колекції давно вже готове й чекає місце саме для цієї шпильки, шефе! 

— Авжеж, не здивований. 

Його мізки розбризкало по всій стіні... 

Десь тут були якісь замкнені двері, а Мокр не мав ключа. Раніше четверо його колег зарано пішли з цього світу, і відбулося це ось у цьому будинку. І подітися було нікуди. Робота Генерального поштмейстера була роботою всього життя — в тому чи іншому розумінні. Ось чому Ветінарі призначив його сюди. Йому потрібна була людина, якій нікуди піти і якою, за потреби, легко пожертвувати. Можлива смерть Мокра фон Губперука не мала жодного значення. Він уже був мертвий. 

Далі він спробував не думати про пана Помпу. 

Скільки ще ґолемів заробили собі свободу на службі місту? Чи був серед них пан Пилка, щойно з ями з тирсою, в якій він провів сотню років? Пан Лопата? Чи, може, пан Сокира? 

І чи не було одного з ґолемів там, де останній із Мокрових нещасних попередників, знайшовши ключа від замкнених дверей чи підібравши відмичку, саме збирався відчинити ці двері, коли за його спиною хтось на ім’я, скажімо, пан Молот — авжеж, о боги, авжеж — здійняв кулак для раптового і остаточного удару? 

Нікого не було поблизу нього в момент смерті? Але ж ґолеми — не істоти, вони... вони інструменти. Це дійсно був би «нещасний випадок на виробництві».  

Його мізки розбризкало по всій стіні... 

Я хочу все з’ясувати. Я мушу, інакше правда ховатиметься в засідці, чигаючи на моє життя. А всі ще й приховуватимуть від мене цю правду за брехнею. Але я — брехмейстер.  

— Гм-м-м? — перепитав він, усвідомивши, що щось прослухав. 

— Я спитав, чи можна мені піти й покласти її до своєї колекції, Поштмейстере? — повторив Стенлі. 

— Що? А. Так. Чудово. Так. Заразом відполіруй її як слід. 

Коли хлопець, розхитуючись, поквапився на свій бік роздягальні (і його таки справді хитало), Мокр зловив пильний погляд Шеляга.  

— Непогано, пане Губперук, — сказав той. — Геть непогано. 

— Дякую, пане