Тетяна Гуркало - Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало

— Ти ж тільки прикидаєшся пустоголовим красенем, — зауважив Ярослав. Кіого найімовірніше говорив правду. Прикрашав лише трошки. Навряд чи йому було легко вистежити секретаря і завести з ним задушевну розмову. Завести так, щоб той був упевнений, що це саме він змусив Кіого розкрити сімейні таємниці, інакше нічого з цієї розмови не вийшло б. Глави Старших Будинків люди недовірливі, становище зобов'язує.

— Не вдаю, — Кіго посміхнувся. — Я народився красенем, красенем і помру. Це тобі нічого не світить. Хоча деяка частка чарівності є. Сходи до Ладане. Вона тобі довіряє на відміну від мене. Ми з нею в дитинстві часто билися. Однолітки.

— Я вже там був, — зізнався Ярослав.

— У Ладане?

— Так, вона плакала.

— І що? — Кіого навіть уперед нахилився, ризикуючи впасти зі стільця. Цікаво йому, інтриганові початківцю.

— І нічого, — зізнався Ярослав. — Відправила мене до цілителя.

— Дамс, твоєю фізіономією зараз тільки дітей лякати. Давай я допоможу, — великодушно запропонував красень. — Моя друга спеціальність — цілитель.

— Перша — крадій? — Ярослав пригадав труднощі, зв'язані із здобиччю їжі, і зрозумів, що лікуватися у Кіого не ризикне.

— Ні, — похитав головою. — Я погодник. Погонич вітрів. А їжа це так, дитяче захоплення. Я дуже люблю солодке. Тільки ти нікому не кажи. Не солідно.

— Ти в дитинстві цукерки крав?

Уява Ярослава жваво намалювала дрібного хлопчика, що намагався розжитися захованими на верхній полиці шафи цукерками, а отримав дикого гусака, що пролетів повз нього. Далі пір'я, вереск, шипіння здивованої зміною обстановки птиці. Веселощі б'ють ключем.

— Так, — зізнався Кіого, викликавши в душі Ярослава співчуття до його батьків.

— Так само погано, як і провізію для мене? — вирішив уточнити про всяк випадок. Мало що, раптом він на цукерки налаштовуватись вміє, якимось особливим способом. Виконує танець з бубном навколо шкіри невинно вбитого ведмедя.

— Ні, набагато краще, — запротестував Кіого. — Я завжди знав, де лежать цукерки. А ось місця розташування їжі я не бачив. Мене на кухню не пустили. Кухарка ледь ополоником не відлупцювала. Хтось у неї ножі весь час краде.

— Ножі? Навіщо? — здивувався Ярослав. Зброєю хтось запасається, чи що? На випадок повстання драконів не інакше. Кухонні ножі проти дракона саме те. Рептилія зі сміху здохне.

— Не знаю, — знизав плечима Кіого. — Ножі дешеві, мало на що придатні. Може, колекціонують? Мій тато колекціонує луки та самостріли, відібрані у придорожніх розбійників. Теж усі поганої якості, але йому подобаються.

— Оригінальний у тебе тато.

— Оригінальний, — погодився Кіого. — Тобі сподобався б. То лікувати тебе чи ні?

— Ти вмієш зуби відрощувати? — спитав Ярослав. — У мене одного не вистачає.

— Вмію, — рішуче сказав Кіого.

Він вірив у те, що вміє. У нього не було жодного сумніву. Ярослав згадав, що знайти цілителя у цьому навчальному закладі складніше, ніж дельфінів у Чорному Морі. Дельфіни там є, вони навіть до Одеси припливали. Хтось їх бачив. Хтось встиг сфотографувати. Хтось намагався підпливти ближче. Декілька дельфінів на пляжі викидалося. Від цікавості, мабуть. Когось із них рятували всім пляжним співтовариством. Загалом дельфіни не міф. А спробуй, постав собі за мету неодмінно їх побачити. Прийдеш до моря, і одразу побачиш? Швидше за все взагалі ніколи не побачиш. Дельфіни з'являться саме тоді, коли піти на пляж не буде жодної можливості. Простіше піти до дельфінарію. Там дельфіни будуть точно, вони там працюють.

З цілителем та сама історія. Він є, але де він є, знає лише він один. Простіше піти до місцевої лікарні, яка досить далеко. Або довіритися Кіого, що може виявитися не найкращою ідеєю і привести до будь-яких, найнесподіваніших результатів.

Кудись ходити Ярославу було ліньки, тому він вирішив довіритися. Ризик справа шляхетна. Хто виживає, того шампанським потім напувають.

Прийнявши непросте рішення, Ярослав кивком висловив згоду на експеримент над собою і слухняно сів на запропонований стілець.

— Намагайся не ворушитися, — попросив Кіого, склавши долоні хрестом. — Зараз погрію руки і почнемо.

Ярослав спробував глибоко дихати, хтось йому казав, що це заспокоює. Заплющив очі, розслабив плечі і став підглядати крізь вії.

Гарно.

Крізь нещільно зімкнуті пальці Кіого слабо світилося стиснуте в долонях повітря. Воно було щільним та густим. Спресованим. Але чомусь не намагався вирватися на волю. Повітря слухняно скручувалося в спіраль, повторювало рухи долонь і грілося.

Ярослав спостерігав відсторонено, не забуваючи дихати. Йому хотілося заспокоїтись, перестати недовірливо напружуватися від найменшого руху Кіого. Напевно, тому він не одразу зрозумів, що бачить щось незвичне. А коли зрозумів…

Ярослав широко розплющив очі, розгубивши подобу розслабленого стану, і, схилившись уперед, подивився на повітря в долонях.

Кіого одночасно з його ривком розвів руки.

Спіраль повітря натяглася, беззвучно завібрувала та розірвалася на дві половини. Уривки захлеснули долоні і майже миттєво розчинилися в них. Руки Кіого засяяли, крізь напівпрозору шкіру просвічували кістки.

— Готовий? — запитав Кіого у пацієнта, що недовірливо дивився на його долоні.

— Здуріти, — невпевнено відповів Ярослав. — Ось тобі й рентген.

— Мовчи, — сказав Кіого.

Він обережно доторкнувся до обличчя пацієнта. Кінцями пальців.

Тепло. Чи таки холод? Крихітні іскорки розлетілися колючими сніжинками, проникли під шкіру і на мить завмерли. Крихітні та самотні, вони намагалися дотягнутися одна до одної. За мить чи вічність у те них вийшло, і вони почали дружно плести якісь візерунки, протягати між собою ниточки, розвішувати між ними містки. Невагомі. Крижані та гарячі одночасно.

Обличчя одразу заніміло, наче хтось вколив заморозку. Напівпрозорі долоні цілителя-любителя запурхали, виводячи на обличчі, що майже нічого не відчувало, невідомі символи. У голові тихо дзвеніло. А зір продовжував видавати сюрпризи.