Шрамкова Яна - Біла стрічка в твоєму волоссі, Шрамкова Яна

А вона, замість спокійно старіти, ще дитину собі на шию повісила. Так ніби не могла сама собі допомогти! І це акушерка!

Мабабуся (так само покірливо і вдячно):

— Таж я не нарікаю. Коли б тільки того сонечка ми мали більше. Казала я Сланінковій: трохи більше сонечка і здоров'я, й ми тут як на курорті.

Імріх:

— Воно так, мамо, тільки тим сонечком і я в своїй лікарні не дуже тішуся.

І тихо:

— Зрештою, ця шибениця прилипне до когось із нас. Але це буду не я, аби заздалегідь усім було ясно.

Валерія тихо:

— Мама ще не померла, тож не ховай її. І голосно:

— Ця герань у тебе ще квітне? А в мене всохла. Мабабуся (охоче):

— То візьми собі, я навідсаджувала паростків, і фікус треба було б пересадити, візьми собі його, в мене й так цього добра повна кімната.

Імріх:

— У тебе тут, як у ботанічному саду. Скоро вазони падатимуть нам на голову!

І тихо:

— "Не померла! Не померла!" Та поглянь на неї! Скоро вже зовсім нічого не чутиме, не годна ходити, а як жахливо згорбилася спина!

Мабабуся:

— Будь ти неладний, негіднику такий! Зате в тебе змалечку жорстоке серце.

На хвилину запала тиша. Мабабусині черевики без упину рухалися, так ніби під ними горіла земля. Валерія встала.

— Я вже піду, мамо, чергуватиму добу, закінчу аж завтра увечері, тож знову не висплюся. Та й наварити ще треба.

Мабабуся, охкаючи, підвелася з ліжка. Зарипіли двері шафи. Валерія сказала:

— Не треба було, мамо, знову даруєш. Мабабуся засміялася і поплескала Валерію по спи-

но

нї. Вона напевно поплескала її, хоч я того й не бачила, 1 сказала:

— Я не маю зубів, ти ж знаєш.

Валерія поцілувала мабабусю у щоку. Поцілувала її, це випадково навіть я побачила, і попрощалась. Мабабуся провела її до дверей, зачинила і сперлася на них. Вона вже не човгала, але ноги в колінах у неї тремтіли. Великий Імріх підійшов до неї, схопив за плечі й дивився на неї таким поглядом, як, буває, дивиться мабабуся на мене, коли я упираюся.

— І вам дякую за те, що знайшли час,— тихо мовила вона. Мабабуся подивилася спершу на Імріха, тоді й на тітку Еріку, але та, мабуть, відвела погляд, тож потім вона дивилася тільки на Імріха.

Мені здавалося, що ця тиша ніколи не скінчиться. Я змушена була затулити вуха, аби не чути її. Зрештою, мабабуся таки озвалась, але знову так покірливо і вдячно, що я знову затулила вуха. Та однаково почула її слова:

— Все-таки приходьте частіше. А то я тут сиджу і чекаю, ще добре, що я маю Шімонку, бо не знав би, куди від нудьги подітися. Шкода, що її зараз тут немає, вона виросла, погарнішала, вже справжня дівка.

Мабабуся поволі відсторонила від себе Імріха й схилилася над спинкою стільця.

— Здається, піде дощ, мене всю ламає. Великий Імріх сказав:

— Мабуть, і ми вже підемо, відпочинь. Мабабуся зупинилася біля шафи, а коли відчинила

її, кілька разів зітхнула. Великий Імріх кілька разів клацнув запальничкою і мовив:

— Але ж, мамо. Не треба цього робити.

Навіть тітка Еріка зрештою спромоглася на слово:

— Дякуємо, пані Студенкова, запальничка справді чудова. Тепер принаймні не запаскуджуватиме всю квартиру обгорілими сірниками.

