Р. Частій - Степан Бандера

яке чигали большевики: так само переслідувала її думка, що він може загинути в нещасливому випадку  під час їзди додому.  Все ж таки ці чотири роки були для нас найспокійніші та найщасливіші в житті моєї матері, яка добре почувалася між мешканців села та зжилася з ними. Щойно пізніше я зрозуміла, що на нас полювали совєтсько-московські репатріаційні комісії та агенти.

Рік 1952 був особливо небезпечний  для нас, і ми з батьком переховувалися  впродовж кількох місяців у маленькому селі Оберлав біля Гарміш-Партенкірхен. Нещастя хотіло, щоб всі троє дітей захворіли на запалення залоз і мусили впродовж двох місяців лежати в ліжку.

Під час чотирьох років ми були цілковито відірвані від українців, а це загрожувало нам, дітям, повним відчуженням від українства. Але мій батько, не зважаючи на свою відповідальну і виснажливу працю, знаходив ще досить часу для того, щоб вчити мене української історії, географії та літератури, як теж спонукав мене до читання українських книжок. Мій брат і сестра, ще заки пішли до німецької народньої школи, у віці п’яти й чотирьох років, уже навчилися читати й писати по-українськи.

В той час я ще не знала, ким був мій батько, хоч і не могла собі пояснити, чому ми змінили наше прізвище; але я не відважилася запитати про це батька.

В 1954 році ми переїхали  до Мюнхена,  головно  тому, щоб заощадити  батькові щоденної  небезпечної  їзди (80 км), як теж тому, що тут були для дітей кращі можливості учитися.

Маючи тринадцять років, я почала читати українські газети і читала багато про Степана Бандеру. З бігом часу, на підставі різних обсервацій, постійної зміни прізвища, як теж через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, в мене виникли певні здогади. Коли раз один мій знайомий проговорився, то я вже була певна, що Бандера — це мій батько. Вже тоді я собі усвідомила, що не смію прозрадити цього моїм молодшим братові та сестрі; було б дуже небезпечно,  якщо малі діти через свою наївність в чомусь проговорилися.

Від 1954 до 1960 року, ще рік по смерті мого батька, ми жили в Мюнхені.

Мій покійний батько був стомлений постійною охороною і подеколи був необережний. Він твердо вірив, що стоїть під особливою Божою охороною, і говорив: «Якщо мене хочуть прибрати зі світу, то знайдуть спосіб зліквідувати мене разом з охороною». Він їздив своїм авто до української католицької церкви, де підсудний вперше його побачив. <.> »

Ланцюг замахів і...

Після довгих поневірянь, багатьох років життя на нелегальному становищі, ховаючись як від американської військової поліції, так і від агентів МДБ (згодом КДБ), Степан Бандера на початку 1950-х років нарешті знайшов тиху гавань у Мюнхені і почав жити майже легально. У 1954 році до нього приєднується його родина.

Йому дали спокій американці, але не радянські агенти. Кільце навколо Бандери поволі звужується. Служба безпеки ОУН виділила  своєму лідерові  посилену  охорону.  І до певного  часу їй вдавалося в співпраці з німецькою кримінальною поліцією запобігти спробам замаху.

Через декілька років після вбивства Бандери, у 1965 році в Мюнхені побачила світ 700-сторінкова книга «Московські вбивці Бандери перед судом», в якій зібрано велику кількість фактів і документів про цю справу, відгуки світової громадськості тощо. У книзі також описано цілу низку замахів на Бандеру, що передували вбивству.

Історія замахів на лідера українських націоналістів  досить тривала і починається ще з довоєнного часу. Уже відразу після львівського процесу виявилося, що московська влада уважно стежила  за діяльністю  ОУН і її провідників  усіх рівнів,  зокрема й Степана  Бандери. Наприкінці  липня 1941 року до рук членів бандерівської фракції ОУН потрапив архів обласного управління НКВС у Луцьку на Волині, серед документів якого було досьє на Бандеру з детальним описом його діяльності за часів польської окупації українських земель. Історик ОУН Степан Мудрик-Мечник, що мав можливість ознайомитися з цим документом,  призначеним  для внутрішнього  користування, стверджував, що це досьє докладно, об’єктивно і дуже детально висвітлювало плани діяльності ОУН і її крайового провідника Степана Бандери.

У досьє було сказано, що в Кракові Степан Бандера створив Революційний  Провід ОУН, який відразу ж розвинув активну діяльність. Підкреслювалися також організаторські здібності Бандери. При цьому застерігалося, що навколо нього групуються молоді українські активісти, що підсилює революційну діяльність ОУН на українських землях. До документа були додані структурні схеми ОУН, здобуті НКВС інструкції і повідомлення про підпільну діяльність українських націоналістів.

Упродовж майже дворічного перебування, з вересня 1939 року по червень 1941 року, більшовикам  удалося роздобути немало свідчень про активність ОУН на західноукраїнських землях. Потрібні відомості були здобуті за рахунок арештів членів ОУН, проти яких провели декілька судових процесів, звичайно, закритих. Це дало потрібну інформацію апарату НКВС про їхнього противника, яким була ОУН під керівництвом Бандери, супротивника, що зумів завдати дуже чутливих ударів радянським військам у перші дні війни.

Існує також один цікавий документ, який наводить у своїй книзі Іван Білас:

«№ 1970 с 5 грудня 1942 р.

Товаришеві Сталіну Й. В.

За повідомленням Сабурова, в лісах Полісся, в районах Пінськ, Шумськ,  Мізоч  є великі  групи  українських  націоналістів  під керівництвом особи, законспірованої прізвиськом Тарас Бульба.

Дрібні групи партизан націоналісти роззброюють і б’ють.

Проти німців націоналісти влаштовують окремі засідки.

У листівках націоналісти пишуть: «Бий кацапа москаля, жени його відсіля, він тобі не потрібен».

Великого націоналіста Бандеру німці розстріляли.

П. Пономаренко».

Але Москва поспішила поховати Бандеру. Він і цього разу залишився живий, хоча і знаючи наміри німецького керівництва, тому кожний день перебування в Заксенгаузені міг для нього стати останнім.

Подальші події під час війни й після неї — розгортання діяльності й організованої боротьби ОУН—УПА, діяльність Степана Бандери, ім’я якого мобілізовувало більшість населення Західної України, — показали комуністам глибину тієї небезпеки, яку являв для них український націоналістичний  рух.

Стривожена Москва вирішила, що для того, щоб зломити цей рух, окрім жорсткого фізичного знищення необхідно застосовувати й інші методи — обман і лестощі. Для цього була використана так звана «амністія Хрущова» для тих членів ОУН—УПА, які складуть зброю.

Щодо провідника ОУН Степана Бандери, то проти нього Кремль  у післявоєнний  час проводив  кампанію  двома шляхами: по-перше,  посилено  намагався  за допомогою  паплюження і безсоромної брехні підірвати його моральний авторитет в Україні і за кордоном; по-друге, вимогою, зверненою до західних союзників, закликав видати його як нібито «військового злочинця».

Після закінчення війни відповідно до домовленостей Сталіна — Рузвельта — Черчілля на Ялтинській