Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій

Раз по раз зупинялися й цілувалися, тоді квіти сону чи квіти зі сну пахтіли сильніше, і я починав хвилюватися. І кожне дерево мені здавалося ожилим, відчував, що кожна гілка, якщо не була всохла, недаремно витинається від стовбура — дістає отак життєвого простору, а отже, змогу пити світло й повітря, у які занурюється, як я у запах жінки, котра в цей момент виточує до мене схожий дух. Ожиле в землі коріння також прокинулося й порозкривало ротики, щоб ковтнути бажаної хмільної вільги, тобто любитися там, під ногами, із землею у відомого собі способа, так само, як любляться гілки із повітрям та світлом, а отже, так само, як і я із жінкою, з котрою прагну гостро поєднаної самоти.

— Отут! — сказав я, зупиняючись біля розлогого дуба, під яким лежав грубий пласт торішнього листя, а по боках встигла вирости найгустіша, яка була в довкіллі, трава. — Нехай це буде на сьогодні наш дім.

— Знову висловлюєшся патетично? — спитала томливо Іра, мені здалося, що саме так і повинні говорити жінки, готові до з’єднання. І я знову почав ловити її губи, але крутила головою, ніби мала цілуватися сьогодні вперше.

— Стривай! — сказала тверезо. — Приготуюся. Але не на листі, там брудно, а на траві. Хочу трави!

Цього разу патетично, за її висловом, промовила вона, і я покірливо відступив.

— Але там вогко, — попередив.

— Для мене вогко, не для тебе, — мовила, неквапно й акуратно скидаючи колготки. — А я хочу трави!

— Простелити піджака? — спитав послужливо.

— Господи, який ти тверезий! — мовила томливо, лягаючи. — Я ж уже сказала! Іди!

Не пішов, а впав, бо побачив розхилену переді мною землю, червону всередині, бо там уже запалав вогонь. І я захотів спалитися — байдуже, чи воскрешусь у ньому, чи перетворюсь у попіл, отож потрапив у палахкітливу піч чи ніч, щасливо в ній спалюючись. І коли мій дух вихлявся на верхів’ї полум’я, прошепотіла:

— Не стримуйся, усе зробила, що треба! — і застогнала, вишептавши: — Господи, як дивно пахне трава! Хочу її!

Мені ж і цього разу здалося, що трава має запах, як недавно квітка сон, запах її духів, бо це й був найкращий сон.

21

Потім сиділи на зваленому стовбурі дерева, саме тому, на якому перед цим провів акта самоосудження, і вона спитала навпрямки: звідки я довідався про піщану косу в Азовському морі? Я поклявся, що це справді було видіння.

— Дивно, — мовила, — адже про те нікому не розповідала. Розкажи ще раз, що тобі снилося?

І я знову в деталях розповів про повторюваного сна.

— Був і катер, — сказала задумливо, — але не романтичний Летючий Голландець, це вже ти придумав, були й гуляки, але вони на косу не висідали. І усамітнилася я там, звісно, не з тобою, з іншим. Бачу, що треба про те розповісти.

— Нічого не треба, Іро, — мовив тепло, — а тільки, коли хочеш. Розповідай тільки те, що бажаєш.

— Але ж знаєш, що я не дівчина?

— Так, — сказав. — Але мене це не те, що не обходить… Просто, що є, те є. Тому й не розпитувався.

— Справді так уважаєш?

— Так, бо то було до нашої ери і змінити тут щось годі.

— Отже, тобі байдуже, що було до нашої ери?

— Ні, — сказав я. — Але кожна людина має право жити за власною волею. А ти до мене ту волю мала.

— А тепер не маю? — спитала глухо.

— Скажу знову-таки патетично, хоч цього не любиш, — прорік. — Тепер ми пов’язані таїною з’єднаної плоті. Отже, тепер, як і я, не маєш ні волі, ні права.