Мабабуся вже не розмовляла. Коли вони виходили в коридор, вона дозволила великому Імріхові підтримувати її з одного боку, а тітці Еріці — з другого, й відмовилася узяти стілець. Імріх не переставав дивуватися:

— Бога ради, а як ти повернешся назад? Цей коридор довгий, як проспект. Я тобі візьму стільця, іти назад буде легше.

Ш

Мабабуся не відповіла нічого, тільки похитала головою.

Потім двері за ними зачинилися.

Мені здалося, що вже ніколи я не зможу вилізти з-під ліжка. Що вже ніколи не зможу подивитися мабабусі в очі. Коли б я вміла чарувати, то обернула б усіх мабабусиних дітей на стільці. І тайкома від неї всі ті стільці позносила до її кімнати. Аби вона могла спиратися на них.

Я й не почула, як відчинилися двері. Якийсь час мабабуся стояла в дверях. Одежа з одного боку була в неї геть вимащена фарбою. Долоня, якою вона спиралася на стінку, коли йшла, була пообдирана до крові. Мабабуся дивилась на мене.

— Коли ти прийшла?

— Зараз. Власне, хвилину тому. Я була поряд. У Сланінки.

Вона зітхнула. Я підійшла до неї, аби вона могла спертися на мене.

— Ну ходім. Поїси. Але спершу вип'ємо за здоров'я.

— Але, мабії

Вона навіть не глянула на мене. Махнула рукою. Обережно налила.

— Один раз можеш. За здоров'я. За твоє.

Я підняла келишок. Хотіла їй дещо сказати. Уже щонайменше два роки я хотіла їй це сказати.

— Мабі, от побачиш! Коли я виросту... тоді... потім, коли...

Мабабуся глянула на мене й поблажливо покивала головою:

— Ну-ну! Де я буду тоді...

Ми випили. Поїли. Роздяглися. Настав вечір. Ми погасили світло.

Мабабусина спина здіймалась наді мною, як незнайома, примарна скеля. Мені було холодно.

Я повернулася обличчям до стіни. І сказала:

— Мені дуже шкода, мабі, але наша Йозефка вже померла.

Я промовила це майже пошепки, приклавши руку до уст, але вона однаково почула мене. Бо вона завжди добре чула!

Я повернулася до неї. Мабабуся дивилась на мене. Білки очей у неї блистіли. Потім вона затулила долонею очі й тихенько відповіла:

— Добре їй, бідолашній, нічого в неї уже не болить.

Вона заплющила очі. Уперше в житті й мені захотілось померти.

XIV

Останнім часом зі мною щось не гаразд. Або я геть дурна, що досить імовірно, і не розумію, як влаштовано світ, або увесь світ мчить до загибелі, як про це на кожному кроці вигукує бабка Пешкова. Наприклад, мені не вкладається в голові, як це можливо, що навіть у такій розвиненій державі, в якій ми живемо, не існує закону, який би примусив дітей піклуватися про своїх старих батьків. Коли я тільки подумаю, скільки зусиль докладає наш управитель щомісяця, аби дістати фінансову допомогу від дітей,— в мене одразу підвищується кількість цукру в крові. А дехто не платить навіть після третього нагадування! Тож якщо подумати, наше звернення було не зовсім марним, бо деякі люди просто товстошкірі.

Під безпосереднім впливом цих думок, геть пригнічена, я повідомила мабабусі, що ніколи не вийду заміж. Вона посміхнулася якоюсь новою, стомленою посмішкою і спитала про причину. Я пояснила, що не маю наміру все життя прожити в будинку пенсіонерів. Бо як вийду заміж і, може, матиму дітей, то на старість вони мене знову закинуть до притулку для старих. Я чудово її цим розсмішила. Коли вона нарешті перестала сміятися, розважливо сказала:

— На твоєму місці я б краще пішла до ванної і прийняла душ, бо з такою брудною шиєю ти не вийдеш заміж до кінця життя!

