Анджей Сапковський - Відьмак. Час погорди

Усі вивчені в Каер Морені рухи, як здалося Цірі, виконалися самі, майже без її волі й участі. Вона тяла заскочену зненацька виверну в черево й відразу закрутилася, ухиляючись, і ящір, що кинувся на неї, упав на пісок, бризкаючи кров’ю. Цірі перескочила над ним, уміло уникаючи свистячого хвоста, певно, точно й сильно рубанула потвору в зашийок, відскочила, рефлекторно виконала непотрібне вже ухиляння і відразу додала ще раз, тепер перерубавши хребці. Виверна скрутилася і стала нерухомою, тільки вузлуватий хвіст іще тремтів і звивався, розкидаючи навколо пісок.

Цірі швидко тицьнула зброєносцю скривавлений меч у руку.

– Уже все! – крикнула до натовпу, що все ще тікав і до глядачів, які продовжували виплутуватися з полотнища. – Потвору вбито! Той мужній рицар зарубав її на смерть…

Раптом відчула тиск у горлі й вирування у шлунку, в очах їй потемнішало. Щось зі страшною силою гепнуло її у сідниці, так, що аж зуби клацнули. Вона роззирнулася невпевнено. Те, що її ударило, – було землею.

– Цірі… – прошепотів Фабіо, стоячи біля неї на колінах. – Що з тобою? Боги, ти бліда, наче труп…

– Шкода, – пробурмотіла вона, – що ти себе не бачиш.

Люди товклися навколо. Кілька штурхали тіло виверни киями й коцюбами, кілька обдивлялося віспуватого, решта вітала героїчного зброєносця, безстрашного драконозабійцю, єдиного, хто зберіг холоднокровність і запобіг різанині. Зброєносець приводив до тями абрикосову панну, все ще із легким остовпінням споглядаючи на клинок свого меча, покритий розмазаними смугами крові, що вже підсихала.

– Мій герою… – абрикосова панна опритомніла й закинула зброєносцеві руки за шию. – Мій рятівнику! Мій коханий!

– Фабіо, – сказала Цірі слабким голосом, побачивши міських стражників, які пропихувалися між натовпом, – допоможи мені встати й забери мене звідси. Швидко.

– Бідні діти… – товста міщанка в чепці глянула на них, коли вони потихеньку вибиралися із збіговиська. – Ой, пережили ви. Ой, якби не безстрашний рицарьок, очі ваші матері виплакали б!

– Визнайте, в кого отой молодик зброєносцем є! – крикнув ремісник у шкіряному фартусі. – Вартий він за той вчинок поясу й острогів!

– А звіролова в дибу! Батогів йому, батогів! Таку потвору до міста, між людей…

– Води, скоріше! Панна знову зомліла!

– Бідолашна моя Мушка! – завила раптом торговка, схилившись над тим, що залишилося від кудлатого песика. – Собацюрка моя нещасна! Людииии! Хапайте ту дівку, ту шельму, що дракона розізлила! Де вона? Хапайте її! То не звіролов, то вона в усьому винна!

Міські стражники, яким допомагали численні добровольці, почали пропихуватися через юрму й роззиратися. Цірі справилася із запамороченням.

– Фабіо, – прошепотіла. – Розділяємося. Зустрінемося за хвильку на тій вулиці, по якій ми прийшли. А якщо хто тебе затримає і розпитуватиме про мене, то ти мене не знаєш і не відаєш, хто я така.

– Але… Цірі…

– Іди!

Вона стиснула в кулаці амулет Йеннефер і пробурчала закляття активізації. Чари подіяли миттєво, а час був найважливішим. Стражники, які вже проштовхувалися в її напрямку, зупинилися, дезорієнтовані.

– Що за лихо? – здивувався один із них, дивлячись, здавалося, прямо на Цірі. – Де вона? Я ж тільки-но її бачив…

– Там, там! – крикнув інший, вказуючи в протилежному напрямку.

Цірі повернулася і пішла собі, все ще трохи ошелешена й ослаблена ударом адреналіну й активізацією амулета. Амулет діяв так, як повинен був діяти – абсолютно ніхто її не помітив і ніхто не звертав на неї увагу. Абсолютно ніхто. В результаті раніше, ніж вона вийшла з натовпу, її безліч разів штовхнули, копнули та понаступали на ноги. Чудом вона уникнула скинутої з возу скрині. Мало не вибили їй око вилами. Закляття, як виявилося, мало свої добрі й погані сторони – стільки само переваг, скільки й вад.

Дія амулета не тривала довго. Цірі не мала досить сили, аби його опанувати й продовжити тривалість закляття. На щастя, чари перестали діяти в слушний момент – коли вибралася з натовпу й побачила Фабіо, який чекав її на вуличці.

– Ой-йей, – сказав хлопець. – Ой-йей, Цірі. Ти тут. Я непокоївся…

– Не треба було. Ходімо, швидше. Полудень уже минув, мушу повертатися.

– А ти непогано справилася із тією потворою, – хлопець глянув на неї із подивом. – І швидко ж ти діяла! Де ти тому навчилася?

– Чому? Виверну вбив зброєносець.

– Неправда. Я бачив…

– Нічого ти не бачив! Прошу тебе, Фабіо, ані слова нікому. Нікому. А особливо пані Йеннефер. Ой-йей, ото ж би вона мені дала, якби взнала…

Вона замовкла.

– Ті там, – вказала за себе, у бік ринку. – Вони мали рацію. То я роздратувала виверну… То через мене…

– То не через тебе, – заперечив переконано Фабіо. – Клітка була гнилою та й збитою абияк. Могла розтріскатися будь-якої миті, через годину, завтра, післязавтра… Краще воно, що вийшло сьогодні, бо ти врятувала…

– Зброєносець врятував! – крикнула Цірі. – Зброєносець! Убий це собі, нарешті, в голову! Кажу ж тобі, якщо видаси мене, перетворю тебе на… На щось жахливе! Я знаю чари! Зачарую тебе…

– Еге ж, – пролунало з-за її спини. – Годі вже!

Одна з жінок, які йшли за ними, мала темне, гладко зачесане волосся, блискучі очі й вузькі губи. Носила напнутий на плечі короткий плащик із фіолетової камки[5], облямований хутром із сонь.

– Чому ти не в школі, адептко? – запитала холодним, звучним голосом, міряючи Цірі пронизливим поглядом.

– Зачекай, Тіссає, – сказала друга жінка, молодша, світловолоса й висока, у зеленій, сильно декольтованій сукні, – я її не знаю. Вона, може, не є…

– Є, – перебила її темноволоса. – Я впевнена, що це одна з твоїх дівчат, Рито. Ти ж не знаєш усіх. Це одна з тих, що вибралися з Локсії під час бардаку при зміні кімнат. І тепер вона сама нам у тому признається. Ну, адептко, я чекаю.

– Що? – нахмурилася Цірі.

Жінка стиснула вузькі губи, поправила манжети рукавичок.

– У кого ти вкрала камуфлюючий амулет? А може, хтось тобі його дав?

– Що?

– Не випробовуй моєї терплячості, адептко. Твоє ім’я, клас, ім’я прецепторки. Швидко!

– Що?

– Удаєш дурнувату, адептко? Ім’я! Як тебе звуть?

Цірі стиснула зуби, а очі її запалали зеленим жаром.

– Анна Інгеборга Клопшток, – процідила нахабно.

Жінка підняла руку, й Цірі відразу зрозуміла всю величину своєї помилки. Йеннефер тільки раз, зморена довгим зволіканням учениці, продемонструвала їй, як діють паралізуючі чари. Враження було винятково паскудне. Так само, як і