Роджер Желязни - Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Проектування комп’ютера, нашпигованого таким лайном, якого ще світ не бачив. Рідкі напівпровідники, кріогенні резервуари, плазма...

Я розреготався.

— Господи! — вигукнув я. — Це жарт, ось і все. Просто божевільне хобі. То була інженерна гра — машина, якої ніколи не можна буде побудувати на Землі. Гаразд, в принципі побудувати можна. Але функціонувати вона не буде. Це як картини Ешера[27] — мають неймовірний вигляд на папері, але відтворити в реальності їх неможливо, — хвильку подумавши, я запитав: — А звідки ти взагалі про це знаєш? Я ніколи нікому про це не розповідав.

Повертаючи кермо, Люк прочистив горло. Верхівки дерев укрили місяць візерунком з тріщин. На лобовому склі з’явилося кілька вологих крапель.

— Насправді ти не дуже все й приховував, — відповів Люк. — Проекти, графіки та нотатки було розкидано по всьому твоєму робочому столі, на кресленнях, і я бачив їх щоразу, як навідувався до тебе. Складно було не помітити. На більшості з них навіть висіли позначки «Колесо-Привид». А оскільки нічого схожого в розробках «Ґранд Д» не траплялося, я дійшов висновку, що це якийсь твій особистий проект і такий собі квиточок до безхмарного майбутнього. Ти ніколи не видавався мені непрактичним мрійником. Ти певен, що нічого не приховуєш від мене?

— Якщо ми собі вмостимося тут і побудуємо стільки, скільки взагалі можливо тут побудувати, машина просто стоятиме, матиме дивний вигляд і нічогісінько не робитиме, — чесно відповів я.

Люк похитав головою.

— Звучить дико, — сказав він. — Це не схоже на тебе, Мерлю. Чому б ти в біса витрачав свій час на розробку машини, яка навіть не працює?

— То було звичайнісіньке вправляння в теорії проектування, — почав я.

— Вибач, але це якась нісенітниця, — відрізав він. — Хочеш сказати, що у всенькому світі немає місця, де твоя клята машина увімкнулася б?

— Я такого не казав. Лише намагався пояснити, що розробив машину, яка б функціонувала за дивних гіпотетичних умов.

— Он як. Іншими словами, якщо я знайду таке місце в іншому світі, ми можемо зірвати великий куш?

— Ну, якось так.

— Дивак ти, Мерлю. Ти знаєш про це?

— Угу.

— Іще одну мрію змішано з гівном. Ну, гаразд... Слухай, невже жодної частини тієї чудернацької штукенції не можна адаптувати до тут і зараз?

— Ні. Тут вона не виконуватиме своїх функцій.

— Але що це взагалі за функції?

— Багато теоретичної фігні щодо простору, часу та інших понять, якими оперують хлопи на ім’я Еверетт і Вілер[28]. Це все зводиться до математичних пояснень.

— Ти певен?

— Яка, зрештою, різниця? У мене немає продукту, у нас немає компанії. Вибач. Скажи Мартінесу та іншим, що це тупик.

— Що? Хто такий Мартінес?

— Один з твоїх потенційних інвесторів у «Корі та Рейнард, Інк.», — відказав я. — Ден Мартінес — коротун середнього віку, імпозантний, з надламаним переднім зубом...

Люк насупив чоло.

— Мерлю, я взагалі не розумію, про кого ти мелеш.

— Він підійшов до мене, коли я чекав на тебе в барі. Страшенно багато знає про тебе. Почав розпитувати про те, що, як я тепер розумію, є описаною тобою потенційною ситуацією. Діяв так, наче ти вже звертався до нього з інвестиційною пропозицією.

— Он як, — зауважив Люк. — Я його не знаю. Чому ж ти не розповів мені раніше?

— Він накивав п’ятами, а ти сам казав, що всі ділові розмови — лише після вечері. У будь-якому разі це здалося мені зовсім неважливим. Більше того, він навіть сам просив повідомити тебе про ці розпитування.

— А що саме він хотів дізнатися?

— Чи можеш ти доставити йому певний комп’ютер без юридичних наслідків і судових проблем з інвесторами. Принаймні я так зрозумів.

Люк ляснув по керму.

— У цьому нема жодного сенсу, — сказав він. — Жоднісінького.

— Мені спадає на думку, що люди, до яких ти звертався за інвестиціями, найняли його, щоби порозпитувати — просто аби налякати тебе трохи і змусити грати за правилами.

— Мерлю, невже ти гадаєш, що я настільки дурний, що витрачатиму купу часу на пошук інвесторів, доки не переконаюся, що справді є в що вкладати гроші? Я ні з ким не розмовляв про це, окрім тебе, і гадаю, що ні з ким і не буду. Як думаєш, ким він може бути? Чого він хотів?

Я похитав головою, але тоді пригадав ті слова на тарі.

Чому б і ні?

— Він також запитував, чи не чув я від тебе про місце під назвою Амбер.

Коли я говорив це, Люк подивився у дзеркало заднього виду і різко шарпнув кермо, щоб вписатися у раптовий поворот.

— Амбер? Ти жартуєш.

— Ні.

— Дивно. Певно, це збіг...

— Що?

— Я чув згадку про казкове місце під назвою Амбер минулого тижня. Але я ніколи про це не розмовляв. То було просто п’яне базікання.

— Хто? Хто про нього згадував?

— Знайомий художник. Справжній псих, але дуже талановитий хлоп. Прізвище Мелман. Мені подобається його стиль, тож я купив кілька картин. Востаннє, коли я був у місті, то заскочив до нього — подивитися, чи нема нових творінь. Нових картин не було, але я все одно затримався в нього до ночі. Ми пили, базікали і курили щось із його запасів. Він уже був добряче під кайфом і почав теревенити про магію. Не про фокуси з картами, ні. Про ритуали, розумієш?

— Ага.

— Так от, через певний час він перейшов до практики. Якби я не був п’яним як чіп, то міг би заприсягнутися, що все спрацювало — що він левітував, заклинав язики полум’я, викликав і проганяв низку монстрів. Він точно підсипав мені ЛСД. Але чорт забирай! Усе здавалося таким реальним.

— Он як?

— У будь-якому разі, — продовжував Люк, — він згадував щось на кшталт міста-архетипа. Не можу стверджувати, що воно не було Содомом, Гоморрою чи Камелотом — адже всі ці слова вживалися. Але Мелман назвав те місце Амбером і казав, що ним керує напівбожевільна сімейка, а саме місто заселене їхніми байстрюками і людьми, предків яких перенесено з інших країв багато років тому. Тіні родини і міста, імовірно, фігурують в основних легендах чи що там він мав на увазі. Не казатиму напевно, чи не говорив він метафорами,