Роджер Желязни - Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

адже Мелман полюбляє їх. Та й що він узагалі мав на увазі... Але саме у нього вдома я і чув згадку про це місце.

— Цікаво, — зауважив я. — Мелман мертвий. Його помешкання згоріло кілька днів тому.

— Я не знав про це, — Люк знову зиркнув у дзеркало. — Ви були знайомі?

— Я зустрівся з ним після того, як ти поїхав з міста. Кінскі розповідав, що Джулія бачилася з ним, тож я заскочив до того хлопа, аби дізнатися, що він може розповісти про Джулію. Розумієш... Джулія мертва.

— Як це трапилося? Я ще минулого тижня бачив її.

— Дуже дивно. Її вбила якась чудернацька тварина.

— Господи!

Люк різко загальмував і з’їхав з дороги на широкий виступ ліворуч, що закінчувався крутим, порослим деревами урвищем. Понад деревами я міг розгледіти крихітні вогники міста, що миготіли вдалині.

Він вимкнув двигун і фари. Витягнув з кишені кисет «Дургем» і взявся скручувати цигарку. Я помітив, що він дивиться вперед і вгору.

— Ти доволі часто дивився у дзеркальце.

— Так, — відказав Люк. — Я майже впевнений, що ледь не цілу дорогу від «Гілтона» нас переслідувала машина. Практично весь час вона трималася на кілька поворотів позаду. А тепер, здається, зовсім зникла.

Він запалив цигарку і прочинив дверцята.

— Подихаймо трохи свіжим повітрям.

Я вийшов за ним, і ми кілька секунд стояли, вдивляючись у широкі простори. Місячне світло було настільки яскравим, що дерева біля нас відкидали тіні. Люк кинув цигарку і розтоптав її.

— Лайно! — вигукнув він. — Усе заходить надто далеко! Я знав, що Джулія бачилася з Мелманом, ясно? Я прийшов до неї тієї ночі, коли вийшов від нього, розумієш? Я навіть передав невеликий пакунок, який він просив.

— Карти, — сказав я.

Він кивнув.

Я витягнув їх з кишені і показав Люку. Той блимнув на карти у тьмяному світлі і знову кивнув.

— Саме ці карти, — погодився він, а тоді додав: — Вона досі подобалася тобі?

— Гадаю, так.

— От дідько, — зітхнув він. — Гаразд. Є дещо, про що я змушений буду розповісти тобі, старий друже. І не все буде приємним. Дай мені хвилинку зібратися з думками. Щойно ти створив для мене одну велику проблему — або я сам її створив, бо надумав дещо зробити.

Люк копнув по купці гравію — і камінці з гуркотом покотилися з кручі.

— Гаразд, — почав він. — По-перше, дай мені ті карти.

— Навіщо?

— Я порву їх на конфеті.

— Ага, вже. Навіщо?

— Вони небезпечні.

— Я це знаю. Триматиму їх у себе.

— Ти не розумієш.

— То поясни.

— Це не так просто. Я маю вирішити, що розповідати тобі, а що — ні.

— Чому б не розповісти все?

— Не можу. Повір...

Я впав на землю, щойно почув перший постріл, який рикошетом відбився від валуна праворуч від нас. А Люк — ні. Він побіг зиґзаґом до дерев, що скупчилися ліворуч, — і там прогриміло ще два постріли. Люк щось тримав у руці, а тоді підняв.

Люк вистрелив тричі. Наш ворог — один раз. Після другого Люкового пострілу я почув стогін. Звівшись на ноги й стискаючи в руці камінь, я побіг до друга. Після його третього пострілу я почув, як тіло впало.

Я добіг до Люка тоді, коли він перевертав тіло — саме вчасно, щоб побачити, як слабка хмаринка чи то сірого, чи то блакитного туману здійнялася з чоловікового рота, проминула надламаний зуб і полетіла геть.

— Що це за чортівня? — запитав Люк, коли хмаринка відлетіла.

— І ти це бачив? Я не знаю.

Він опустив погляд на тіло. Темна пляма на футболці мертвого чоловіка все збільшувалася. Люк досі стискав у правиці пістолет 38 калібру.

— Не знав, що ти носиш пістолет, — зауважив я.

— Коли проводиш у мандрах так багато часу, як я, доводиться озброюватися, — відказав він. — У кожному місті я купую собі новий пістолет, а потім продаю його, коли виїжджаю. Безпека на авіалініях. Гадаю, цей продавати не буду. Мерлю, я ніколи не бачив цього типа. А ти?

Я кивнув.

— Це Ден Мартінес, чоловік, про якого я тобі розповідав.

— О боже, — зітхнув він. — Ще одне кляте ускладнення. Певно, я мушу податися в якийсь дзен-буддистський монастир і переконати себе, що це все не має значення. Я...

Раптом він підняв пальці лівої руки до лоба.

— Ох, — видавив він. — Мерлю, ключі в запалюванні. Заскакуй в машину і негайно їдь до готелю. Лиши мене тут. Хутко!

— Що відбувається? Що...

Він підняв зброю — пістолет з коротким ходом дула — і спрямував на мене.

— Зараз! Стули пельку і йди!

— Але...

Він опустив цівку і вистрелив у землю поміж моїх ніг. А тоді спрямував зброю мені в живіт.

— Мерліне, сину Корвіна, — процідив він крізь стиснуті зуби, — якщо не побіжиш просто зараз, ти мрець!

Я скористався його порадою, здіймаючи бурю гравію. Розвернувши машину на 180 градусів, я лишив на дорозі смуги від гуми. З гуркотом з’їхав зі схилу, ледь вписавшись у різкий поворот праворуч. Натиснув на гальма, повертаючи ліворуч, а тоді сповільнився.

Від’їхавши ліворуч, до підніжжя кручі, в чагарі, я вимкнув двигун і фари й поставив авто на ручник. Тихенько відчинив дверцята й не зачиняв їх повністю, коли вислизнув назовні. У таких місцях звуки поширюються надзвичайно швидко.

Я відійшов назад, тримаючись правого, темнішого боку дороги. Панувала тиша. Я повернув один раз, а потім рушив до другого повороту. Щось перелетіло з одного дерева на інше. «Сова», — подумав я. Наближаючись до другого повороту, я рухався повільніше, ніж хотілося, адже намагався зберігати тишу.

Повернув за останній ріг навкарачки, користуючись перевагами землі, вкритої камінням і листям. Тоді зупинився, ретельно вивчаючи територію, де опинився. Навколо — нічого. Я наближався повільно й обережно, ладний завмерти, припасти до землі, кинутися навтьоки чи поїхати геть будь-якої миті, якщо ситуація вимагатиме того.

Але нічого не ворухнулося, окрім гілок на вітрі. Ніхто не з’явився в полі зору.

Я припіднявся і рушив далі, іще повільніше, досі притискаючись до землі.

Нема. Він зник кудись. Я підійшов ближче, знову спинився, прислухаючись понад хвилину. Жодних звуків, які б видавали чиїсь рухи.

Я підійшов до місця, куди впав