Моріц Жігмонд - Родичі, Моріц Жігмонд

Мень-херт жив на околиці Фереицвароша *, тож довелося знову брати таксі.

Коли він приїхав, Меньхерт іще спав; Пішта розбудив його, і обидва дуже зраділи зустрічі.

Поснідавши, брати пішли разом у місто. По дорозі Пішта розповів Меньхертові про свої новини. На душі в нього полегшало. Як чудово, що він має брата, якому можна у всьому звіритись!..

Пішті захотілося навідати Аделку, але Меньхерт відрадив. Він сказав, що краще не втручатися в її родинні справи. Мовляв, обоє рябоє — і Аделка, і чоловік...

Брати зайшли в невеличку кондитерську неподалік од Будайського замку, щоб якось згаяти час до прийому в міністра.

— Геракл на роздоріжжі! — сказав Пішта.— Сьогодні, певно, вирішиться питання, чи зможу я втриматися на своєму місці, чи ні...

9— Чому не зможеш? — серйозно запитав Меньхерт.— Міністр нічим особливим не відрізняється від інших людей.

Ференцварош — район Будапешта.

Якщо він — з ласки божої та завдяки зв'язкам — займає місце в уряді, то це ще не значить, що він — справжній державний муж або провидець. Як правило, він як був, так і є дрібним чиновником... Ці люди ні на чому-як слід не знаються, нічого до пуття не розуміють. І варто попасти в їхнє середовище хоча б одній розумній людині, вона миттю підкорить їх своєму впливові.

— Менюшко, а ти не хотів би перебратися до Жарат-нока на посаду директора музею? Якби ти був поряд, мені значно легше працювалося б. Ти єдиний, з ким я міг би порадитись, обговорити складне питання.

Пішта розповів братові про Альфельдський музей, який зараз у жалюгідному стані. Місце на центральній площі, зайняте одноповерховим будиночком, мало б належати музею, але там живуть панночки Болдог. Панночки не бажають виселятися, а оскільки вони є ріднею — хоч і далекою — кількох багатих родин і вхожі до губернатора, міські власті вважають за краще не порушувати їхнього ідилічного спокою. Отже музей мусить тулитися в глухому закутні.

— То нічого,— сказав Меньхерт.— У тихому місці му-зей^левне, має вигляд справжнього палацу.

Пішту розрадили Меньхертові слова. Його докази здалися переконливими. Згодом їх можна буде використати.

За чверть до дев'ятої брати розпрощалися. Пішта пішов на прийом до міністра, а Меньхерт — до себе в установу. Пішті дуже не хотілося розлучатись із братом.

Міністр був у себе в кабінеті. До одинадцятої години він слухав доповіді референтів, а потім несподівано поїхав у парламент. Пішта, сподіваючись, що в парламенті йому вдасться поговорити з ним, теж подався туди.

Цілий день він ганявся за міністром. Його посилали то в одне місце, то в інше, і тільки о шостій вечора міністр нарешті його прийняв.

Приїхавши на вокзал до дев'ятигодинного швидкого поїзда, Пішта був стомлений до краю. Віце-губернатор пройшов майже через такі самі тортури і теж тільки зараз міг їхати, додому. Вони перекинулись жартом — мовляв, у цьому капосному Пешті на всіх чекає однакова доля...

Як і тоді/ поїзд був переповнений, але в ньому знову було заброньовано купе, тільки цього разу одномісне.

Вони сиділи в цьому купе один біля одного, відокремлені, здавалося, від усього світу, й почували себе справжніми панами. Віце-губернатор був, певне, трохи напідпитку, бо Пішта ще не бачив його таким збудженим та балакучим.

— Ти розмовляв із міністром? — спитав він Пішту.

— О, це ціла історія! Спершу я чекав його в міністерстві, а потім подався за ним у парламент. Довелося й мені деякий час побути на засіданні. А тоді мусив повертатись у міністерство — не помітив, як міністр поїхав туди з парламенту.

— Ти був у парламенті?

— Атож.

— Багато там депутатів?

— Навіть говорити незручно, ваша вельможність. Коли на трибуну вийшов міністр, у залі сиділо всього сімнадцять душ. Я перерахував.

Вони перезирнулись і засміялися.

— Я й не знаю напевне, скільки у нас депутатів.

— Двісті сорок чотири. Двісті сорок п'ятого якраз обирають на місце померлого Унги.

— Отже, були відсутні двісті двадцять сім депутатів. Дві з лишком сотні депутатів десь гуляли!

Вони знову засміялися.

— Парламент тепер — уже не місце роботи. Тепер усе залежить від адміністрації,— сказав віце-губернатор.

— Коли виступав міністр, ще кілька чоловік покинули зал. Загалом там залишилося всього семеро.

— Кожен депутат більше працює в своєму окрузі.

Влітку передбачаються вибори — це вже відомо, отож депутати й обстоюють власні інтереси.

— Мені торік довелось побувати в, парламенті. І тоді в залі засідань сиділо всього двадцять три душі.

— Це тому, що депутати зайняті не в самому парламенті, а в різних департаментах та відомствах. Вони там залагоджують свої справи. Ти навіть уявити собі не можеш, скільки їм доводиться клопотатися. Населення округів має їх за своїх єдиних порадників та захисників. З якими тільки проханнями люди до них не звертаються! Портфель кожного депутата напхом напханий справами його підопічних. Та й ніде правди діти — тільки депутат може допомогти розв'язати ці справи. Адже перед ним одчинені всі двері; всі його бояться. Депутатство особливо вигідне інженерам та адвокатам. Та й для деяких поміщиків це справжнє золоте дно. Стільки можна нагребти, що й уявити важко.

