Джордж Орвелл - Ковток повітря

Та з того нічого не вийшло. Я туди так і не повернувся. Грошей так і не вкрав, нової волосіні так і не купив, і зрештою навіть не спробував впіймати одного з тих велетенських сазанів. Щось тоді завадило мені, відволікло. Та, напевно, якби не це, знайшлась би якась інша причина. Таке життя. Чомусь так завжди виходить.

Знаю, ви напевно думаєте, що я переборщив щодо розміру тих сазанів. Вам здається, що то була звичайна риба (не довша за фут), що я все собі нафантазував. Але це не так. Рибалки схильні перебільшувати величину своєї здобичі або тієї риби, що клюнула, проте в останній момент зірвалася з гачка; я ж не впіймав жодної — навіть не спробував. Запевняю вас — ті сазани були насправді велетенськими.

V

Риболовля!

Настав час зробити зізнання, а може, навіть і два. Перше — це те, що повертаючись подумки у минуле, я не можу згадати нічого, що б надихало мене так само, як риболовля. Решта порівняно з нею здається чимось не надто важливим, навіть жінки. Ні, я не з тих чоловіків, які не цікавляться жінками. Стільки часу, енергії я витратив на них, та, мабуть, і зараз не відмовився б, коли б трапилася нагода. Але якби переді мною постав вибір: будь-яка жінка у світі (насправді будь-яка) і сазан вагою у десять фунтів, я б вибрав останнє. А друге зізнання полягає в тому, що востаннє я рибалив у шістнадцять років.

Чому? Та тому, що таке вже життя. Тобто не життя у широкому сенсі, а наше життя в цій країні, у ці часи; ми не робимо того, до чого лежить душа. І не тому, що ми постійно працюємо. Навіть фермер чи єврей-кравець може викроїти трохи вільного часу. Причина в тому, що всередині нас живе біс, який постійно підштовхує займатися абсолютними дурницями. Тобто нам вистачає часу на все, окрім того, що нас справді захоплює. Задумайтеся: напевно ж, існує у цьому світі щось, що для вас має значення, а тоді підрахуйте, скільки годин за своє життя ви займалися важливою для вас справою. А після цього прикиньте, скільки часу ви витратили на гоління, штовханину в автобусах, очікування потягів на залізничних станціях, перемивання кісток один одному і перегляд новин.

Востаннє я рибалив у шістнадцять. Відтоді, здається, ніколи більше не випадало такої нагоди. То робота, то побачення з дівчатами, тоді перші черевики на застібках і перший високий комірець (для комірців 1909 року шия мала бути ледь не як у жирафа), потім пішов на курси з обліку та аудиту — «розвивав інтелект». А в цей час у ставку за Бінфілд-хаусом хлюпотіла велетенська риба, і нікому про неї не було відомо, окрім мене. Пам’ять продовжувала зберігати згадки про неї десь у віддалених закутках. Якось я навіть зібрався був повернутися туди — у якийсь з вихідних, але так і не зробив цього. Знаходив час на все, тільки не на це. Цікаво, та єдиний випадок, коли я був буквально за крок від того, щоб узяти снасті і поїхати рибалити, трапився в роки війни.

Це було восени 1916-го, якраз напередодні того, як мене поранили. Нас вивели із шанців у село за лінією фронту, і хоча це був вересень, ми всі були з голови до п’ят вкриті брудом. Як завжди, не знали, скільки часу маємо і куди нас переведуть після цього. На щастя, нашого командира скосив бронхіт, через що нам пощастило уникнути численних перевірок спорядження, оглядів, футбольних матчів і решти традиційних речей, до яких залучають солдатів у період затишшя для підтримання бойового духу. Перший день ми провели, відлежуючись на сіні у сараях і відколупуючи з одягу бруд, а ввечері частина хлопців вишикувалась у чергу до двох потасканих повій, що об лаштувалися в одному з будинків на околиці села. І хоча нам суворо заборонялося залишати територію села, вранці я вислизнув із сараю на прогулянку у поле, точніше, у спустошену рівнину, на яку воно перетворилося. Стояв прохолодний ранок, повітря було вологим. Повсюди розруха, мерзенний хаос війни, що змушує холонути кров сильніше за картини трупів на полях битви. Зламані дерева, вирви від снарядів, бляшанки, шматки колючого дроту, крізь який уже проростає бур’ян, сміття. Таке відчуваєш, щойно вилізеш з окопу. Цей біль озивається у кожній кісточці твого тіла, а всередині така порожнеча, що, здається, ніщо більше у цьому світі не запалить в тобі іскри інтересу. Це і страх, і виснаження, але здебільшого відчуття нудьги. Тоді ніхто не міг сказати напевно, коли закінчиться війна і чи закінчиться вона взагалі. Не сьогодні-завтра нас мали повернути на передові позиції, на горизонті манячила перспектива отримати смертельне поранення під час гарматного обстрілу і перетворитися на шматок м’яса, що, зрештою, не так уже й погано порівняно з нудьгою, що могла розтягнутися на віки вічні.

Безцільно блукаючи полем, я зустрів одного товариша з нашого загону. Прізвища не пам’ятаю, тільки прізвисько — Ноббі. Смаглявий і сутулий, він скидався на цигана — навіть у формі виглядав так, ніби щойно поцупив кілька кроликів із сусідньої ферми. До війни він заробляв на життя торгівлею в ятці у Лондоні й був справжнім кокні[13], але з тих, хто збирає хміль, відловлює птахів, займається браконьєрством, ще й у садах Ессексу і Кенту краде фрукти. Він добре знався на собаках, тхорах, декоративних пташках та інших таких штуках. Побачивши мене, він кивнув, а тоді заговорив до мене на своєму жаргоні, в якому вчувалася насмішка:

— Гей, Джордже! (Тоді я ще не встиг розтовстіти, тож товариші називали мене Джорджем.) Бачиш там за полем кілька тополь?

— Ну?

— Там, за ними, ставок. У ньому до чорта риби.

— Риби? Та ладно!

— Точно кажу — до дідька окунів! Хоч голими руками лови. Пішли, сам побачиш.

Ми рушили вперед, чалапаючи по грязюці. Ноббі не обманув. За тополями справді ховався занедбаний ставок з піщаними берегами — схоже, то був старий кар’єр, який затопило водою. І він буквально кишів окунями. Куди не кинь оком, усюди темно-сині смугасті спинки. Деякі з тих рибин важили, либонь, близько фунта. Певно, за два роки війни тут ніхто не з’являвся, от вони й розплодилися. Ви навіть не можете уявити, що я відчував у той момент. Мене ніби знову повернули до життя. Звичайно, тоді у наших