Шрамкова Яна - Біла стрічка в твоєму волоссі, Шрамкова Яна

Промовчу, як я почувалася, хочу лише сказати, що Мартін незворушно дивився на небо, за що я була йому щиро вдячна. Справді, нема чого марно хвилюватися!

Катастрофа ще була попереду! Захопившись морозивом і Мартіновими поглядами на архітектурний краєвид другого берега Братіслави, я йшла назустріч найприкрішій хвилині свого життя. За десять кроків від причалу я вже не сприймала жодного слова і з фатальною певністю відчула, що замість крові в жилах у мене починає циркулювати якась дивна суміш, наче коломазь.

Зір мене не обдурив — назустріч нам, ширячи довкола себе звабливий сміх, посувалася її королівська величність Андреа Дунакова в оточенні своєї вірної дружини. їхні ніжні трелі розлягалися парком так само приємно, як і голос сигнального ріжка серед тиші недільного ранку! У мене майнула думка, що Мартін якимось шостим чуттям відчув небезпеку й наміряється щезнути за найближчим кущем, але зрештою в ньому, очевидно, перемогла вроджена чемність. Без нарікань він пішов назустріч гіркій дійсності. І не просто пішов назустріч, а, як невдовзі з'ясувалося, пішов на ризик, бо він одразу схопив.мене за руку й підбадьорливо стис своєю широкою долонею. Андреа тим часом поінформувала членів своєї дружини, що й до чого, й за два кроки перед нами скорчила здивоване обличчя та ще й радісно вигукнула:

— Ого, дівчата, чи я добре бачу, це справді Шімо-

на?

Дівчата залюбки почали запевняти свою володарку, що бачить вона добре, а я в цей час ніби вростала в землю і мріяла про зброю.

— Шановні дами, бажаю вам доброго дня і радий приємній зустрічі,— сказав Мартін і вклонився, що у присутніх дам умить викликало бурю захоплення, супроводжувану такими вигуками, як:

— Дівчата, а він милий, правда? Та що там милий — пречудовий! Пречудовий!

Пречудовий! Мені схотілось завити. Проте найбільше мені допекла сама Андреа. Я гадала, що принаймні вона відчує насмішкуватий тон Мартінового голосу, але, здавалось, нічого подібного не сталося. Вона так старанно кліпала своїми велетенськими наліпленими віями, що мало не розбурхала ними вітер, і без упину щебетала:

— Знаєте, я обожнюю природу. Тож я сказала дівчатам: зайдемо до Петржалки надихатися озоном. Фантастичний день! Приєднуйтесь до нас, ми йдемо на морозиво.

Нічого не поробиш, але часом я захоплююсь Мар-тіном. Ані на мить він не втратив рівноваги, знову вклонився, висловив глибокий жаль, що ми мусимо відмовитися від приємної можливості продовжити з ними сердечну розмову, бо морозиво ми тільки-но доїли, а, окрім того, поспішаємо милуватися красотами природи.

— Я обожнюю природу,— дозволила собі докинути я.

Андреї нарешті заціпило. Вона перестала кліпати віями й подарувала нам поблажливу посмішку.

— Не сміємо більше затримувати вас,— сказала вона й обернулася до дівчат.

Я застригла вухами. Надто добре знала я Андреу, аби не здогадатися, що нас чекає наступної хвилини. Справді, так і сталося!

Спершу почулося скромне хихотіння, а тоді на цьому пікантному тлі солоденький голос Андреї проспівав; "Любов, о боже, любов, де тебе знайти..."

— На горах не росте, і в полі її не сіють,— мовила я, рушаючи за Мартіном. Але як я лютувала! Сильніше, аніж зграя голодних тигрів. Якщо в ту хвилину я справді мала якесь нездоланне бажання, так це блискавично обернутися, як слід розбігтись і вчепитися Андреї всіма десятьма пальцями у волосся. До дідька Андрею! Не стану принижуватися! Я клекотала, немов вулкан Етна, іще принаймні півгодини. Трохи мене заспокоїло Мартінове запевнення, що подібні вихватки трапляються і серед хлопців.

— Важливо не дати вивести себе з рівноваги. Тоді їх скоро це перестане розважати.

Гаразд — коли б іще тільки знати, як зберігають рівновагу, до всього іншого мені було б байдужісінько! Я дала Мартінові якусь туманну обіцянку пам'ятати надалі ці поради й накинулася потім на дикі маки. На галявинці, де ми зупинилися, ними була всіяна ціла клумба. Мартін почав забавлятися тим, що рвав маки і вплітав їх мені в коси. Невдовзі я мала на голові диких маків більше, аніж волосся. Мартін, явно задоволений своїм витвором, сказав, що я схожа на вечірнє сонечко, бо вся горю. Звісно, це був поетичний образ, але я, безнадійна дурепа, злякалася, що він натякає на мій рум'янець, і спалахнула, мов смолоскип. І таке може статися тільки зі мною. Зате я дістала ще одну блискучу можливість спіймати себе на тому, як я сама перед собою викручуюсь. Коли б тільки Мартін знав, які думки зринали у мене в голові! Але, на щастя, він саме зосереджено спостерігав за якимось міні-хробачком, котрий швиденько дріботів на його розкритій долоні. До вечора ми назбирали їх понад сотню. Мартін аж світився від захоплення,

— Це дуже рідкісний вид, я тільки точно не знаю, як називається. Маєш іще?

Справді дуже рідкісний вид, на кожному кроці мільйон з гаком.

Додому ми повернулися, коли вже було темно. Прощаючись, Мартін виловив щось із задньої кишені джинсів і подав мені, сказавши:

— Не знаю, чи сподобається це тобі, але я сам його зробив.

