Террі Пратчетт - Поштова лихоманка

й універсальною категорією буття без будь-яких умов, — сказав Ветінарі. — Ви, мабуть, пригадуєте його знаменитий афоризм: «Доки хоч хтось не є вільним, я теж — маленький пиріжок із курятиною», — афоризм, що призвів до масштабних дискусій. Тож ми можемо вважати вилучення пляшки у людини, яка вбиває себе випивкою, благодійним, ба більше, похвальним актом — проте тут також відбувається обмеження свободи. Пан Злотний явно вивчав Густочуба, але, боюся, не спромігся його зрозуміти. Свобода цілком може бути природним станом людства, але те ж стосується й пожирання, сидячи на дереві, свого ще живого обіду. З іншого боку, Фрайдеґґер[23] у своїх «Контекстуальностях модальності» проголошує, що будь-яка свобода є обмеженою, штучною, а відтак ілюзорною, в кращому випадку — масовою галюцинацією. Жоден смертний у здоровому глузді не є істинно вільним, оскільки істинна свобода настільки жахлива, що тільки безумець чи божество можуть поглянути їй в обличчя. Вона приголомшує душу, вводячи її в стан на кшталт того, який він десь в іншому місці називає «Vonallesvolkommenunverstandlichdasdaskeit». А вам яка з цих точок зору ближча, Тулумбасе? 

— Особисто я завжди вважав, ваша високосте, що чого світ і справді потребує, то це — міцніших картотечних скриньок, — сказав Тулумбас після нетривалої паузи. 

— Гм-м-м, — протягнув Патрицій. — Про це однозначно потрібно подумати. 

Він зупинився. Серед різьблення над каміном раптом із тихим рипінням почала обертатися фігурка херувимчика. Ветінарі, звівши брову, питально поглянув на Тулумбаса. 

— Я негайно переговорю з клерком Браяном, ваша високосте, — сказав секретар. 

— Чудово. Заразом скажіть, що йому варто більше бувати на свіжому повітрі. 

Розділ четвертий 

ЗНАК 

Чорні клерки та мертві поштмейстери — Перевертень у Сторожі — Дивовижна шпилька — Пан Губперук читає літери, яких немає — Перукар Х’юго здивований — Пан Паркер купує всілякі дрібнички — Природа соціально припустимої брехні — Принцеса у вежі — «Людина не вмерла, доки живе її ім’я» 

— Ну, Бане Губберук, Що Хорошого В Насильстві? — прогуркотів Помпа, погойдуючись на своїх гігантських п’ятках, тим часом як Мокр відчайдушно борсався в лещатах його рук.  

Шеляг і Стенлі тулилися попід дальньою стінкою роздягальні.  

Одне з натуральних варив пана Шеляга, вируючи, виплескувалося з казанка на грубці на підлогу й лишало на ній пурпурові плями. 

— Це все були нещасні випадки, пане Губперук! Нещасні випадки! — белькотів Шеляг. — Після четвертого Сторожа все тут обнишпорила! І вони сказали, що це все були нещасні випадки! 

— О, так! — скричав Мокр. — Чотири за п’ять тижнів, ага! Аж не сумніваюся, що в цьому місті скрізь так! О боги, як я попав! Я вже мертвий, так? Просто ще не валяюся на підлозі! Ветінарі знає, як зекономити на мотузці! Мені гаплик!  

— Вам полегшає від чашечки чудового вісмуто-сірчаного чаю, мій пане, — тремтячим голосом проказав Шеляг. — Ось і чайник уже закипів... 

— Чашечки чаю достатньо не буде! — Мокр нарешті опанував себе — чи принаймні почав поводитися так, ніби опанував — і глибоко, театрально зітхнув. — Добре, добре, пане Помпо, можете мене відпустити.  

Ґолем розімкнув свої лещата. Мокр випростався. 

— Отже, пане Шеляг? — сказав він. 

— Що ж, схоже, ви все-таки справжній, — сказав старий. — Жоден чорний клерк не став би так буянити. Розумієте, ми думали, що ви — один із тих особливих службовців його високості. — Шеляг уже порався біля чайника. — Без образ, але для типового умільця ворушити олівцем ви недостатньо бліді. 

— Чорний клерк? — не зрозумів був Мокр, і тут у свідомості виринув спогад. — О, ви маєте на увазі тих приземкуватих кремезних чоловіків у чорних костюмах і капелюхах-казанках? 

