Моріц Жігмонд - Родичі, Моріц Жігмонд

І все це тривожило Піштину ДУШУ-

Ліна й далі поралася на кухні. Хлопці вчили уроки в своїй кімнаті. Ліна була строгою матір'ю; вона забороняла їм виходити, поки все не вивчать.

— А Жужіка, твоя бідолашна матінка! Рано вона покинула цей світ... А скільки перетерпіла, скільки перестраждала...

Пішта здригнувся. Він згадав, що помічником у сім'ї став лиш тоді, коли мати овдовіла і, втративши майно, перебралася в місто, де тримала пансіон для студентів і важко працювала, щоб виростити дітей. А як вона жила раніше, він не знав. Мабуть, в матері були якісь таємниці?

— Страждання... Кожен, хто живе, страждає...

— Ні, Жужіка була справжньою мученицею. І все через твого батька. Та й він щастя не зазнав, бідний Ішт-ван!

Пішта раптом злякався, що тітонька Каті, ця стара дивакувата жінка, викаже якусь родинну таємницю. Він не хотів чути нічого поганого ні про свою матір, ні про батька.

Але тітоньку Каті вже не можна було спинити.

— Мало йому було однієї жінки...

Пішта похмуро глянув на тітоньку. Він ненавидів плітки. Чого припхалася сюди ця стара діва? Щоб розтривожити йому душу? І саме тепер, коли й без того на серці неспокій...

— Я не хочу нічого про це чути,— тихо сказав Пішта.— Розповідайте про щось інше — приємне, веселе.

— Та нічого страшного й не було, синку! Твій батько людина твердої вдачі. І він теж мучився!

— Мій батько? — насилу вимовив Пішта. Тітонька Каті нахилилася до нього й прошепотіла!

— Кохання, синку, не ганьба, а нещастя. Як воно вже прийде... Сподіваюсь, ти не успадкував батькової вдачі...

Нікуди дітися — доведеться вислухати все, довідатись про причину батькових і материних страждань. Це як стихійне лихо; від нього не врятуєшся. .

— Хто ж вона була? — спитав він хрипким голосом,

— Пані Колтаї.

Пішта холодно глянув на тітоньку Каті. Може, вона за тим і приїхала, щоб зіпсувати йому життя?..

— Він зраджував маму?

— Ні! Але кохав ту жінку,*~так само пошепки відповіла тітонька Каті.— За десять років не доторкнувся губами навіть до її мізинчика. Не те, що твій дядечко Бер* ці... Він іще живий? Ото був зальотник! І за ким він тільки не волочився! А батько твій Іштван — зовсім інший. Вольовий був чоловік. Ще й чесний та порядний. Тож і страждав мовчки. Але Жужіка все знала й розуміла, і мучилась, дивлячись на нього...

— Боже мій! — вигукнув Пішта, встаючи. Тітонька Каті лагідно глянула на нього.

— А який гарний із себе був Іштван! Ти схожий на нього. Чоло, рот... І такий же вразливий... Бачу ж — очі в тебе слізьми налилися...

Пішта кинувся геть із кімнати.

У передпокої він зупинився. Он про що довелося йому дізнатись! Ох, ця тітонька Каті! Приїхала, щоб серце йому краяти...

Пішов на кухню до Ліни. Там була служниця. При ній Пішта не зважився сказати дружині, що тітоньку Каті слід чимшвидше вирядити...

— Здається, вже час вечеряти, голубонько?

— Зараз накрию на стіл.

Може, це зробить служниця? — Ні, краще я сама. Ти дуже зголоднів? Щоб якось прийти до тями, Пішта вийшов на свіже повітря.

XV

■ Усю першу половину дня Пішта сидів в управі й вивчав документи свиноферми.

