Євгенія Анатоліївна Кононенко - Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко

Розмова в потязі (про секс у туалеті)

У клубі «Купідон», 2019 рік

Я не люблю дорожніх розмов. І взагалі, не люблю розмов з незнайомими і намагаюся ніколи не підтримувати їх. Але у кожного в житті була бодай одна щира розмова у потязі далекого сполучення, яка не забулася. Трапилася така й у мене.

Дорога була далека. То був пасажирський потяг, не швидкий, тобто зупинявся чи не щогодини. Я була в чотиримісному купе сама. Ця жінка підсіла через кілька зупинок в якомусь райцентрі, і от нас уже двоє. Вона озирнулася на порожні верхні полиці й сказала:

— Вам було добре самій, а тут раптом я. Ви до кінця?

— Так.

— А мій пункт призначення серед ночі. Я навіть стелитися не буду.

Жінка була гарна. Немолода, проте гарна. Блиск очей, який переморгувався із блиском сережок, робив майже непомітним те, що роки вже почали спотворювати овал гарного обличчя. Мені здається, я б її впізнала, якби зустріла ще раз. А втім не знаю.

Ми обмінялися якимись незначущими фразами, а потім вона вийшла в коридор і стала біля вікна, а я сиділа біля вікна в купе, забувши про неї.

Через деякий час ми зустрілися біля туалету. Я чекала в тамбурі, потім підійшла вона. Ми обмінялися усмішками, мовляв, зустрілися, попутниці. Туалет довго не звільнявся. Всередині розмовляли. Може, там мати з дитиною? Я постукала, не так від нетерпіння, як тому що боялася знову не потрапити. Потяг спинявся часто, провідник замикав туалет на зупинках, потім забував відімкнути, треба було шукати його, просити впустити, що створювало відвертий дискомфорт. Тож я постукала. Двері вмить відчинилися, вийшли чоловік і жінка, ховаючи очі.

Коли я вийшла, то попутниці під дверима не було. Коли повернулася до купе, вона вже сиділа на своєму місці.

— Тут провідник ходив, пропонував чай. Я сказала, щоб зайшов трохи згодом.

— Дякую.

— Ви звернули увагу на ту пару, яка вийшла з туалету?

— Всяке буває в цьому житті, — знизала плечима я.

Жінка посміхнулася якось недобре й стала негарною. Але скоро її гарне обличчя повернуло недавню красу.

— В тому туалеті й одному тісно, — поділилася я своїми міркуваннями невідомо навіщо. Адже ж мала намір мовчати, щоб не провокувати дорожніх розмов.

— І певно брудно, — сказала жінка.

— Не так і брудно, але туалет є туалет. Тим більше в потязі, — відповіла я. — Не знаю, яка сила могла б змусити мене добровільно піти туди з чоловіком...

— Я теж вже багато років думаю, яка сила може змусити... — задумливо вимовила вона. — Яка сила?

— Ви мене питаєте? Я не експерт в таких питаннях. Зі мною такого не було. Але... не судіть, то й не судимі будете.

— Тобто ви не засуджуєте? — знову посміхнулася попутниця.

— Вони ж одразу звільнили, тільки-но ми постукали...

Жінка похитала головою на знак згоди. Так сталося, що моя супутниця мала настрій на розмову, і я порушила обітницю мовчання, бо невідомо з яких причин мені захотілося поділитися міркуваннями та враженнями про секс в туалеті.

— Якось у Парижі багато ходила пішки, сіла відпочити в сквері. А там такі кабіни, де треба кидати монету — і двері відчиняються.

Жінка кивнула, мовляв, бачила таке.

— І я помітила, як туди увійшло двоє немолодих людей. Я не стежила навмисне, — ніби виправдовувалась я, — а просто сиділа неподалік, ноги втомилися. За деякий час вони вийшли й пішли в різні боки. Я ще подумала: «Боже мій!»

— І ці пішли в різні боки, — відізвалася жінка про пару в туалеті, — він лишився в нашому вагоні, а вона пішла в інший.

— То їхня справа, — сказала я.

— Ви вже стільки разів висловили свою толерантність до цієї пари! — сумно посміхнулася жінка.

— А ви їх аж так засуджуєте? — спитала я.

— Ні, я не засуджую! Але за такими вчинками завжди стоять якщо не трагедії, то якісь великі травми.

— Абсолютна правда! Я й тоді, в Парижі, подумала: «...і що це людей штовхає на таке?» Мені стало дуже сумно, коли я побачила ту жанрову сцену біля паризького сортиру. Хоча мене воно ніякою мірою не стосувалося.

— А може, в них не було по євро на ніс, то вони скинулися по 50 центів? — сумно засміялася жінка, — я чула, що в Парижі є дуже злиденні пенсіонери.

— Навіть якщо так, це теж якась трагедія. Але ж у потязі туалети безкоштовні. Ця пара поперлася туди разом не через економію. Їх погнала якась інша сила!

— А уявіть собі, я теж одного разу підпала під владу цієї незрозумілої сили!

Мені стало ніяково, ніби випадково відчинила двері туди, де людина забула замкнутися. Хотілося урвати цю розмову, і, водночас, я розуміла, що треба щось сказати:

— Всяке буває. І зі мною бувало різне. Сексу в туалеті не було, але траплялися усілякі речі... яких і не уявити.

— І я не могла уявити. Щоправда, то було не в потязі і не в туалеті, а в квартирі і у ванній кімнаті, але то те саме. З тим, з ким я туди пішла, не була знайома й п’яти хвилин.

Відчувалося, що жінці і тяжко було це згадувати, і, разом з тим, дуже хотілося полегшити душу. Можливо, вона нікому ще не розповідала про це, бо ніхто не викликав довіри. В мене спливла в пам’яті моя попередня довірлива розмова за кілька років до того з незнайомою жінкою, яка розповідала, що в неї померла дитина. Жінка плакала, дарма що дитина померла вже давно. Я добре пам’ятаю ту емоційну напругу, бо від мене чекали якихось слів, а я не могла знайти їх. Щоправда, несподіване полегшення принесли мої цілком ординарні слова, що дитина стала ангелом на небі. Такої ж сили гостре страждання і власну безпорадність я відчула в розмові з тою гарною жінкою в купе. Хоча об’єктивні причини страждання були, здавалося б, несумірні. І тут «ангел на небі» вже однозначно не допоможе.

— Але ви така гарна, така стильна, — нарешті сказала я їй, — у вас напевне було й багато приємного з чоловіками.

— Я знаю, що я добре виглядаю, як для свого віку, — спокійно відповіла жінка, — але та пригода і досі згадується, як операція без наркозу.

Її руки лежали на столику. Я побачила, що на відповідному пальці в неї була шлюбна