Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій

Які мала підстави таке сказати? Очевидячки тільки метафізичні, покладені не так на досвіді, як на відчутті чи передчутті, але чинені, знову-таки за її словом, "з висоти віку". Отже, це була думка не ззовні, а зсередини супротилежного, а може, й ворожого стану, кажучи образно, і чи не належить мені пильно до того прислýхатися? Але річ у тім, що тепер, коли знайшов компроміса, тобто переклав право вибору з двох можливостей із себе на Іру, не бажав до того прислухáтися, а вирішив дати витягти папірчика при жеребкуванні таки долі нашій — хай не ми, а вона нами кермує, а всі штучні перепони, мисленні вагання, сумніви загнати в глибину єства, де стоїть отака собі символічна корзина для сміття, і жбурнути туди оті непотрібні папери, але боронь Боже викидати їх на зовнішнього смітника: хай там полежать — може, дещо доведеться ще з тієї корзини дістати, хай і зіжмакане, розгорнути, покласти на стола, розгладити, взяти лупу, щоб побільшити написане, і пильно прочитати, десь так, як читаю стародавні тексти, твердо відаючи, як учений, закона, що в давніх паперах, які все-таки збереглися, нічого не буває зайвого, а непотрібне не раз може стати вирішально потрібне для теми іншої.

Ось із якою мисельною перепідготовкою я почав підніматися на перехідного через колії моста, майже переконаний, що Іра зробила таки відката, сьогодні не приїде і то для того, щоб змусити мене постраждати і глибше заїсти її гачка, відтак вона свою вудку смикне і я щасливо заблискочу під сонцем лускою, як будь-яка зловлена рибка.

Але тоді я ще не знав, що "бісова мати", до якої посилав усі ці ускладнення, не терпить, як кожна мереживниця, надмірно самовпевнених людей, адже останні тільки рвуть і топчуть, мов табун коней, її вишукані творива, замість у ті творива щасливо позаплутуватися. І, стоячи на мості, а отже, відчуваючи, що нутро моє мов розгойдане море (до речі, звідки це: "Море хвилюється — раз, море хвилюється — два"? Здається, з якоїсь дитячої гри), я уявляв собі бісову матір не в подобі дияволиці, як її звикли малювати на іконах, чи традиційної української чортиці, описаної в демонологічних народних оповідках, а в образі павукоподібної істоти космічного походження, з великими, як фари електрички, очима, лисою головою, круглим широким обличчям, яке ошкірюється при своїх іграх, показуючи пластинкові, як у риби-кита, зуби, з десятком мацакових, круто заламаних ніг і з круглим, як футбольний м’яч, тілом, розграфленим на шахівку, тобто це була ніби шахова дошка, учинена з гуми, а відтак роздута в кулю, а з тієї дошки, як колюки, виростали шахові фігури, котрі рухалися по клітках самочинно. Так от, ота дивна істота, яка химерно привиділася мені на залізничному мості, легко зламала мою хитро уладнану впевненість, бо любить кпити зі своїх жертв, як російський цар Петро Перший, котрий кпив із катованих недоброзичливців і тих, кого називав переступниками; отож коли в синій далі з’явилася електричка, море, що бушувало в моїх грудях, раптово заспокоїлося, я зійшов на платформу й твердо наказав собі: коли не приїде, — а що не приїде, був більш як упевнений, — до вагона не заходити й не обшукувати поїзда, а спокійно повернутися додому, де очікує мене друга павукоподібна істота, моя доброзичлива союзниця — господиня. "Сяк чи так, — подумав оптимістично, — а в якісь сіті я напевне потраплю".

Але все-таки то були рефлексії більше самооборончі, ніж дійсні, тож я їх миттю позбувся, коли побачив, що Іра таки приїхала; зрештою, я зовсім не був упевнений, що виконаю власного наказа, отож коли уздрів, як виходить із вагона усміхнена, відчув неймовірну полегкість, і мої вуста самовільно розсунулися в цілком подібній усмішці, яку несла моя кохана, тільки, здається, дурнішій. З другого боку здалося, що бісова мати, побачивши ці наші усмішки, заскреготала пластиковими зубами, але я не збагнув — чи із задоволення, чи від люті.

20

— Куди підемо? — спитала Іра, як піднялися на моста. — Але не до тебе, бо туди боюся.

— Тоді в ліс, як кажуть поети, наповнений весною, — мовив легковажно, бо й справді: наповнював мене якийсь тихий, я б сказав, іскристий спокій.

— Звідки в тебе оця манера пишно висловлюватися?

— Очевидно, від реакції зустрічі з тобою.

— Це комплімент чи насмішка?

— У кожному компліменті є насмішка, бо в основі його — неправда.

— Говориш сьогодні афоризмами. Це ознака добра чи лиха?

— Добра ознака — те, чого хочемо, а лиха — чого не хочемо.

— Хоча сумнівний, але афоризм, — мовила Іра. — А як тебе зустріла мегера після нашої зустрічі?

