Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

На добраніч, місис Мерівейл. Добраніч, міс Білінґз. Добраніч, синку!

— Ходімо, — мовила сестра, кладучи руку на плече Джіммі. Але він викрутивсь і пішов позад неї сам.

У кутку материної опочивальні горіла лямпочка закрита рушником, сколотим навколо неї. З постелі линув хрипкий подих, що Джіммі й не пізнав його. Вимучене обличчя повернуте до нього, заплющені повіки якісь червонаво-сині, рот перекосився на один бік. Він з півхвилини дивився на неї.

— Гаразд, тепер я піду спати, — пошепки мовив він сестрі.

Кров приголомшливо стукала йому в скронях. Не дивлячися на тітку й на сестру, він твердою ходою вийшов у двері. Тітка сказала щось. Джіммі побіг передпокоєм до своєї кімнати, зачинив двері й запер їх. Тоді, стуливши кулаки, холодний та негнучкий став посеред кімнати. — Я ненавиджу їх, ненавиджу! — гукнув голосно. Потім, стримуючи сухі ридання, погасив світло й ліг поміж холодних простирадел на постіль.

-----

— З такою торгівлею як у вас, мадам, — співуче говорив Еміль, — треба обов’язково мати помічника.

— Я знаю… я просто вбиваю себе роботою… Я знаю, — зідхаючи, відповіла мадам Ріґо з свого стільця біля каси.

Еміль довго мовчав, дивлячися на шматок вестфальської шинки, що лежав на мармуровій таці біля його ліктя, а тоді несміливо мовив:

— Така жінка, як ви, мадам Ріґо, така вродлива жінка ніколи не зостанеться без приятелів.

— Ah, ça… Я надто багато терпіла у свій час… Тепер уже нікому не вірю… Чоловіки еґоїстичні тварини, а жінки… з жінками я просто не маю про що говорити.

— Історія і література, — почав Еміль. До крамниці увійшли чоловік і жінка. У неї було жовте волосся, а капелюх скидався на клюмбу.

— Не будь марнотратом, Біллі, — мовила вона.

— Алеж, Норо, нам треба поїсти… І в суботу я матиму гроші.

— У тебе не буде нічого, поки ти не облишиш грати на конях.

— Ну, та досить уже тобі… Візьмемо ліверної ковбаси… Холодна індича грудка теж не погана.

— Порося, — пробуркотала жовтоволоса жінка.

— Дай мені спокій. Я візьму цього.

— Еге, сер, індича грудка чудова… Потім є смажені курчата, ще теплі… Emile, mon ami cherchez moi un de ces petits poulets dans la cuisine.

Мадам Ріґо промовляла немов оракул, сидячи нерухомо на стільці біля каси. Чоловік обмахувався брилем з широкими крисами і картатою стрічкою.

— Душно сьогодні, — зауважила мадам Ріґо.

— Еге… Слухай, Норо, а чи не поїхати нам на острів, замість того, щоб тинятися в місті.

— Тобі добре відомо, Біллі, чому ми не можемо нікуди поїхати.

— Ти тільки сердиш мене. Кажу, тобі, що в суботу я матиму гроші.

— Історія і література, — провадив Еміль, коли покупці пішли, взявши курча й залишивши мадам Ріґо срібний півдоляровик, ще його вона замкнула в касі… історія і література вчать нас, що є приязнь, а часом буває й любов, варта довір’я…

— Історія і література! — буркнула мадам Ріґо, тихенько засміявшися, — що доброго вони нам дають?

— А хіба ви не почуваєте себе самотньою у цьому величезному чужому місті? Все так тяжко. Жінки дивляться в кишеню, а не в серце. Я не в силі більше терпіти цього.

Широкі плечі й величезні груди мадам Ріґо затрусились од сміху. Її корсет затріскотів, коли вона, все ще сміючися, підвелася з стільця.

