Террі Пратчетт - Поштова лихоманка

поштамту. Це просто жест ввічливості, але я почуваюся зобов’язаним поставити вас до відома, адже, зрештою, ви задіяні в аналогічному бізнесі. Я сподіваюся, що ланцюжок нещасних випадків, які трапилися останнім часом, тепер пере... 

Хаббар Злотний гмикнув. 

— Перепрошую, мілорде? Я правильно вас зрозумів? У нинішніх умовах ви й далі беретеся за ці дурниці? Поштамт? Коли всі ми знаємо, що це був незграбний, самовдоволений, напханий непотрібним персоналом розжирілий монстр? Вони заледве окуповувалися! Квінтесенція і взірець державного підприємства! 

— Вони ніколи не приносили великого прибутку, це правда, але в бізнес-райони міста кореспонденцію доправляли сім разів на день, — сказав Ветінарі голосом, крижаним, як океанські глибини. 

— Ха! Не під кінець! — вигукнув пан Ґедзь. — Вони стали збіса непотрібними! 

— Точно. Класичний приклад корумпованої урядової організації, яка постійно залазить у народний гаманець, — додав пан Злотний. 

— Чистісінька правда! — погодився пан Ґедзь. — Тоді казали: хочеш позбутися трупа — відправ поштою, і його ніхто ніколи більше не побачить! 

— Що, так і було? — спитав Ветінарі, здіймаючи брову. 

— Що «так і було»? 

— Трупа так більше ніхто й не бачив? 

В очах пана Ґедзя раптом промайнув зацькований вираз. 

— Що? Та звідкіля я знаю? 

— А, розумію, — сказав Правитель. — Це був жарт. Ну гаразд, — він знову порився в паперах. — На жаль, із часом пошту стали розглядати не як систему ефективної передачі інформації задля загального блага, а як джерело доходу. І все розвалилося, так що не стало ні передачі інформації, ні грошей. Можливо, це урок для всіх нас. В кожному разі, я покладаю великі надії на пана Губперука, молоду людину, сповнену свіжих ідей. Його голова зазвичай на висоті — хоча, я думаю, він ні на які вежі лазити не стане.  

— Я щиро сподіваюся, що це воскресіння не змусить нас вивертати останні кишені перед податковою, — сказав пан Підступп. 

— Запевняю вас, пане Підступп: окрім скромної суми, необхідної, щоб, як то кажуть, запустити помпи, поштова служба буде самоокупною — якою, власне, вона свого часу й була. Ми ж не можемо залазити в народний гаманець, чи не так? А тепер, панове, я не хотів би більше відволікати вас від ваших важливих справ. Я глибоко переконаний, що «Шлях» знову введуть в експлуатацію дуже скоро. 

Коли всі встали, Хаббар Злотний перехилився через стіл і сказав: 

— Вас можна поздоровити, мілорде? 

— Я втішений, що ви відчуваєте бажання поздоровити мене хоч би з чим, пане Злотний, — відповів Ветінарі. — Але що саме стало причиною цього унікального випадку? 

— Ось це, мілорде, — пояснив Злотний, вказуючи на маленький столик, на якому лежала грубо обтесана каменюка. — Хіба це не справжня Гнафльбафльсніфльвіфльтафльська плита? Ллямедівський блакитний граніт, чи не так? А фігури, здається, з базальту, який ізбіса важко обробляти. Дуже цінна антикварна річ, я так гадаю. 

— Це мені колись подарував Підземний Король ґномів, — сказав Ветінарі. — Вона і справді дуже давня. 

— І, як я бачу, партія в розпалі. Ви граєте ґномами, так? 

— Так. Я граю через семаграми з давнім другом з Убервальду, — сказав Ветінарі. — На щастя для мене, ваш учорашній перебій в роботі дав мені зайву добу на роздуми над наступним ходом.  

Їхні погляди зустрілися. Хаббар Злотний гучно розреготався. Ветінарі посміхнувся. Решта візитерів, які давно вже відчували гостру потребу посміятися, теж вибухнули сміхом. «Бачте, — демонстрували вони, — ми всі тут друзі, ми, власне, практично колеги, все буде добре». 

Втім, сміх швидко припинився, не без певного відчуття незручності. Тільки Злотний та Ветінарі продовжували посміхатися — і продовжували дивитися один одному у вічі. 

— Нам із вами варто якось зіграти, — сказав Злотний. — Я теж маю досить гарну дошку. Коли є вибір, я волію грати тролями. 