Це було одне з типових для тодішньої Угорщини підприємств. Якийсь Кайзер у 1928 році орендував у Сент-ка'лнаї десять хольдів землі поблизу невеличкої залізничної станції. Тоді була висока кон'юнктура. Кайзер заручився підтримкою найбільш відомих і шановних людей у місті, кредитоздатність яких не викликала сумнівів, і розпочав велике будівництво. Крім того, він.використав ці грандіозні кредити для закупівлі великої кількості свиней та кукурудзи, що була гарним кормом для тварин. А незабаром після цього втік у Америку, прихопивши з собою всі гроші, які тільки вдалося вкрасти. Величезну суму, в декілька сот тисяч пенге,— недарма ця справа набула дуже широкого розголосу. Кайзер обчистив усіх, хто мав бодай якусь причетність до будівництва ферми й закупівлі свиней.

Отак провалилося це підприємство. Проте ферма перейшла до Сенткалиаї. Кайзер, розпочинаючи будівництво, не поскупився на витрати. Запросив кращого архітектора міста. Проекти були складені за американськими взірцями. Але коли він утік, ферма була побудована тільки наполовину. До того ж, Кайзер залишив після себе солідний борг архітекторові.

Однак старший Сенткалнаї, як справжній комерсант, не розгубився. Щоб залучити нові капітали, він заснував акціонерне товариство і втягнув у нього місто: губернатора, віце-губернатора, поміщиків та багато дрібних господарів. Навколишні землі —славились своїми кукурудзяними полями; тож дрібні господарі дістали в такий спосіб можливість розрахуватись за акції не грішми, а кукурудзою та свинями. Хитрий був задум! А найхитріше — те, що Сенткалнаї зумів поставити комерційним директором ферми свого зятя, Ференца Боронкаї.

Будівництво набуло грандіозного розмаху. Спорудили великий будинок для дирекції, провели електрику, проклали водопровід, збудували комори та склади. А з решток матеріалів звели віллу Боронкаї.

Проте сталося непередбачене. Перш ніж підприємство почало давати продукцію, ціни на свиней упали, а на кукурудзу підвищились. Настав крах.

Чого тільки не робив Сенткалнаї! Як володар двох тисяч хольдів землі, він переганяв із власних хуторів усе свиняче поголів'я, прибуткував його двічі — вночі свиней виганяли, вдень приводили назад, а різницю заносили в списки загиблих від пошесті. Сенткалнаї викручувався як міг, щоб збільшити свою частку акцій. Але все було даремно — підприємство провалилось.

У такому становищі перебувала свиноферма в момент, коли злий дух її, Макроці, програв битву, і Пішті, який замінив його, довелось у всьому розбиратися.

Минуло вже кілька тижнів відтоді, як Коп'яш зайняв посаду обер-прокурора, однак справа з фермою так і лежала під сукном. Тільки завдяки випадкові та особистому завзяттю Пішта ознайомився з усіма її огидними таємницями.

Чим глибше занурювався Пішта в лабіринти дутих балансів, хитромудрих рахунків і бухгалтерських махінацій, тим дужче він дивувався.

Як заправський бухгалтер, Коп'яш цілими днями займався підрахунками. Вставав уночі й знову брався за олівець. Він вивчав усі обставини із справжньою мисливською пристрастю, немовби вистежуючи звіра, винюхував усі стежки й доріжки в надії впіймати лисицю, куницю або й більшого хижака — дикого кабана чи ведмедя. В кожного звіра своя стежка, у кожного злодія своя звичка; їх можна розпізнати і по них орієнтуватися.

Через кілька днів бургомістр викликав Пішту до себе и повідомив, що йому, новому обер-прокуророві, треба виїхати нічним поїздом у Будапешт, щоб устигнути до дев'ятої години ранку на прийом до міністра.

В житті Пішти це була значна подія. Адже то велика честь — представляти місто перед самим міністром...

Бургомістр детально, по пунктах, обговорив з ним, що треба казати, а про що мовчати. Мета поїздки зводилась до того, щоб переконати міністра в необхідності надати місту чималу позику.