— Ти ревнивий? — спитала. — Терпіти не можу надмірно ревнивих.

— Ревнивий, як і всі закохані, не більше. Тобто не надмірно.

Знав, чому казав цю фразу. Вона коротко глянула, і знову ніби блискавка спалахнула. Зрештою, про ревнивість свого батька розповіла сама.

— По-моєму, ти ще не зголошував, що кохаєш мене.

— Хіба це не очевидно? — спитав я. — Чи хочеш формули?

— Хочу формули, — відповіла, не дивлячись на мене.

— Кохаю тебе, Іро, — м’яко сказав. — А ти? Любиш?

— Звісно, люблю, — мовила легко. — Ось ми і освідчились. Тепер будеш випитувати?

— Ні, — прорік. — Але коли захочеш щось розповісти, будь ласка.

І вона розповіла про свою пристрасть до туристичних мандрівок: щоліта рушає в тій чи тій компанії, яка збирається стихійно, але нікóли та сáма, хоч і з постійним компонентом. Інколи ці мандрівки піші, часом байдарками, зрідка автомобілем — це тоді, коли в їхній компанії з’явився власник авто, потім він од них відійшов, а останнім часом її дедалі більше вабить море, тож кілька останніх років їздить тільки до Криму, часом і сама в дикий спосіб — мабуть, старшає і компанії починають їй набридати.

— А де ж спиш? — спитав я.

— Звісно, у наметі, — усміхнулася. — І поки що ніхто на мене не напав і не робив спроб зґвалтувати. Мене якось поважають, хоча й дивуються моїй сміливості.

Але на Азовське море вона поїхала з подругою і з її не так коханим, як приятелем, на якого подруга тільки клала око і бажала, щоб їхні стосунки перейшли в серйозні.

— Той хлопець уважав себе за поета і справді писав вірші, до речі, непогані — повсякчас їх нам декламував.

Отже, її подруга, оповіла Іра, зовсім не боялася, що той поет перекинеться до неї, Іри, була-бо непорівнянно краща: струнка, і білява, синьоока, любила спорт, тож Іра побіч цієї самовпевненої красуні здавалася бридким каченям.

— Гарні дівчата, — сказав я, — спеціально вибирають собі в подруги гірших за себе. Це, здається, закон.

— Можливо, згодилася Іра, знову метнувши в мій бік блискавку, адже припустився нетактовності й ніби ствердив, що вона, Іра, таки не зовсім гарна, а кому з дівчат таке сподобається?

— Вибач, поспішив поправитися. — Для мене ти найгарніша!

— Знову брешеш чи компліментуєш! — згукнула вона. — Знаю, що не найкраща. Творú краще сумнівні афоризми, ніж сумнівні компліменти.

— Чудово сказано, знову підлестився я. — Отже, він перекинувся до тебе?

— То було дивовижно! — захоплено сказала. — Такий красень, поет — і раптом почав виявляти більше інтересу до мене, ніж до Люди. І це попри те, що я ніяк його до того не заохочувала: закони дружби шаную. Але продовжував упадати біля мене, Люду ж просто ігнорував. Вони посварилися, бо заревнувала, тоді зібрала речі й поїхала. От ми й залишились удвох, знайшли ту косу, що глибоко входила в море, і там оселилися.

— А потім?

— Потім, коли стало треба повертатися, він сказав, що це в його житті найкраще літо, отож хоче, щоб воно навіки таким залишилося. Через це нам не треба продовжувати стосунків. Я згодилася, хоч мені те було нелегко. Але, здається, мав рацію: були парою неспівмірною.

— І ніколи з ним не зустрічалася?

— Ніколи! Через кілька років поїхала туди сама: вроїлося в голову, що коли поїду, знову його зустріну. Ішла тією косою схвильована, а коли дісталася до місця, де стояв наш намет, знаєш, що побачила? Стояв там припнутий і посаджений на пісок той-таки катер, але поіржавілий і цілком покинутий. І це мене так уразило, що напнула там намета і провела кілька прекрасних і самотніх тижнів. Відтоді я полюбила самітне літування.