— Саме їх. Декотрі — студенти Школи найманців. Я чув, вони можуть чинити дуже неприємні речі, якщо вважають за потрібне. 

— Мені здалося, ви назвали їх «умільцями поворушити олівцем»? 

— Я ж не уточнював, де саме, хе-хе, — Шеляг спіймав погляд Мокра й закашлявся. — Даруйте, нічого такого, лише маленький жарт. Наскільки ми розуміємо, наш останній Поштмейстер, пан Хильховай, то теж був чорним клерком. Ну, важко його в цьому звинувачувати, з таким-бо прізвищем. Постійно щось винюхував.  

— А навіщо, маєте версії? — спитав Мокр. 

— Ну, пан Перемінко, наш найперший — порядний хлопець був — звалився у вестибюлі з шостого поверху і розплющився, мій пане, розплющився об мармур. Починаючи з голови. Це було дещо... неохайно, мій пане. 

Мокр позирнув на Стенлі, якого починало тіпати. 

— Далі був пан Бакенбард. Він упав на сходах запасного виходу й скрутив собі в’язи, мій пане. Перепрошую, мій пане, вже одинадцята сорок три, — Шеляг підійшов до дверей і відчинив їх; до роздягальні увійшов Підкажи, і Шеляг знову зачинив двері. — Третя ночі це була. Він п’ять прольотів прокотився. Зламав собі практично кожну кістку, яку тільки можна зламати, мій пане.  

— Він що, вештався будівлею посеред ночі без ліхтаря? 

— Не можу знати, мій пане. Але я знаю дещо про сходи. Там є лампи, й вони горять усю ніч, мій пане. Стенлі заправляє їх щодня, він не менш пунктуальний, ніж Підкажи.  

— Отже, ви цими сходами користуєтеся часто, авжеж? — спитав Мокр. 

— Ніколи не користуємося, мій пане, тільки лампи заправляємо. В тому крилі майже все листами наглухо забито. Але про лампи йдеться в Правилах Поштамту, мій пане. 

— А його наступник? — дещо захриплим голосом спитав Мокр. — Теж випадкове падіння звідки-небудь? 

— О, ні, мій пане. Іґнавія — ось як його звали. Сказали, що в нього щось сталося із серцем. Він просто лежав мертвий на шостому поверсі, мертвий, як цвях в одвірку, й обличчя таке перекошене, немовби він привида побачив. Нам сказали — смерть із природних причин. О-о-ох, Сторожа на той час тут уже скрізь нишпорила, можете мені повірити. Біля нього в момент смерті нікого не було, сказали вони, і на тілі не було жодних ушкоджень. Дивно, що ви про це не знали, мій пане. Про це ж писали в газеті. 

«От тільки в камеру смертників газетні новини не дуже-то доходять», — подумав Мокр. 

— Он як? — сказав він уголос. — А як вони дізналися, що біля нього нікого не було? 

Шеляг нахилився до нього і по-змовницьки стишив голос. 

— Всі знають, що у Сторожі є перевертень, а вони, хай їм грець, практично можуть унюхати, який одяг ви вчора носили.  

— Перевертень, — без виразу вимовив Мокр.  

— Так. У будь-якому разі, той, що був до нього... 

— Перевертень. 

— Саме так, мій пане, я ж кажу, — сказав Шеляг. 

— Перевертень, мать його так.  

— Світ — місце різноманітне, мій пане. В будь-якому... 

— Перевертень, — Мокр нарешті струсив із себе кайдани жаху. — І відвідувачів міста не попереджають? 

— Так, а що тут поробиш, мій пане? — м’яко спитав Шеляг. — Чи повісити на брамі табличку «Ласкаво просимо до Анк-Морпорка, у нас є перевертень»? У Сторожі купа ґномів, тролів, ґолем — вільний ґолем, даруйте, пане Помпо, — двійко гномів, один зомбі... та навіть Ноббс. 

— Ноббс? Що таке «ноббс»? 

— Капрал Ноббі Ноббс, мій пане. Ви з ним ще не перетиналися? Кажуть, він має офіційну цидулку про те, що він людина — а кому таке могло б знадобитися, га? На щастя, він такий тільки один, тому не може розмножуватися. Хай там як,