Анджей Сапковський - Відьмак. Час погорди

сміялася тільки Цірі, увесь час уважно роздивляючись потвору, яка, роздратована галасом, звивалася і билася об пруття клітки й кусала її, даремно намагаючись розвернути покалічені перетинки крил.

– Яйця, таким півнем знесені, – продовжував віспуватий, – мусять сто й одна отруйна змія висидіти! А коли з яйця проклюнеться василіск…

– Це не василіск, – заявила Цірі, гризучи бергамотку. Віспуватий глянув на неї скоса.

– …коли василіск проклюнеться, кажу, – продовжив, – тоді всіх змій у гнізді повижере, поглинувши їхню отруту, але шкоди ніякої від того не зазнає. А сам отрутою так насититься, що не тільки зубом зможе вбивати, не тільки дотиком навіть, але й диханням самим! А коли кінний рицар візьме й списом василіска проб’є, то отрута по держаку уверх піде, заразом і коня, і вершника на місці вбиваючи!

– Це неправдива неправда, – голосно сказала Цірі, випльовуючи кісточку.

– Правда найправдивіша! – запротестував рябий. – Уб’є коня і вершника уб’є!

– Аякже!

– Стихни, паняночко! – крикнула торговка із песиком. – Не заважай! Хочемо подивуватися і послухати!

– Цірі, припини, – прошепотів Фабіо, штовхнувши її убік. Цірі пирхнула на нього, потягнувшись до кошика за наступною грушкою.

– Перед василіском, – рябий почав говорити голосніше в шумі, який здійняли глядачі, що почали грізно бурчати, – будь-яка тварина тікає, щойно шипіння його почує. Кожен звір, навіть дракон, та що я там, кокодрил навіть, а кокодрил – неможливо страшенний, хто бачив його, той знає. Тільки одне звірятко не лякається василіска, й це куниця. Куниця, коли потвору побачить у пустелі, то бігцем до лісу скоренько біжить, там тільки їй одній зілля знане знаходить і з’їдає його. Тоді отрута василіска вже куниці нестрашна, й тоді та загризти його на смерть може…

Цірі пхикнула сміхом і зімітувала губами протяжний, майже непристойний звук.

– Гей, мудрило! – не витримав віспуватий. – Якщо тобі щось не до смаку, то виходь! Не примушую ані дивитися тебе на василіска, ані слухати про нього!

– Це ніякий не василіск.

– Так? А що воно, пані премудра?

– Виверна, – заявила Цірі, відкидаючи хвостик грушки й облизуючи пальці. – Звичайна виверна. Молода, невеличка, голодна й брудна. Але виверна й тільки. На Старшій Мові – віверн.

– Ач, гляньте! – крикнув віспуватий. – Яка вумна й учена нам тут трапилася! Стули писок, бо я тобі…

– Гей-гей! – відізвався світловолосий молодик в оксамитовому береті й позбавленому герба вамсі зброєносця, який тримав під руку тоненьку й бліденьку дівчину в сукні кольору абрикоса. – Тихіше, пане звіролове! Не погрожуйте шляхтичці, аби я вас тим мечем суворо не покарав. Та й щось мені тут обманом запахло!

– Яким обманом, молодий пане лицарю? – аж захлинувся віспуватий. – Бреше та шмар… Хтів сказати: помиляється та шляхетно народжена панна! Це – василіск!

– Це виверна, – повторила Цірі.

– Яка там верна! Василіск! Гляньте тільки, який страшний, як шипить, як клітку кусає! Які зубиська має! Зубиська, кажу, як у…

– Як у виверни, – скривилася Цірі.

– Як ти зовсім з розуму впала, – віспуватий увіткнув у неї погляд, якого не постидався б й автентичний василіск, – то наблизься! Підійди, аби він на тебе дихнув! Ураз усі побачать, як ти копита відкинеш, від отрути посинівши! Ну, підійди!