— Дивно мені таке чути. Невже парламент існує не заради інтересів країни?

— Працює уряд. Парламентові підносять все готовеньке; залишається тільки проголосувати.

— Важка праця — нічого не скажеш,— зауважив Пішта з нотками іронії в голосі.

Але вести далі розмову в такому дусі він не наважився. Краще промовчати, щоб не викликати невдоволення віце-губернатора...

Віце-губернатор позіхнув і спитав байдужим тоном:

— А від опозиції скільки ж було?

— Троє чи четверо.

— От бачиш — і опозиції нема. І він махнув рукою.

Пішті в парламенті довелося сидіти серед журналістів. Поводили вони себе не дуже пристойно. Голосно обговорювали кожного депутата, який виголошував промову. "Цей уже вийшов із рядів Об'єднаної партії, бо знає, що йому капець. Він намагається завоювати популярність поза стінами парламенту і скоро перейде в опозицію..." "А цей хвалить уряд від імені опозиції, сподіваючись зберегти за собою округ. Може, й не виставлять проти нього іншу кандидатуру..." "Цей обурений тим, що в окрузі без його відома облагодили якусь справу, а він на ній нічого не заробив..." "Цей виступає проти ерцгерцога, бо той виявив бажання балотуватись на виборах у його окрузі..."

Віце-губернатор явно не хотів говорити про такі речі, тож і Пішта мовчав, хоч як йому кортіло сказати все, що він думає з цього приводу.

Мовчав, хоч йому було соромно перед самим собою. Але зважив за краще не ризикувати своєю посадою...

Тепер Пішта починав розуміти, як сталося так, що вся країна підкуплена.

Кожен службовець — байдуже, великий чи малий — в тій чи іншій мірі залежний від уряду. І він, Пішта, як обер-прокурор, зв'язаний з урядом, а тому не повинен мати жодної власної думки. Але він не такий. Він буде боротися. Аби тільки дали йому можливість трошки зміцніти. А зміцніти — це значить бути матеріально й суспільно незалежним. Якщо він матиме віллу та гроші...

Тим часом віце-губернатор розстелив на плюшевій спинці дивана носовичок, поклав на нього голову й задрімав.

Пішта теж намагався заснути, але не міг. В голові роїлися думки, як бджоли у вулику.

Навіщо він сказав віце-губернаторові, що був у парламенті? Навіщо сказав, що там було мало депутатів? Навіщо задавав недоречні питання? Яке, власне, йому діло до діяльності парламенту? Якщо про це не турбується ні уряд, ні опозиція, то чому повинен турбуватися він, Пішта? Країна велика, усього не осягнути. Його обов'язок — турбуватися про Жаратнок — невеличке тихе місто!

Пішта обережно, щоб не розбудити віце-губернатора, розгорнув газету. І одразу йому впало в око прізвище одного провінціального бургомістра, якого губернатор усунув з посади. Пішта прочитав пункти звинувачення. В усіх — матеріальне підґрунтя. Бургомістр допустився незаконних дій, коли давав дозвіл на купівлю містом земельних ділянок під сади... На будівництво дитячого садка... На купівлю ділянки під власний будинок... Шостий пункт звинувачення — використання чиновників міської управи на роботах у власному господарстві бургомістра... Використання сторонніми особами машини, яка належала управі... З деяких міських підрядчиків стягали занижені податки, що завдавало збитків державі... Бургомістр закупив для муніципалітету ротатор, не маючи на це повноважень... Допускав зловживання на будівництвах, здійснюваних за рахунок іноземних позик... І головний пункт звинувачення — бургомістр незаконним шляхом наживався при розподілі земельних ділянок...

Пішта кілька разів перечитав пункти звинуваченя. Все це можна було закинути і жаратноцькому бургомістрові. Але йому поки що суд не загрожував...

"Бургомістра виправдають,— подумав Пішта.— Все це — не що інше, як цькування. В такий спосіб можна усунути з посади будь-якого бургомістра. Звинувачення не можна довести... Плітки..."

Пішта раптом відчув себе звіром, на якого мисливці ось-ось напустять собак. Йому здалося, що він живе десь у дрімучому лісі, де звірі шматують і пожирають одне одного...

Ніхто ні на чому не розуміється. Кожен займає не своє місце і не здатен до корисної діяльності. Зі.свічкою в руках слід шукати того, хто бодай щось би тямив у дорученій йому справі. Один із журналістів, який коментував у парламенті промови депутатів, учився колись із Піш-тою. Він дуже рфзумний чоловік, але кар'єри не зробив. Усього-на-всього політичний репортер. До речі, він розповідав, що за кордоном, перш ніж стати депутатом, треба пройти спеціальну підготовку. Підбір кандидатур починається ще в школах. Юнаки вивчають риторику та інші науки, необхідні для політичної діяльності, бо за нинішніх умов управління державою — дуже складна справа. Випускники шкіл стають секретарями кооперативних або партійних організацій, влаштовують збори, керують ними. Минає чимало часу, перш ніж вони навчаться працювати з людьми. В ході роботи перед ними розкривається життя всієї держави. Вони знайомляться з лідерами-парламентаріями, в них складається правильна думка про те, на кого і в якому питанні можна покластися, кому належить зайняти в державі те чи інше місце... Звання депутата там є найвищим дипломом, придбати який удається ціною тривалої та впертої праці.