— Подорож, любий мій, буде приємна. Матимеш супутником віце-губернатора. Він їде в Будапешт тим самим поїздом. Принаймні тобі не треба буде турбуватися про місце у вагоні.

Прийшовши додому, Пішта з хвилюванням почав готуватися в дорогу. Ліна також хвилювалася, бо була впевнена, що Пішта, приїхавши в Будапешт, перш за все навідає своїх племінників.

Однак вони про це не говорили. Якщо до міністра треба прибути о дев'ятій годині ранку, то дванадцятигодинним швидким Пішта зможе повернутися додому.

— Зупинюсь у готелі,— сказав він.

На обличчі Ліни промайнула кисла гримаса. Адже за готель треба платити; вона вважала це марнотратством. Можна вмитися й переодягтися у вагоні. Правда, нічний пасажирський поїзд прибуває в Будапешт о п'ятій ранку, проте не так уже й важко посидіти від п'ятої до восьмої в кав'ярні за чашкою кави. Однак Пішта не був у захваті від цієї поради, і Ліна замовкла. Нехай робить, як сам схоче...

Поїзд вирушав без чверті дванадцять... Ліна дочекалася, поки Пішта піде на вокзал, хоч звичайно лягала спати досить рано, щоб марно не палити електрику.

— А, ваша вельможність, радий вас бачити!

— Сервус, Піштіко, сервус! — вигукнув дядечко Анд-ріш, по-дружньому потискуючи Коп'яшеві руку.— Отже, разом страждатимемо цю ніченьку? Ну що ж, якось перетерпимо — адже це задля блага батьківщини,— додав він сміючись.

Підійшов начальник станції й доповів, що для них заброньовано окреме купе. І справді, не встигли вони увійти в переповнений вагон, як їх зустрів кондуктор і відчинив двері двомісного купе з написом: "Заброньовано".

Віце-губернатор зайняв місце по ходу поїзда, вийняв з валізки мило та піжаму й зручно приліг.

— Добрий солдат і на крижині виспиться,— усміхнувся він.— Лягай, Піштіко, й спи спокійно до самого Будапешта. За п'ять годин можна добряче виспатись!

Пішта не звик їздити в заброньованих купе, тож почував себе трохи ніяково, думаючи про людей, які стояли в коридорах і тамбурах. А втім, він у цьому не винен. Залишається тільки радіти, що для сильних світу цього комфорт — звична річ...

— Як безцеремонно поводиться часом життя з людьми!— сказав віце-губернатор, готуючись до сну.— Я завжди не любив займатися кухонними справами. І ось, як на лихо, у війну мені випало бути комісаром продпо-стачання. Багато років просидів за підрахунками — скільки центнерів борошна, м'яса, солонини, кави і ще казна-чого треба постачити місту. Вдома дружина зустрічала мене слізьми: нема того, нема іншого. А я мусив сушити голову тим, як налагодити постачання всього ко-мітату. Власне, так воно є і понині...

Віце-губернатор засміявся, потім одвернувся до стіни й заснув.

А Пішті не спалось. Лежав нерухомо, щоб не розбудити свого супутника.

"Уміють вони жити,— думав він.— Напевно, постачання в комітаті тому й було весь цей час таким поганим, що віце-губернатор не любив займатися "кухонними справами"..."

Вмиватися й переодягатися рано-вранці у вагоні не довелося. Віце-губернатор прокинувся незадовго до прибуття в Будапешт і сказав:

— Не завадило б нам прийняти ванну де-небудь в готелі. Зупинимося в "Паннонії", га, Піштіко. Ти згоден?

— Авжеж.

Віце-губернатор запропонував їхати на таксі. Розплачувався з водієм Пішта. І подальші турботи він узяв на себе. Найняв носія, замовив у готелі сніданок. Платив за все, звичайно, сам...

— Запишеш у дорожні витрати,— мимохідь кинув віце-губернатор.

З готелю Пішта подався до свого меншого брата.