— Безжалісними, в меншості на початку гри, приреченими на поразку в руках не досить вдумливого гравця? — уточнив Ветінарі. 

— Саме так. Достоту як і ґноми, які покладаються на підступність, оманливі ходи та швидку зміну позицій. За цією грою можна зрозуміти всі слабкості опонента, — сказав Злотний. 

— Справді? — спитав Ветінарі, здіймаючи брови. — А чи не краще буде спробувати зрозуміти власні слабкості? 

— О, це просто «Гуп!». Це легко! — прогавкав чийсь голос. 

Обоє чоловіків обернулися до Ґедзя, який просто від полегшення зробився жвавим до зухвалості. 

— Я грав у це, як був малим, — проторохтів він. — Нудно! Ґноми завжди виграють! 

Злотний та Ветінарі обмінялися поглядами. Погляди говорили: хоча я ненавиджу тебе і кожен аспект твого світогляду до глибини душі, яку не виміряти жодним лотом, я все ж таки поважаю тебе хоч би за те, що ти — не Кріспін Ґедзь. 

— Зовнішність оманлива, Кріспіне, — приязно сказав Злотний. — Тролями ніколи не програєш, якщо будеш добре думати. 

— Одного разу ґном застряг у мене в носі, й Матуся мусила видлубувати його шпилькою для волосся, — повідомив Ґедзь таким тоном, ніби це був привід для безмірної гордості. 

Злотний обійняв його за плечі. 

— Страшенно цікаво, Кріспіне, — сказав він. — Як гадаєш, а може таке статися знову? 

Коли вони пішли, Ветінарі знову став біля вікна, споглядаючи місто внизу. За кілька хвилин до кабінету вплив Тулумбас. 

— У прийомній відбувся короткий діалог, ваша високосте, — доповів він. 

Ветінарі не обернувся, але здійняв руку. 

— Дайте-но подумати... Гадаю, хтось із них почав говорити щось на кшталт «Ви думаєте, він...», — а Підступп дуже швидко примусив його замовкнути? Підозрюю, це був пан Ґедзь. 

Тулумбас зиркнув на аркуш у своїй руці. 

— Майже дослівно, ваша високосте. 

— Великих інтелектуальних зусиль тут не знадобилося, — зітхнув Правитель. — Любий пан Підступп. Він такий... надійний. Іноді я всерйоз думаю, що якби він уже не був зомбі, його слід було би перевести в цей стан.  

— Мені розпорядитися провести щодо пана Злотного розслідування першого ступеня, ваша високосте? 

— О небо, ні. Він для цього занадто розумний. Віддайте таке розпорядження щодо пана Ґедзя. 

— Серйозно, ваша високосте? Але буквально вчора ви сказали, що вважаєте його не більше, ніж жадібним дурнем. 

— Нервовим дурнем, а це може стати в пригоді. Він продажний боягуз, і ще він ненажера. Якось я бачив його за pot au feu[22] з білими бобами, і мені, Тулумбасе, буде непросто забути це вражаюче явище. Соус був скрізь. Між іншим, ті рожеві сорочки, що він носить, коштують від ста доларів штука. Що ж, він відбирає чужі гроші — в безпечний, потайний і не дуже розумний спосіб. Доручіть справу... так, клерку Браяну. 

— Браяну, ваша високосте? — перепитав Тулумбас. — Ви впевнені? Він чудово вправляється з технічною апаратурою, але не дуже-то зграбний на вулиці. Його помітять. 

— Так, Тулумбасе. Я знаю. Я хочу, щоб пан Ґедзь став трохи... нервовішим. 

— А, розумію, ваша високосте. 

Ветінарі знову повернувся до вікна. 

— Дозвольте запитати, Тулумбасе, — сказав він. — А ви сказали б, що я тиран? 

— Звісно ж, у жодному разі, ваша високосте, — відповів Тулумбас, прибираючи на столі. 

— Але ж у цьому, очевидно, і проблема, чи не так? Хто скаже тиранові, що він таки тиран? 

— Так, очевидно, це неоднозначна ситуація, ваша високосте, — погодився Тулумбас, вирівнюючи стосик папок. 

— У своїх «Роздумах», які я завжди вважав мало придатними для перекладу, Густочуб стверджує, що втручання з метою відвернення вбивства означає обмеження свободи дій вбивці, тоді як свобода, за визначенням, є невід’ємною