— Емілю, ви вродливий хлопець, і упертий, отож багато чого здобудете на світі… Але ніколи більше не дам я себе на поталу чоловікові… Надто багато терпіла… Ні, не згодна, коли б ви прийшли до мене навіть з п’ятьма тисячами долярів.

— Ви дуже жорстока жінка.

Мадам Ріґо знову засміялася.

— Ходімо, ви допоможете мені замкнути крамницю.

-----

Неділя мовчки й соняшно зависла над містом. Болдвін сидів у самій камізельці біля столу, читаючи оправлений в шкуру кодекс. Часом робив якісь нотатки в бльокноті розгонистим, чітким письмом. У гарячій тиші голосно задзвонив телефон. Дочитавши розділа, він ступнув до нього, щоб одповісти.

— Так, я сам, приходь, якщо хочеш, — він поклав трубку. — Чорт зна що, — додав крізь міцно зціплені зуби.

Неллі увійшла, не стукаючи, й побачила, що він тупцяється туди й сюди біля вікна.

— Галло, Неллі, — мовив він, не підводячи очей. Вона спинилася, дивлячись на нього.

— Слухай, Джордже, так далі не можна.

— Чому?

— Мені обридло весь час удавати й брехати.

— Алеж ніхто ні про що й гадки не має.

— Звичайно, ні.

Наблизившися до нього, Неллі поправила йому краватку. Він ніжно поцілував її в уста. На ній була червонаво-бузкова муслінова сукня з воланами, а в руці блакитний парасоль.

— Як справи, Джордже?

— Чудово. Знаєш, ти з чоловіком принесла мені щастя. У мене є кілька дуже цікавих процесів і я придбав цінні знайомства.

— Ну, а ти мені не приніс щастя. Я навіть не наважуюся піти до сповіді. Священик подумає, що я стала поганкою.

— А як Ґес?

— О, йому повнісінька голова плянів… Він так пишається з цих грошей, що, можна подумати, ніби він заробив їх.

— А що, Неллі, якби ти залишила Ґеса й стала жити зо мною? Ти могла б розлучитися з ним і ми взяли б шлюб… Тоді все було б гаразд.

— Жартуєш… У всякому разі не маєш цього на думці.

— Але варто було б так учинити, Неллі, справді варто. — Він оповив її рукою і поцілував у тверді, спокійні вуста. Вона відтрутила його.

— Я зовсім не для того прийшла… О, я була така щаслива, коли йшла сходами, чекаючи, що ось-ось побачу тебе… Але тобі заплачено і все скінчено.

Він спостеріг, що маленькі кучері в неї на чолі розмаялися. Невеличке пасмо звисало над бровою.

— Неллі, ми не повинні так недобре розлучатися.

— А чому б ні, скажи?

— Бо ми кохали одне одного.

— Я не збираюся плакати. — Неллі витерла носа невеличким зібганим у грудочку носовичком. — Джордже, я починаю ненавидіти вас… Прощайте. — Вона рвучко зачинила за собою двері.

Болдвін сів до столу й почав жувати край олівця. Легенькі пахощі її волосся лоскотали ще йому в носі. У горлі немов би що застрягло. Він закашлявся. Олівець випав йому з рота. Обтер з нього слину носовичком і умостився зручніше в кріслі. Нарешті зрозумів заплутані розділи книги законів. Видер пописаного листочка с бльокнота й поклав його на купку документів. Тоді почав писати на чистому аркуші «Вирок Головного Суду штату Нью-Йорк». Зненацька випроставсь і знову почав гризти краєчок олівця. Зовні долинув довгий пронизуватий свист ваґонетки з горіхами. О, звичайно, це так! — промовив голосно він. Тоді почав далі писати широким твердим письмом «Позов Петтерсона до штату Нью-Йорк… Вирок Вищого…

-----

Бед сидів біля вікна у Спілці Моряків поволі та уважно читаючи газету. Поблизу два чоловіка, з нещодавно поголеними червоними, немов сире м’ясо, обличчями, вбгані в білі комірці й нові