— Чекала його?

— Спершу так, а потім перестала, бо те, що прекрасне, нетривале і ніколи не повторюється. Сам же казав: "Кохання це і є патетика, поки стане димом". Отож воно й стало димом.

— Але чому все це наснилося мені? — спитав.

— Цього пояснити не можу, якщо…

— Якщо?

— Якщо ти не вивідав якось цієї моєї таємниці, бо здається не раз: вивчаєш мене, як піддослідну комаху.

Проказала без осердя чи урази, а м’яко й сумно. Тепер уразився я: була прозірливіша, ніж гадав. Може, аж занадто.

— Дізнаватися про того, кого любиш, природно, Іро, сказав я. — Адже й ти: чи не довідувалася про мене в університеті?

— Гадаєш, це через любов? — спитала, не дивлячись на мене.

— А коли не через любов, то навіщо?

— Ах, покиньмо цю тему, — мляво сказала вона. — Ліпше не вивчати одне одного, а приходити, як до незнайомих.

— Хіба багато в тебе розпитував?

— О, ти делікатний, — прорекла якимсь недобрим голосом. — Але ж примусив про це розповісти.

— Таж, Іро, це справді був у мене сон, який повторився кілька разів.

— Не вірю в такі сни, — сказала й усміхнулася загадково. Зрештою, одного від тебе хочу: не будь надмірно ревнивий. Не хочу тебе втратити, хоч часом… часом мені також здається, що ти — мій сон.

22

Отака, скажемо, дивовижа. Здається, ми одне одного не розуміли. Власне, не те, точніше: наші дороги чи річки, хоча й наблизилися, але продовжували текти паралельними руслами, не поєднуючись. А може, ще складніше. Щодо цього є дивовижна притча, оповіджена давнім поетом Мартином Пашковським, з першої половини XVII століття, яка зветься "Руська історія про Кінську Воду і Дніпро", де йдеться про дивне з’єднання названих рік: Дніпро, як звичайно, тік своїм руслом, а Кінська Вода — інколи до нього паралельно, то з одного боку, то з другого, а потім, добігши до Кам’яного Затону, вливалася в Дніпро, але з ним не поєднувалася, тобто текла як ріка в ріці, згодом, примхливо погнівившися, знову попливла, відділившись від нього, і вже ніколи з головною рікою не зливаючись.

Це загальне міркування, і належить воно не тому закоханому молодикові із шістдесятих років, коли це все відбувалося, а людині похилого віку із самого кінця століття, умудреного, сказати б, досвідом. Однак і тоді, з далеких літ, я мав рису, яка залишається й до сьогодні: намагаюся речі й події зрозуміти, отож коли провів Іру до електрички (знову не захотіла, щоб їхав з нею до Києва, хоча й пропонував) і коли поїзд її від мене відібрав, не міг не розмислити того, що відбулося, а відбулося немало, хоч би й те, що ми формально, отже, офіційно, освідчилися, а це значило: повністю перейшли із стану людей, що випадково зустрілися, у стан погоджено закоханих. Мав рацію, коли звістив, що відтепер маємо одне щодо одного певні зобов’язання, які, зрештою, і єднають закоханих, відтак у своїх стосунках піднеслися на щабля вище. Але залишилися й загадки. Деякі розтлумачити просто: чому, наприклад, бачачи, що я не хочу повертатися до історії з візитою до господині, і вирішивши взаємно туди не йти більше, вона все-таки цікавилася, притому кількаразово, щó мені сказала господиня після того, як я повернувся додому. А це значило, що її турбувало: чи не довідався я про її стосунки з учителем фізкультури. Там була історія неприємна й неприглядна, отож бажала, щоб я її не знав.