Від її слів я мало не впала на землю. Е ні, брати пасічники, сказала я сама собі, одне жало не примусить нас покинути поле бою! Вдавшись до врівноваженого тону, я заходилась аргументувати фактами:

— Коли б на світі справді існувала справедливість, знайшли б спосіб, як примусити людей не занедбувати своїх батьків. Ти мусиш визнати, що сини пана Спіхульського найстрашніші негідники в історії людства, але по них це не видно, бо зовні вони мають вигляд пристойних людей.

Визнаю, що я трохи розгарячилася, але загалом була задоволена своєю поведінкою, бо, коли я приди вилася, мої грандіозні міркування впали на родючий грунт. Мабабуся мовчала, роздивляючись свої долоні, а це був зайвий доказ того, що вона слухає серйозно, не збираючись перебивати мене якимось зауваженням, як ото про брудну шию.

Потім вона підвела голову і мовила:

— Хтозна, мабуть, ти правду кажеш. Тільки любов це щось таке, чого не доможешся ні проханням, ні погрозами. А тепер уже біжи, за хвилину вимкнуть гарячу воду.

Я пішла до ванної кімнати. Мабабуся справді думала, що чиста шия мені личитиме більше, аніж розмірковування про несправедливість світу. І, можливо, вона мала рацію, хтозна. З власного досвіду можу сказати тільки те, що з чистою шиєю я почувала себе поза всяким сумнівом краще, аніж з головою, сповненою похмурих думок. Повертаючись із ванної, з зазирнула до кімнати пана Спіхульського. Він, мабуть, спав, або тільки здавалося, що спить, тож я обережно зачинила двері і спритно обминула безумну Гелену, яка пробігла повз мене, з голови до п'ят прикрашена бантами-стрічками, з небезпечно великою капустиною в руці. Колись витівки безумної Гелени мене страшенно веселили. Не минало й дня, щоб вона не вдерлася до когось у кімнату, не поцупила щось із шафи, або не намагалася прикрасити нам обід своїми спортивними вправами; найчастіше вона кидала картоплини на довільну відстань, але просто межи очі комусь із присутніх.

Та це було колись — не сьогодні! Скільки, власне, часу спливло відтоді, як ми з Якубом грали в "Камінні серця"? Навіть менше року, а в мене було таке відчуття, що минула принаймні ціла геологічна доба!

Я постаріла, нічого не поробиш, і мені лишалося тільки сподіватись, що й помудрішала. Хоча, коли йшлося про мою мудрість, я й досі мала великі сумніви, бо, скажімо, щодо Мартіна, особливо його ставлення останнім часом, я не мудрішала взагалі, скоріше навпаки. Мене підводив навіть мій уславлений аналіз, бо з яким би піднесенням я не починала аналізувати, завжди наражалася на якийсь мур, нашвидку збудований із самих відмовок та моєї славнозвісної упертості. Одне слово, я маю просто неможливу вдачу, і мене не дуже здивувало б, коли б я почала вигадувати, що в мене не все гаразд із серцевим клапаном і тільки тому час від часу так неймовірно швидко б'ється серце.

Через кілька днів після "бурхливого святкування" мабабусиного дня народження я застала Мартіна в бункері самого, бо Якубові батьки відіслали своїх нащадків у повному складі на Ораву, тож, звісно, і нашого милого Якуба. Мартін дав мені прочитати записку, сховану під віконницею. Якуб у ній присягав, що скоро повернеться, тож аби ми не журилися. Він повідомив радісну звістку про Кіліманджаро, якого він вирвав із пазурів смерті і якого бере з собою відпочивати на Ораву. "Біда оравським мишам",—подумала я, але мені було смутно. Бункер без Якуба та Кіліманджаро одразу видався мені безвідрадно порожнім. Очевидно, й Мартінові також, бо він запропонував невеличку екскурсію до Петржалки. Погода нам сприяла: небо над нами було без жодної хмарки і сонечко блищало, ніби щойно викарбувана золота монета. На екскурсійному катері сталася невелика прикрість: коли я під час їзди дуже перехилялася через поручні, прийшов юнга і вишпетив мене, як шкодливу кицьку.