Елла Савицька - Давай залишимось ніким, Елла Савицька

- Доброго ранку, - вітаюся з сім'єю, сідаючи за стіл.
- Доброго, - відповідають мама з татом в унісон.
Зак ще не спустився, а Ейдан вже доїдає свої пластівці.
Місце Скайлера пустує. До школи він їздить самостійно, тож на сніданок із нами не залишається.
- Як учора пройшов ваш вечір? - Запитую у батьків, поки намазую на тост малиновий джем.
- Чудово, - з сяючими очима відповідає мама, - обговорили з Вотсонами можливість зустрічі сімей сенату у нас у домі. Дев'яносто відсотків проголосувало за, тож займатимемося підготовкою.
- А раніше ви і сорока відсотків не набирали. Усиновлення обшарпанця пішло вам на користь, - повний сарказму голос Зака ​​змушує всіх напружитися. Знову він за своє, ніби спеціально, - Молодець, тато. Продовжуй далі говорити, що зробив це з добрих спонукань, - поплескавши батька по спині, брат нахабно завалюється за стіл.
Свердлю його недобрим поглядом, подумки змушуючи подивитися на мене і прочитати на обличчі все, що я про нього думаю. Скільки можна, га?
Батька його поведінка, схоже, теж дістала в край. Він стискає вилку з такою силою, що здається вона ось-ось зігнеться навпіл, і навіть не дивлячись у його бік цедить крізь зуби.
- Встав і вийшов. Ти сьогодні без сніданку.
- Ось як. Лади. Лів, чекаю на тебе в тачці, - не особливо засмутившись, Зак хапає яблуко і підкидаючи його, в розвалку виходить із кухні.
Я повільно видихаю. Ось що з ним робити? Звідки така жорстокість? Він же поводився нормально якихось два роки тому, навіть менше.
- Лів, - вдаючи, що нічого не сталося, батько звертає свою увагу на мене.– Чому інструменти діда опинилися у дворі?
Я машинально обертаюся, миттєво забуваючи про Зака. Чорт. Я вчора не забрала їх у гараж. Збиралася, але потім Ейдану терміново знадобилося, щоб я прочитала йому книгу, а вони так і залишилися стояти на вулиці.
Дурна-дурна-дурна!
- Та так ... - Розтягую губи в неприродній посмішці, збираючись збрехати про те, що ми просто підкрутили якийсь болт.
Але Ейдан з усією його дитячою безпосередністю видає нас із тельбухами:
- Я вчора впав з гойдалки, а Скайлер мене впіймав. А потім ми з ним їх лагодили. Удвох. Прямо як із дідом, - у нього з рота вилітають шматочки пластівців, настільки емоційно він це вимовляє.
Якби це була якась інша ситуація, я б навіть усміхнулася, але точно не зараз.
Маля не помічає те, що бачу я. Обличчя мами витягується, вона повільно кладе вилку на тарілку і повним шоком поглядом встромляється мені в обличчя.
- Ейдан впав із гойдалки?

Ну чому я не подумала забрати інструменти? Винувато дивлюся спочатку на неї, потім на батька.
- Так. Але все гаразд. Скайлер встиг зловити його. Він не вдарився.
- Боже! А інструменти вам навіщо знадобились?
- Ми лагодили гойдалки, - прожувавши залишки пластівців, з ентузіазмом ділиться Ейдан.
- Це правда, - пояснюю, відчуваючи на собі обурення мами та гнів батька, написаний на його обличчі. – Там ланки розірвалися. Скайлер та Ейдан зняли старі та закріпили їх на інші.
- Скайлер та Ейдан? – скептично вигинає брову він.
- Так. Ми потім каталися на них.
- Ні, ти подивися на них, - охає мама, складаючи руки на грудях, - Ви зовсім з розуму вижили чи що? Кататися на зламаних гойдалках? Інвалідами хочете стати? Ейдан хоч маленький, але ти, Олівіє, про що думала?
- Мамо, я перевірила. Вони тримаються дуже міцно. Скайлер...
- Скайлеру сімнадцять! - Включає тато підвищений тон, - що він може полагодити?
Опускаю очі у стіл. Долоні починають потіти, а серце працювати в подвоєному режимі. Так часто буває, коли я намагаюся сперечатися з батьками. Вони зазвичай перемагають, тому я роблю це дуже рідко. Але зараз дивлячись на Ейдана, що ось-ось заплаче, не можу так швидко здатися.
Хоч уже й відчуваю, що починаю програвати.
- Він вміє. Правда.
- Звідки? В інтернаті цього не вчать. Він би хоч читати вмів.
А ось це звучить грубо. Навіть дуже. Не знаю чому, але в грудях неприємно стає, ніби наждачкою проходяться туди-сюди.
- Вміє, тату. Йому вчора автомат із літератури поставили, - чомусь хочеться підняти хлопця в очах батьків. Я й сама недавно думала, що він ні на що не здатний, але зрозумівши, що помилялася, тепер хочу довести це й іншим. Скайлер виявився не такий вже й поганий. Особливо після вчорашнього.
Якщо батько і здивувався, то виду не подав.
- Читати будь-який дурень вміє. На те, щоб лагодити гойдалку мозку треба більше.
- Патріку, їх треба прибрати, - підтримує мама, не помічаючи, як в очах Ейдана збираються сльози, - Не дай Боже хтось знову впаде і розіб'ється.
- Не треба, - прошу я, поклавши долоню на мамину руку, - якщо Скайлеру не довіряєте, давайте викличемо людей, хто розбираються краще. І полагодимо.
- Так, будь ласка, - просить брат, транслюючи стільки благання в очах, що мені самій до сліз його стає шкода.
– Ні. Я давно хотів їх прибрати, – категорично відрізає батько, якраз у той момент, коли лунає удар дверима.

Я машинально обертаюся. Хіба Зак не вийшов кілька хвилин тому? Чи він повернувся? Повертаю голову до вікна та бачу, як по терасі проходить Скайлер. На ходу поправляє рюкзак та натягує на голову навушники.
Усвідомлення сягає мозку поступово. Він чув нашу розмову?
Так, мабуть так. Не почути неможливо, коли проходиш холом.
Чорт.
- А тобі Ейдан нема чого плакати. Ти мужик чи ні? - бурчить батько, навіть не підозрюючи, що Скайлер чув його неприємні висловлювання на його адресу, - Поставимо тобі абсолютно нові гойдалки та гірки. Та й коли до нас люди прийдуть, дитячий майданчик виглядатиме набагато презентабельніше.
- Тату, будь ласка, - з очей Ейдану починають текти сльози, - це подарунок дідуся.
- Дідусь твій якби хотів, уже подзвонив би тобі. А ти йому не потрібний. Як і усі ми.
- Патрік, - з докором шикає мама, а Ейдан в цей момент кидає в тарілку ложку, від чого молоко, що там залишилося, розпливається на скатертині, і вибігає з вітальні.
– Що? Нехай він приймає факти як є, – каже батько, теж відкидаючи вилку.
Вони з мамою починають сперечатися, що дитині таке говорити не можна, а я встаю і взявши свою сумку, виходжу до Зака.
Усередині дуже неприємне відчуття горить, випалюючи грудну клітку.
Якесь непідйомне безсилля. Кричати хочеться, але відчуття, що ніхто не почує.
І чому так відбувається щоразу після суперечок? Почуваюся розтоптаною. Начебто ні на що не здатна. Ніби намагаюся зрушити з місця вагон вагою у сім тонн, прикладаюся з усієї сили, але тільки зтираю підошви і марно тупцюю на місці.