Ієн Макьюен - Горіхова шкатулка

Я згадую, яскраво, ніби вмикається карикатурна лампочка. Програма про догляд за тваринами описувала небезпеки, поки Труді чистила зуби одного дощовитого ранку після сніданку: нещасний той пес, що злиже солодку зелену рідину з долівки в гаражі. Мертвий за кілька годин. Як Клод і казав. Хімія без жалю, мети чи шкодування. Материна електрощітка заглушила решту. Ми зв’язані тими самими законами, що полюють на наших тварин. Великий ланцюг небуття обвитий і навколо наших ший теж.

— Ну, — каже батько, маючи на увазі більше, ніж сам усвідомлює, — час мені йти.

Клод і Труді встають. Це відчайдушний захват отруйницького мистецтва. Рідину проковтнуто, але справа ще не завершена. На дві милі кругом є багато лікарень, багато шлункових зондів. Але межу злочину вже перейдено. Зроблене вже не відкликати. Вони можуть лише відступити й чекати на антитезу, на антифриз, що залишить його закляклим.

Клод питає:

— Це твій капелюх?

— О, так! Заберу-но я його.

Чи це останній раз, коли я чую батьків голос?

Ми рухаємося до сходів, потім ними вгору, поет — попереду. Я маю легені, але мені бракує повітря, щоб викрикнути застереження чи заридати від сорому над своїм безсиллям. Я досі морська істота, не людина, як інші. Тепер ми проходимо крізь руїну передпокою. Вхідні двері відчиняються. Батько обертається, щоби цмокнути мати в щоку та лагідно стусонути брата у плече. Може бути, вперше в житті.

Виходячи, він кидає через плече:

— Сподіваймося, ця бісова машина заведеться.

Одинадцять

Бліда, щупла рослина, що її над ранок посадили п’яні, виборює собі слабке світло успіху. План такий. Чоловіка знаходять мертвим за кермом. На підлозі його автівки біля заднього сидіння, майже непомітний, стоїть пластиковий стаканчик з логотипом підприємства на Джад-стріт, біля будівлі Кемденського муніципалітету. Стаканчик містить залишки пюреподібного фруктового напою з домішками гліколю. Біля стаканчика — порожня пляшка від тієї самої смертельної рідини. Біля пляшки — викинутий чек за напій із сьогоднішньою датою. Водійське сидіння приховує кілька виписок із банку: деякі для невеличкого видавництва, інші — для особистого рахунку. І ті, й інші показують заборгованість щонайменше на десятки тисяч. На одній із виписок почерком покійного нашкрябано слово «Досить!» (Трудін «внесок»). Коло банкових виписок лежить пара рукавичок, які небіжчик час від часу надягав, щоби приховати свій псоріаз. Вони частково заслоняють зіжмакану газетну сторінку з різкою рецензією на свіжу поетичну збірку. На передньому пасажирському сидінні — чорний капелюх.

Столична поліція недоукомплектована й перевантажена. Молодші співробітники, жаліються старші, розслідують перед екранами, не бажаючи стоптувати взуття. Є інші, кривавіші справи для слідства, а в цій висновок — дуже зручно напохваті. Засіб незвичний, але не рідкісний, загальноприступний, приємний на смак, смертельний у великих дозах, і добре відома знахідка для авторів детективних романів. Розслідування показує, що на додачу до боргів шлюб також був не в найкращому стані, а дружина живе з братом небіжчика, який до того ж уже кілька місяців був у депресії. Псоріаз підірвав його впевненість у собі. Рукавички, які він носив, щоб його приховати, пояснюють брак відбитків на пластиковому стаканчику та пляшці від антифризу. На кадрах із камери відеоспостереження видно його в капелюсі в «Раю Смузі». Того ранку він вирушив до дому в Сент-Джонз-Вуд. Очевидно, він не був готовий до батьківства або до занепаду свого підприємства та власної поетичної невдачі, або до своєї самоти в Шордічі, де він мешкав у знімному житлі. Після сварки з дружиною він пішов засмучений. Дружина винуватить себе. Розмову з нею довелося кілька разів переносити. Брат померлого також був присутній і робив усе, щоб допомогти.

Чи справді реальність так легко докладно спланувати заздалегідь? Мати, Клод і я напружено чекаємо біля вхідних дверей. Між задумом про вчинок і його реалізацією лежить плутанина жахливих випадковостей. Від першого доторку двигун провертається, але не заводиться. Не дивно. Ця машина належить мрійливому складачеві сонетів. Із другої спроби виходить те саме невдале сопіння, і те саме — з третьої. Стартер звучить, як дідуган, занадто немічний, щоби могти прокашлятися. Якщо Джон Кернкрос помре на наших руках, усі ми сядемо. І якщо він виживе на наших руках — також. Він робить паузу, перш ніж спробувати знову, чекаючи, щоб пощастило. Четверта спроба слабша за третю. Я уявляю, як він нам жартівливо знизує плечима крізь лобове скло, майже невидимий за відсвітами літніх хмар.

— Ох йой, — каже Клод, мудрий чоловік. — Він затопить карбюратор.

Материні нутрощі диригують її відчайдушними надіями. Але на п’ятій спробі — перетворення. Із повільним зусиллям і комічним репанням двигун внутрішньо загоряється. Самотня рослинка Труді та Клода випускає повний сподівання біб’яшок. Машина розвертається до дороги, і мати заходиться в кашлі від, наскільки я розумію, хмари блакитного викидного газу, що видувається в наш бік. Ми заходимо всередину, і двері з грюком зачиняються.

Ми не повертаємося до кухні, але підіймаємося сходами. Ні слова не промовлено, але насиченість мовчання — кремово-густого — натякає, що до спальні нас тягне більше, ніж просто втома та сп’яніння. Що година, то й новий клопіт. Яка жорстока несправедливість.

П’ять хвилин потому. Це спальня, і воно вже почалося. Клод схиляється біля моєї матері, здається, уже голий. Я чую його подих на її шиї. Він роздягає її — на сьогодні це вершина чуттєвої щедрості, яку йому вдалося наскребти.

— Обережно, — каже Труді. — Ці ґудзики — перлини.

Він гекає у відповідь. Його пальці невправні та задовольняють тільки його потреби. Щось із його чи її одягу падає на підлогу. Черевик або штані з важким ременем. Вона дивно коцюрбиться. Нетерплячка. Він командує за допомогою другого гекання. Я скулююся. Це гидко, щось точно піде не так, це запізно на моєму терміні. Я вже скільки тижнів це кажу. Я страждатиму.

Труді слухняно стає рачки. Це позиція a posteriori, ззаду, але не з турботи про мене. Ніби жаба на паруванні, він прищібається до її спини. На ній, тепер у ній, і глибоко. Так небагато моєї зрадливої матері відділяє мене від майбутнього убивці мого батька. Усе інакше цього суботнього полудня в Сент-Джонз-Вуд. Це не звичне коротке й несамовите зіткнення, що може загрожувати цілісності новісінького черепа. Радше глизяве потопання, мовби щось педантичне повзе крізь болото. Слизові оболонки ковзають одна повз одну, час від часу легко порипуючи. Довгі години планування несподівано обдарували змовників мистецтвом споглядального злягання. Але вони не обмінюються ані словом. Вони механічно товчуться