Це був маленький підвісок із шкіри на тоненькому срібному ланцюжку. Коли він подавав його, наші пальці на мить зустрілися, й мені не лишалося нічого іншого, як прислухатися до радісного биття мого споло-

ханого серця, яке від напруження забилося навіть десь під шиєю.

XV

Я саме збиралася в басейн, коли до нашої кімнатки зайшов пан Фест і за мабабусиною спиною таємничо показав мені, аби я йшла за ним, бо він дещо має для мене. "Дещо" — була розкішна матроска й коротка темно-синя спідничка в складку; побачивши цей кравецький витвір, я мусила з усієї сили вхопитися за спинку ліжка, аби не вмерти від радості. Потім я повисла у пана Феста на шиї, мов п'явка, і шептала йому на вухо які тільки знала приємні слова, аж старий не витримав і поцілував мене в чоло довгим батьківським поцілунком. Старий пан Фест ну просто фантастична людина, й біля нього я завжди мимоволі думала про татуся Шімона і про те, як було б добре, якби він довше прожив на цьому чудовому світі. Та, мабуть, людина не може хотіти всього. Я вдягла моряцьке вбрання й отак виряджена подалася до басейну. Там було стільки народу, що на кожному кроці я на когось натикалась і просила вибачення, поки Мартін з певністю криголама не вивів мене з натовпу, що юрмився перед роздягальнею.

— Дозволите, чарівна панно, вашому відданому слузі подбати про ваш комфорт?

Я дозволила, чому б ні, й залюбки подалася за ним.

Коли я вперше побачила Мартіна в плавках, я почувалася, м'яко кажучи, дивно, не знала, куди очі подіти. І не тому, скажімо, що в Мартіна негарна фігура, просто я звикла бачити його тільки в джинсах. Згодом я виробила цілком пристойну форму відсторонення, мені й на думку не спадало вмирати від сорому. Зрештою, настав час опановувати складну техніку зберігання рівноваги!

Мартін ухопив мене за лікоть, притяг до себе, і тільки завдяки його втручанню я не плюхнулася до дитячого басейну.

— Я вже думав, що ти не прийдеш. У великому басейні — змагання з плавання. Ходім подивимося?

— Повітря чисте?

Я мала на оці Андрею, примара якої після зустрічі в Петржалці лякала мене на кожному кроці. Мартін ствердно кивнув, і я зітхнула на повні груди. Я згодна

па

на будь-яке життєве випробування, якщо мені при цьому не різатиме вуха зваацивий сміх Андреї! Я простяглася на підстилці. Страшенно люблю літо, воду, сонце! Просто обожнюю природуі

— Можна?

Мартін стояв біля мене навколішки, у руці — пляшечка з маслом для засмаги. Я кивнула й заплющила очі. Хіба треба іще щось казати? На моє щастя, я лежала обличчям до підстилки, бо інакше, я певна на всі сто відсотків, стався б електричний розряд між сонцем і моїм носом. У Мартіна були приємні руки, а сонце так припікало, що я навіть не помітила, коли заснула. Мабуть, я спала досить довго, бо коли прокинулася, на спині у мене був рушник, а Мартін сидів, поклавши підборіддя на коліна, і розмірковував. Останнім часом мені дуже припало до душі слово "розмірковувати". Проте я вживала його, тільки коли йшлося про Мартіна. Я у подібній позі ніколи не мала б вигляду, нібито розмірковую, бо самокритично мушу визнати — не маю в очах інтелігентного виразу. Хоча старий пан Фест якось спробував потішити мене, мовляв, я маю очі, мов терен, але так само він міг сказати, що вони подібні до стиглого аґрусу. Йшлося лише про барву.

— Ти заснула,— сказав Мартін інтимно-тихим голосом, і я, вмить обернувшись, намагалася без шкоди для здоров'я примиритися з цією приголомшливою новиною. Потім я встала, підв'язала волосся стрічкою й попрямувала до басейну. Вода була тепла, не дуже брудна, я розбіглась і скочила. Мартін одразу ж виринув біля мене. З носа у нього стікали краплі води.

— Не бійся, я не втоплю тебе. Іди за мною. Хтозна, як він до цього додумався, я справді чогось

такого боялася. Моя плавецька майстерність була досить слабенька, я постійно трималася краю басейну. Він марно манив мене на глибоку воду. Не буду ж я губити своє молоде життя! Ми купалися аж до вечора, і з басейну пішли майже останніми. Проте ще було не дуже пізно, тож ми трохи кружним шляхом пішли до нашого затишного бункера. Він і справді був затишний, та тільки для мишей, яких за час відсутності Кіліманджаро наплодилося бозна-скільки. Бистрими очицями стежили за кожним нашим кроком, згораючи від нетерпіння, коли вже нарешті ми щезнемо й не будемо їм докучати. Я сіла на ящичок, пригадала Якуба та

Кіліманджаро й запропонувала'Мартінові іще раз спробувати послати комусь звернення. Мартін подумав і погодився, за умови, що ми старанно зважимо, кому той заклик надіслати. Я запропонувала дітей бабки Пешкової, Куцкової і старого Дюка Бекеліна. Виписала адреси, повкладала заклики до конвертів і дорогою вкинула їх у поштову скриньку. Мартін тричі вдарив кулаком по скриньці, мабуть, з марновірства, тоді обернувся до мене і сказав:

— Не знаю, чомусь мені здається, що цього разу бодай одне звернення досягне мети.

Таких хвилюючих канікул, які випали на мою долю, мабуть, не пережив навіть п'ятнадцятирічний капітан із книжки Жюля Верна. А це був, скажу вам, герой роману й міг дозволити собі значно більше, аніж я, нікчемний земляний черв'як! Чого тільки з ним не траплялося! Звернення ми, якщо не помиляюся, послали в понеділок.