Кларис Ліспектор - Сімейні узи, Кларис Ліспектор

Коли дівчина пішла намочити волосся перед дзеркалом, то побачила, наскільки вона огидна.

У неї було так мало, а вони торкнулися.

Вона така негарна й коштовна.

Вона бліда, риси її обличчя загострилися. Руки, якими вона змочувала волосся, були все ще брудні. «Я маю краще дбати про себе», — подумала вона. Та не знала як. Правда полягала в тому, що з кожним разом вона все менше розуміла, як дбати про себе. Вираз носа нагадував писок, що втупився в огорожу.

Вона повернулася на лавку й завмерла зі своїм писком. «Людина — це ніщо». «Ні», — м’яко запротестувала вона, — «не кажи так», — ніжно й меланхолійно додала дівчина. «Людина — це щось», — прозвучав власний приязний голос.

Проте за вечерею життя набуло нагального й істеричного настрою:

— Мені потрібні нові черевики! Мої створюють забагато шуму, жінка не може ходити з дерев’яними підборами, вона привертає забагато уваги! Ніхто не дає мені нічого! Ніхто не дає мені нічого! — вона шаленіла й поводилася так грубо, що ні в кого не вистачило сміливості зауважити, що дівчина не заробила на них.

Їй лише сказали:

— Ти не жінка й усі підбори дерев’яні.

Отже, так, як людина може перестати бути худою, дівчина хтозна з якої причини перестала бути коштовною. Існує таємний закон, який захищає яйце, доки не народиться курча, жар-птиця.

І вона таки отримала нові черевики.

Сімейні узи

Мати й дочка нарешті вмостилися в таксі, що мало відвезти їх на cтанцію. Мати весь час перераховувала дві валізи, прагнучи переконатися, що вони обидві в машині. Темноока дочка, ледь помітна косоокість якої справляла враження, ніби та постійно глузує й насміхається з усього, дивилася на неї.

— Я нічого не забула? — втретє спитала мати.

— Ні, ні, ти нічого не забула, — весело й терпляче відповіла дочка.

Вона все ще перебувала під враженням від напівкомічної сцени за участю її матері та її чоловіка, коли ті прощалися. Протягом двох тижнів, коли стара була в гостях, ці двоє ледве витримували одне одного; доброго ранку й добрий день звучали щоразу з такою обережною делікатністю, що їй хотілося реготати. Але ось, коли настав час прощатися, перед тим, як сісти в таксі, мати раптом почала вдавати із себе зразкову тещу, а чоловік — чудового зятя. «Вибач, якщо щось не так сказала», — мовила старенька пані, і Катаріна, не без деякої радості, побачила, як Антоніу, спантеличений новою роллю й не знаючи, що робити із сумками в руках, почав щось мимрити. «Якщо засміюся, вони подумають, що я божевільна», — подумала Катаріна, трохи насупившись. «Хто одружує сина, втрачає сина, хто одружує дочку, отримує ще одного», — наголосила мати, й Антоніу закашлявся, виправдовуючись, що, мовляв, хворів на грип. Катаріна стояла й люто дивилася на чоловіка, чия впевненість кудись зникла, а його місце посів темний, маленький чоловічок, змушений корчити із себе сина цієї сивої жіночки... Тоді бажання розсміятися посилилось. На щастя, вона ніколи, власне, не мала сміятися, коли їй хотілося: її очі набували свідомого, стриманого виразу й погляд здавався ще більш кривеньким, сміх лунав крізь нього. Їй завжди було трохи боляче через те, що не могла сміятися. Проте вона нічого не могла з цим вдіяти: ще змалечку Катаріна сміялася самими очима, бо завжди була косоока.

— А я кажу, що хлопчик як тріска, — сказала мати, прагнучи не звертати уваги на підстрибування автівки. І хоча Антоніу не було поряд, вона говорила з тим самим виклично-звинувачувальним тоном, як і коли він знаходився поруч. Настільки виклично, що одного вечора Антоніу вибухнув: це не з моєї вини, Северино! Він звав тещу Севериною, оскільки ще до весілля планував, що вони будуть сучасними тещою й зятем. Незабаром після першого візиту матері своєї другої половинки у роті Антоніу почало застрягати слово Северина, а тепер, зрештою, факт того, що він називав її на ім’я, не заперечував того, що... — Катаріна дивилася на них і сміялася.

— Хлопчик завжди був худенький, мамо, — відповіла та. Таксі монотонно рухалося.

— Худенький і нервовий, — рішуче наголосила пані.

— Худенький і нервовий, — терпляче погодилася Катаріна.

Він був нервовим, розгубленим хлопчиком. Під час візиту бабусі зробився ще більш відлюдькуватим, погано спав, переживав через надмірні пестощі й вияви любові з боку старої. Антоніу, який ніколи надто не переймався чутливістю сина, почав злегка натякати тещі, що, мовляв, «треба убезпечувати дитину»... — Я нічого не забула, — знову почала своє мати, коли автомобіль різко зупинився і їх відкинуло одна від одної, аж валізи підстрибнули. — Ах, ах! — вигукнула вона, немов сталася справжня катастрофа, — ах! — вона голосила, здивовано хитаючи головою, враз постарівши і збіднівши. А Катаріна?

Дочка дивилася на матір, а мати поглядала на дочку, чи з Катаріною, бува, теж нічого не трапилося? Її очі здивовано кліпнули, вона жваво переставила валізки, сумку, якнайшвидше шукаючи засіб, аби виправити заподіяну шкоду. Насправді сталася одна річ, яку намарне було б приховувати: Катаріну кинуло на Северину і притисло до неї в давно забутому доторку двох тіл, ще з часів, коли в неї були мама й тато. Хоча вони насправді ніколи особливо не цілувалися й не обіймалися. Батько, так. Катаріна завжди була кращою подругою для нього. Коли мати наповнювала їх тарілки, змушуючи забагато їсти, ці двоє змовницьки обмінювалися поглядами, а мати того не помічала. Але після струсу в таксі й після того, як вони відсторонилися, їм не було більше про шо говорити — чому це вони ще не прибули на станцію?

— Я нічого не забула? — запитала її мати відчуженим голосом.

Катаріна не хотіла більше ні дивитися на неї, ні відповідати їй.

— Візьми свої рукавички! — сказала вона, підбираючи їх із підлоги.

— О, о, мої рукавички! — розгублено вигукнула стара.

Насправді вони потайки стежили одна за одною, коли валізи заносили в потяг, а потім обмінялися поцілунками: голова матері виринула у вікні.

Тоді Катаріна побачила, що мати постаріла, а її очі виблискували.

Потяг стояв, і вони обидві чекали, не маючи, що сказати одна одній. Мати вийняла дзеркальце із сумочки й почала уважно оглядати себе у новому капелюшку, який купила в крамничці капелюшків у власної дочки. Вона дивилася, надаючи собі виразу надмірної суворості, у якому, втім, не відчувалося нестачі в захопленні собою. Дочка весело поглядала на неї. Ніхто не може тебе любити, крім мене, подумала дівчина, сміючись очима; і тягар відповідальності заповнив її рот присмаком крові. Так, немов життя в ролях «мати