– Прошу, – Цірі вишарпнула руку з хватки Фабіо й ступила крок уперед.

– Не дозволю того! – крикнув світловолосий зброєносець, кинувши свою абрикосову подружку й загороджуючи Цірі шлях. – Не може того бути! Занадто ти, мила дамо, ризикуєш.

Цірі, яку ще ніхто так не титулував, трохи почервоніла, глянула на юнака й затріпотіла віями так, як багато разів випробовувала на писарчуку Ярре.

– Немає ніякого ризику, шляхетний рицарю, – посміхнулася звабливо, всупереч пересторогам Йеннефер, яка й далі часто нагадувала їй приказку про дурня і сир. – Нічого зі мною не станеться. Оте нібито отруйне дихання – то бздури.

– Утім, хотів би я, – молодик поклав руку на руків’я меча, – бути поряд із тобою. Для охорони й оборони… Чи дозволиш?

– Дозволю, – Цірі не знала, чому вираз люті на обличчі абрикосової панни дає їй таке задоволення.

– Це я її охороняю та захищаю! – Фабіо задер голову й глянув на зброєносця із викликом. – І я також із нею йду!

– Панове! – Цірі нашорошилася і задерла ніс. – Більше гідності. Не штовхайтеся. Усім вистачить.

Кільце глядачів захвилювалося і забурчало, коли вона сміливо наблизилася до клітки, майже відчуваючи дихання обох хлопців у себе на зашийку. Виверна люто засичала й зашамотілася, у ніс ударив зміїний запах. Фабіо голосно засопів, але Цірі не відступила. Підійшла ще ближче й простягнула руку, майже торкаючись клітки. Потвора кинулася на пруття, гризучи ті зубами. Натовп знову захвилювався, хтось скрикнув.

– Ну й що? – Цірі обернулася, гордовито взявши руки в боки. – Померла я? Отруїла мене ота нібито отруйна потвора? Такий з неї василіск, як з мене…

Перервала, побачивши раптову блідість, що покриває обличчя зброєносця і Фабіо. Блискавично розвернулася і побачила, як два прути клітки розлазяться під напором розлюченого ящера, вириваючи з рами заіржавлені гвіздки.

– Тікайте! – зайшлася з усіх сил. – Клітка розпадається!

Глядачі із криками кинулися до виходу. Кілька намагалося пробитися крізь полотнище, але тільки заплутали в ній себе й інших, поперекидалися, утворюючи верескливий клубок. Зброєносець схопив Цірі за плече саме тоді, коли вона намагалася відскочити, в результаті чого обоє вони спіткнулися, заточилися і впали, перекинувши також і Фабіо. Кудлатий песик торговки почав лаяти, віспуватий – мерзотно лаятися, а цілковито дезорієнтована абрикосова панна – перелякано пищати.

Пруття клітки виламалися із тріском, виверна вирвалася назовні. Віспуватий зіскочив з помосту й намагався втримати її тичкою, але потвора вибила ту одним ударом лапи, скрутилася і шмагнула його хвостом із колючками, перетворюючи віспувату щоку на криваву кашу. Сичучи й розпростовуючи покалічені крила, виверна злетіла з помосту, кинувшись на Цірі, Фабіо й зброєносця, які все намагалися піднятися з землі. Абрикосова панна зомліла й упала на місці навзнак. Цірі напружилася для стрибка, але зрозуміла, що не зуміє.

Врятував їх кошлатий песик, який вирвався з рук торговки, яка впала, заплутавшись у шести своїх спідницях. Тоненько гавкаючи, собацюра кинувся на потвору. Виверна засичала, підвелася, наступила на песика кігтями, скрутилася зміїним, несамовито швидким рухом і уп’яла йому зуби в зашийок. Песик заскавчав дико.

Зброєносець зірвався на коліна, сягнув до боку, але вже не знайшов руків’я, бо Цірі була швидшою. Блискавичним рухом вихопила меч із піхов, підскочила ближче в півоберті. Виверна