Тетяна Гуркало - Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало

Кіого більше не був невеликого зросту хлопцем, усміхненим і самовпевненим. Він став чимось майже нереальним, але дуже міцним, упертим і цілісним, чимось таким, що може, не напружуючись тримати в собі одночасно сотню ураганів. Урагани билися, стикалися, крутилися з неймовірною швидкістю навколо своєї осі, басовито гули. Варто лише Кіого захотіти їх випустити, і від Міста залишаться руїни.

— Погодник? — спробував спитати Ярослав.

— Заткнися, — зашипів Кіого. — Не заважай.

Майже як вітер. Рвучкий. Кинути в обличчя пил або колючі сніжинки. Спробуй з ним посперечатися. Кричи до хрипоти. Обурюйся. Вимагай. Йому все одно. Він робить те, що вважає за потрібне. Кіого приручив вітер.

— Псих, — сказав Ярослав.

— Заткнися.

— Вони ж не знають.

— Мовчи, кретин. Ти порушуєш ритм.

Ярослав замовк і почав думати. Згадувати все, про що встиг дізнатися, що прочитав у книгах, що розповідав йому Ярен. Порівнювати. Приміряти. Звіряти. Як кольорові деталі пазла. Картинка не виходила, і не тому, що деталей не вистачало. Деталей було багато. Дуже багато. З них вийде кілька картинок, але, жодна з них не буде схожа на хлопця, який прикидається пустоголовим красенем, що зумів зловити безліч ураганів.

— Готово, — задоволено сказав Кіого. — А ти мені не довіряв.

Ярослав обережно намацав язиком зуб, що відріс за кілька хвилин. Торкнувся обличчя.

— Вилікував, — сказав тихо.

— Вилікував, — підтвердив Кіого.

— Це ж не магія.

— Магія. Я цілитель. Слабенький, правда. Хвороби лікувати не вмію, лише поранення.

Скромний такий, розплакатися можна від розчулення.

— До біса поранення! Ти що в собі тримаєш? Вони ж тебе розірвуть!

— Турбуєшся? — посміхнувся Кіого.

— Я дзеркало, — сказав Ярослав. — Мабуть, саме тому я зміг їх побачити. Ярен казав, що рано чи пізно я бачитиму. Віддзеркалення чогось. Самої суті людини, чи що? Щось досить яскраве, що виділяється на загальному тлі. Я для цього складові ловив. Але те, що в тобі все одно не магія. Не схоже.

— Шаманство, — сказав Кіого.

— Що?!

— Шаманство, — терпляче повторив Кіого. — Маги сплітають світ навколо себе. Вони настільки сильні, як далеко можуть дотягтися. Шаманів вони зневажають. Не знаю чому. Я б зневажати не став. Шамани тримають світ у собі. Поступово роблять його більше та заселяють тими, ким самі забажають. Я вітри збирав майже рік.

— Навіщо? — Це ж чистої води ідіотизм. Адже шаманству теж вчитися треба, напевно треба.

— Арро попросив Ладане руки, — сказав Кіого. — Відмовити йому не могли. Представникам такої родини не відмовляють. Хіба що маєш за спиною інший Старший Будинок. Ладане вірила, що кохає Арро, він спадкоємець і коханки у нього на той час ще не вмирали. Про них, звичайно, знали, але дядько вирішив, що хлопець перебіситься і заспокоїться. Та й у кого цих коханок немає?

— Ти не вірив.

— Я шаман. Мене вітри слухалися років із п'яти, потім я знайшов у бібліотеці дядька записи Соахе і зрозумів, чому вони слухаються мене. Вони можуть у мені жити, якщо я створю їм місце в собі. Я створив, у щоденнику були пояснення для початківців, мабуть, Соахе знала, що рано чи пізно шамани в сім'ї почнуть народжуватись. І жодного разу про це не пошкодував. Вітри можуть розповісти багато цікавого. Для них нема секретів. Ось тільки довести щось тому, хто їх не чує, вони не можуть.

— Що ти дізнався про Арро?

— Він жалюгідна істота, — зітхнув Кіого. — Він боїться батька, боїться його радників, ненавидить жінок, усіх без винятку, навіть сестер і зневажає всіх інших. На Ладане він вирішив одружитися без підказок свого тата, що б хто не думав. Щойно зник Сойно. Це для нього був шанс. Спочатку отримати частину Будинку разом з дружиною, єдиною прямою спадкоємицею, що залишилася, потім поступово відібрати все інше. Його предок теж так починав створювати свій Старший Будинок. Арро вирішив, що в нього вийде. Сильна спадковість допоможе. Нас він не враховував, ми для нього порох під ногами.

— Ти вирішив його вбити, — сказав Ярослав. Він би теж вирішив. Найприродніше рішення з усіх можливих.

— Якби не вдалося розірвати заручини. Ладане не піддавалася. Арро відступати не збирався. Довелося виловити секретаря і підкинути йому думку, що спадкоємці з такою невідповідною дружиною можуть вийти не зовсім ідеальними. А в цій родині прийнято дбати про те, щоби потомство народжувалося здорове, більш-менш розумне і зі стабільним магічним даром.

— Ти ж міг зруйнувати все Місто, — сказав Ярослав.

— Думаєш? — Кіого подивився з цікавістю та часткою недовіри.

— Знаю. У тобі зараз руйнівної сили більше, ніж у драконі. Якби ти за допомогою цієї сили спробував когось вбити, від міста одні руїни залишилися б.

— Чесно? — Кіого самовдоволено посміхнувся. — Дивно, здається, я перестарався. Я не маю досвіду, та й вчителя не було, один щоденник. Це тобі пощастило з ельфом. А вчителі, які підходять для мене, мешкають у Шкатулці, і мене туди не пустили, сказали, що небезпечно. Але ти не турбуйся, Місто я б у будь-якому разі руйнувати не став. Я змусив би Арро викликати мене на дуель. Як ведеться, з секундантами, суддею, в порожньому світі. Дуелі магів часто закінчуються руйнуваннями.

— Не попадайся на очі Табаді. Він може помітити.

Сперечатись із ним і щось доводити марно. Самовпевнений розпещений красень.

— Ні, не зрозуміє, — відмахнувся Кіого. — Він не дзеркало і не шаман. Ось твій ельф може. Але я йому на щастя не подобаюсь.

— Від мене ти чого хочеш? — спитав Ярослав.

— Подивись за Ладане, мене вона слухатися не стане. А в тебе може вийти. Ти уважний.

— Мене, думаєш, стане? — здивувався Ярослав. Тільки подумати, уважний. Та більш розсіяну людину ще пошукати треба.

— Вітер сказав, що ти зможеш переконати будь-кого, якщо захочеш і постараєшся. Постарайся. А я тебе лікуватиму. Учні ельфа дуже часто ходять з побитими фізіономіями, поламаними кінцівками та іншими каліцтвами.