Роджер Желязни - Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Угу, але таке враження хибне. Це столиця штату. Тут водиться багацько людей, які купують те, що ми продаємо.

— Тож ти частенько тут буваєш?

Він кивнув.

— Це одна з найгарячіших точок мого маршруту[26].

— Як же тобі вдається займатися справами, якщо ти вештаєшся лісами?

Він підвів очі з маленького поля бою, яке вибудував з наявних на столі речей, та усміхнувся.

— Мені потрібно було трішки відновитися, — сказав Люк. — Я стомився від міст та офісів... Я мусив піти на природу і поблукати трохи, поплавати на каное чи каяках — а інакше я скоро з’їду з глузду. Насправді це одна з причин, чому я веду справи у цьому містечку: швидкий доступ до багатьох рекреаційних ресурсів.

Він ковтнув кави.

— Знаєш, — продовжував друг, — сьогодні така гарна ніч, що ми просто мусимо проїхатися на авто. Ти повинен зрозуміти, що за відчуття я маю на увазі.

— Звучить цікаво, — погодився я, розминаючи плечі і шукаючи нашого офіціанта. — Та чи не надто зараз темно, аби розгледіти хоча б щось?

— Ні. Місяць високо в небі, і повітря по-справжньому чисте. Ти побачиш.

Я взяв рахунок, розплатився, і ми вийшли на вулицю. Місяць і справді уже зійшов.

— Машина на готельній парковці, — сказав він, коли ми вийшли на свіже повітря. — Сюди.

Щойно ми опинилися на парковці, Люк вказав на «універсал», відчинив його і кивнув мені, щоб я заскакував. Він виїхав на вулицю, повернув за найближчий ріг і поїхав уздовж бульвару Аламеда до Пасео, повернув праворуч і вгору, на вулицю під назвою Отеро, а потім на іншу, Гайд-Парк-роуд. Дорога не була перевантажена транспортом. Ми проминули знак, де повідомлялося, що ми рухалися до лижних доріжок.

Ми проїжджали гірським серпантином, рухаючись переважно вгору, і я відчував, як мене залишала напруга. Скоро всі ознаки житлових помешкань лишилися позаду, а ніч і тиша заполонили увесь простір. Тут не було вуличних вогнів. Крізь відчинене вікно я відчував запахи соснових дерев. Повітря повнилося прохолодою. Я відпочивав, далеко від Б та всього решта.

Я кинув погляд на Люка. Він дивився вперед, насупивши чоло. Але ніби відчувши мій погляд, він розслабився і всміхнувся до мене.

— Хто починає? — запитав Люк.

— Вперед, — заохотив я.

— Гаразд. Коли ми розмовляли того ранку про твоє звільнення з «Ґранд Д», ти казав, що не збираєшся працювати деінде і не плануєш викладати.

— Такі є.

— Ти казав, що просто хочеш вирушити в мандри.

— Ага.

— Пізніше мені спало на думку дещо інше.

Я мовчав, доки він дивився на мене.

— Я подумав, — сказав він через певний час, — а чи не через бізнес ти тут: збираєш грошенята для заснування власної компанії або розшукуєш покупця, бо маєш дещо на продаж. Ти розумієш, про що я?

— Ти гадаєш, що я створив дещо — якийсь винахід, — і не хочу, аби «Ґранд Дизайн» отримав це.

Люк поплескав по сидінню біля себе.

— Завжди знав, що ти не дурень, — сказав він. — Тож тепер ти вештаєшся тут, байдикуєш і просто тягнеш час, аби розвинути цю ідею. А потім підшукаєш покупця, який побільше заплатить.

— У цьому є сенс, — погодився я, — якби мої наміри були саме такими. Але ти помиляєшся.

Він гигикнув.

— Усе добре, — сказав він. — Те, що я працюю на «Ґранд Д», ще не робить мене їхнім посіпакою. Ти маєш знати про це.

— Знаю.

— І запитував я не з простої цікавості. Насправді у мене були протилежні наміри. Я б хотів, щоб тобі це все вдалося, і вдалося по-справжньому.

— Дякую.

— Я навіть міг би запропонувати допомогу — цінну допомогу — у цьому питанні.

— Люку, я починаю розуміти, та...

— Просто вислухай мене, гаразд? Але спершу, якщо таки вислухаєш, скажи мені одну річ: ти ще ні з ким нічого не підписував у цій галузі?

— Ні.

— Я так і думав. Це було б надто передчасно.

Дерева обабіч дороги стали вищими, а нічний вітерець — прохолоднішим. Місяць здавався більшим і яскравішим, аніж у містечку внизу. Ми ще кілька разів повернули, кружляючи все вище і вище гірським серпантином. Час від часу я помічав круті прірви ліворуч від себе. Захисної огорожі не було.

— Слухай, — вів далі він. — Я не намагаюся урвати для себе ласого шматка за ніщо. І не прошу в тебе частки заради спогадів про старі добрі часи. Ностальгія — то одне, але бізнес — зовсім інше. Разом з тим ніколи не завадить вести справу з людиною, якій можеш довіряти. Дозволь мені розповісти дещо важливе. Якщо ти маєш якусь фантастичну розробку, певен, ти можеш продати її за шалені гроші багатьом людям у цій галузі — звісно, якщо ти обережний, до біса обережний. Але на цьому все і скінчиться. Ти втратиш свій золотий шанс. Якщо ти справді хочеш зірвати великий куш, розпочинай власну справу. Поглянь на «Еппл». Якщо бізнес виявиться вдалим, зможеш продати винахід пізніше і набагато дорожче, аніж просту ідею. Нехай ти геній комп’ютерного дизайну, але я знаю ринок. І знаю людей — по всій країні, — які достатньо мені довіряють, аби підтримати нас фінансово, доки ми не станемо на ноги. Трясця! Я ж не збираюся лишатися з «Ґранд Д» усе життя. Дозволь мені долучитися — і я знайду нам фінансування. Ти займатимешся розробками, а я — продажами. Це єдиний спосіб досягнути чогось великого.

— Господи помилуй, — зітхнув я. — Друже, це справді звучить добре. Але ти йдеш хибним слідом. У мене нема чого продавати.

— Ну ж бо! — не вгавав він. — Ти знаєш, що можеш бути чесним зі мною. Навіть якщо ти зовсім відмовляєшся від моєї пропозиції, я про це не базікатиму. Я своїх друзів не здаю. Лише гадаю, що це буде величезною помилкою, якщо ти не розпочнеш власної справи.

— Люку, я мав на увазі саме те, що сказав.

Певний час він мовчав. Тоді я знову відчув на собі його погляд. Зиркнувши на друга, я побачив, що той посміхається.

— Яке, — сказав я, — наступне запитання?

— Що таке Колесо-Привид? — мовив він.

— Що?

— Надсекретний проект Мерля Корі. Колесо-Привид, — відповів він. —