Решад Нурі Гюнтекін - Женоненависник

маневри, аби іти поруч, він залишав безрезультатними, і тримався за чотири-п’ять кроків позаду мене. А я раз по раз зупинялася під приводом того, що хочу щось спитати.

— А на протилежному схилі ніби щось світиться. Це село? А куди веде ця стежка?

За спортивний клуб ми обидвоє забули. Гомункулуса полишила його балакучість; суворий і задумливий, він уривчасто відповідав на мої питання.

Ми підійшли до галявини, густо порослої вересом. Гомункулус зупинився:

— Все, далі не підемо. Я вас запевняю, що там немає нічого цікавого для такої панянки, як ви. Урвище, а внизу — темна мертва долина.

Я подумки відзначила оце «для такої панянки, як ви», і стала наполягати. Тепер Гомункулус пішов попереду. Він розчищав для мене дорогу, притримуючи дужими руками гілки, ламаючи колючий чагарник. Ми підійшли до краю глибокого урвища. Гомункулус переможно-іронічно посміхнувся:

— Якщо хочете йти далі — воля ваша...

Гомункулус дуже влучно описав ці місця. Запаморочливо прямовисна скеля, темна й дика долина... Навпроти — низка пагорбів зі сліпучо-білими від місячного сяйва вершинами... Але нижче в долину сяйво тьмянішає, згущається темрява... В долині між горами невпинно дмуть вітри. Оливкові гілки, ледь помітно переливаючись у темряві тьмяним сріблом, озиваються якимось диким завиванням...

Я підійшла до самісінького краю урвища й зазирнула в темну ущелину. Втім, не відвернулася повністю, а стала так, аби Гомункулус міг бачити мій профіль у місячному сяйві... Єство моє в цю мить ніби роздвоїлося...

Одна я зі сторони, мов чужими очима, споглядала запаморочливу красу мене іншої. Моє захоплення власною вродою ще ніколи не набувало такої хворобливої сили.

Тіло Сари доводило до божевілля її дух. Як же прикро, що цій вроді відміряно так мало, ще якихось кілька років! Ти знаєш, як мене часом спустошує думка про те, що я постарію, і краса моя зів’яне. Цей клятий страх знов і знов прокидається, краючи мені серце й застилаючи очі слізьми.

Я краєм ока поглянула на Гомункулуса. Для нього я становила не більший інтерес, ніж два уламки скелі, що стриміли одне поруч з одним біля стежки. Він обстругував складаним ножиком якусь палицю й тихенько насвистував. Це  чудовисько навіть не глянуло в мій бік, Нермін!

В цю мить я, здається, втратила надію зчарувати цього бездушного неотесу.

Гомункулус помітив, що я повернула голову, і завів своєї:

— Може, повернемось, га, Ісмет-ханим? Чи то пак, Саро-ханим? Ви ж бачите: краєвид не міняється... Тут, мабуть, все залишиться таким самим до кінця світу... Отже, ми можемо прийти сюди знову, коли вам тільки буде завгодно... Наприклад, років через тридцять...

Цілком можливо, що це базікало розводилося просто так, аби не мовчати. Але мені здалося, що він розгадав мої потаємні думки, приховані страхи, і глузує з мене.

Він вів далі у такому ж тоні:

— Але ж ви фізкультури не любите, до спорту ставитесь зневажливо, тож до того часу станете немічною бабцею... Куди там вам вже буде ходити по цих крутих стежках із вашим ревматизмом...

На тому місці, де щойно, мов висічена з мармуру, височіла Сара, переді мною раптом постала зморшкувата недужна бабця. Було очевидно: він бере мене на глум із цією старістю. Власне, хіба не для посміху він, начебто ненароком, назвав мене Ісмет-ханим?

При цих словах моє обурення та ненависть до цієї людини досягли такої сили, що я б, напевно, зіпхнула його в урвище, якби подужала.

Я вирішила перейти в наступ відкритіше. А тут саме й очі повні сліз.

— Зія-бей, — звернулась я до нього, — мені щось в око попало... Мабуть, мошка. Ріже — несила терпіти. Ви не могли б подивитися?

Я з усмішкою наблизилась до нього. Підставила йому своє мокре від сліз обличчя — немов для поцілунку. Гомункулус на крок відступив, руки в кишенях, став незграбно викручуватися:

— Та нічого там страшного нема... Одним пальцем натисніть на повіку, а іншим проведіть, мов праскою. Дасть Бог, воно й вийде...

Я занила, немов хвора дитина:

— Ну подивіться, я дуже вас прошу! Страшенно болить!

— Гаразд. Але що ж я тут, у темряві, побачу?

— А у вас у кишені був електричний ліхтарик...

— Ні, ні, ви що! Ще зовсім осліпнете! Потерпіть, будь ласка... Ви ж самі казали, що ви дівчина затята...

Ти уявляєш собі, яка боротьба, Нермін? Я вже практично безсоромно тягну його, аби він мені зазирнув в обличчя, в очі. А що поробиш, Нермін? На війні як на війні.

Він з напівіронічним виглядом став переді мною. Я розвернулася обличчям до місячного сяйва. Він, мовби не наважуючись торкнутися моєї мокрої щоки, мізинцем підняв мені повіку. Ми зустрілися очима. Ми з ним уперше так зблизька дивилися одне на одного.

Я ніби відчула, що у Гомункулуса теж тремтять повіки.

Втім, він тим самим іронічним тоном промовив:

— Нічого не видно. Якби вам в око, не доведи Господи, хоч і верблюд вскочив — при цьому світлі нічого не побачиш...

Я знову попросила його, щоб він присвітив ліхтариком. Скривившися, він витягнув ліву руку з кишені. Вона була замотана хусткою. Гомункулус ніяк не міг намацати кнопку, якою вмикається ліхтарик.

— Що у вас із рукою? — спитала я.

— Так, дрібниця. Щойно трохи порізався, коли стругав палицю... Невеличка подряпина... У нас тут це звична річ.

Коли спалахнуло світло ліхтарика, я побачила: через цю, як він сказав, дрібницю, хустка просякла кров’ю.

— Вибачте, Зія-бей! — вигукнула я. — Ваше поранення серйозніше за моє! В мене, власне, око вже не так болить... Тепер я вас лікуватиму.

Гомункулус кивнув головою з такими виглядом, мовляв, все одно ж вона не відчепиться. Трохи покомизившись, простяг-таки руку. «Невеличка подряпина» виявилася довгим порізом через усю долоню, який мене б поклав у ліжко на кілька днів.

З перебільшеним співчуттям я розірвала хустку, стала обережно перев’язувати рану.

В поведінці Гомункулуса наче щось почало змінюватися.

— Ви розповідаєте про те, яка ви холоднокровна та незворушна дівчина... А між тим ви достоту мов дитина... Поглянути на вас — таке враження, що ви виходжуєте смертельно пораненого. Але хіба ж там щось серйозне? Тут таке трапляється часто й густо.

Він, за своєю звичкою, глузував, але в його голосі тепер ледь чутно лунали смуток і ніжність.

Ми, не поспішаючи, повернулися до табору. Він попросив мене нікому не казати про цей дріб’язковий інцидент.

Розповім тобі ще про одну надзвичайну подію на нашому фронті, Нермін. Коли нам прийшов час