Подивилася ніби крадьки. Очевидно, задля цього питання й примусила мене творити сумнівні афоризми.

— А як, гадаєш, могла зустріти?

— Говорила на мене бридоту. Вгадала?

— Якраз навпаки, — сказав тим-таки грайливим голосом. — Говорила, що ти мила дівчина, правда, трохи незграбна, але всі милі дівчата незграбні, інакше не були б милі, і що про тебе колеги на роботі найкращої думки.

— Але ж ти брешеш! — аж спинилася вона. Ми вже спустилися сходами, і перед нами лягла вулиця з розставленими на ній, як шахові фігури, постатями, очевидно, тих, хто приїхаа цією електричкою. — Чи знову з мене насміхаєшся?

— Кажу компліменти, — смутно всміхнувся я.

— Часом тебе боюсь, — сказала раптом Іра.

— Мене? — здивувався цілком щиро. — Але що в мені страшного?

— Боюся, що розумніший, ніж можу собі дозволити.

Фраза вийшла неясна, навіть дуже неясна, але цікава.

— Здається, і ти починаєш творити афоризми.

— Ні, — мовила серйозно. — До такого не здатна. Признайся: сказав неправду, що сподобалася мегері.

— Та все в порядку, Іро, — мовив. — Можемо приходити до мене, спокій забезпечений.

Подивилася з підозрою, але я був сама благота.

— Туди більше ніколи не піду, — сказала категорично. — Чуєш, ніколи! Веди мене, куди хочеш, тільки не туди.

— Тоді в наповнений весною ліс, — сказав я.

— А коли дощ?

— Сідатимемо в потяг чи електричку і шукатимемо, як писали романтики чи, точніше, неоромантики, синіх далей. Тобто місць, де дощу немає.

— Фу, яка патетика! Де ти цього набрався?

— Кохання — це і є патетика, поки стане димом, — сказав я.

— Знову афоризми?

— Так, — сказав я, — сьогодні маю поетичний і афористичний настрій.

— Тому й кажеш неправду?

— Правда — це істина неприємна, а неправда — не завше, — сказав я. — В цьому й суть компліменту.

— Завжди знала, що ти розумний, — сказала Іра. — Тому не хотів мене раніше помічати?

— Тут справа простіша, а отже, складніша, — сказав я. — Цього не бажав Бог нашого світу — Випадок. А ти, очевидно, цьому Богові активно не молилася.

— Але чому мала молитися я, не ти?

— Бо мені для того, щоб молитися, треба було знати предмета молитви, а я про тебе нічого не знав, — мовив. — Молиться тільки той, хто знає, про що чи про кого молиться.

— А може, я молилася, — задумано проказала Іра. — Але моєї молитви не почув. Признайся, не почув?

— Так, — сказав я. — Тільки Бог уміє такі речі чути.

Вулиця перед нами була вже порожня, постаті зникли, ніби розчинилися в повітрі, як цукор у чаю, що його недавно Іра так загадково пролила. Але цього вголос не сказав, нутром-бо відчував: сьогодні дражливе казати не можна, бо нам обом треба заспокоївся, щоб не вишкіряла пластикових зубів ота, котра є справжнім провідником для складачів кросвордів та ребусів, і ще невідомо, у якому стосунку вона до Бога, якого я назвав Випадком.

Отже, йшли порожньою вулицею й вели легку балачку, і Бог випадку вигнав на нас тільки одного песика, котрий досить люто й завзято нас обгавкав, аж верещав, капосний, отож якийсь час ішли в супроводі цієї далеко не мелодійної музики, що я підсумував також майже афористично:

— Не зважай, зараз він відгавкається; і не журись, бо без накладок не буває кладок.

— А кладка — це що? — спитала Іра, коли ця надто модерністична музика не так затихла, як віддалилася, принаймні пес за нами бігти перестав.

— Хіба не цікавилася символікою народних пісень? — спитав я. — Потік чи річка в них — кохання, береги — місця перебування закоханих, а кладка — те, що їх з’єднує.

— Не цікавилася народною символікою, — сказала Іра. — То ми йдемо кладкою, чи нас несе в потоці?

— Складне питання, — сказав я, — бо береги, хоч і розмиваються потоком, але вода їх знести не може, хоч би скільки гризла. А кладку нам іще, мені здається, треба будувати або принаймні вдавати, що її будуємо.

— Але за твоєю розкладкою береги не будують кладок.

— Але кладки будують тому, що є береги, — сказав я.

— Отже, тих, що будують, вода може й понести?

— Так, — сказав я. — Коли не будуть обачні.

І ми ввійшли до лісу й справді переповненого весною, бо повітря тут різко змінилося, принаймні зовсім зник присмак і запах вугільного пилу. До речі, я давно помітив, що смак і запах тісно поміж себе пов’язані, хай це буде ще одним афоризмом, його я вголос не проказав, бо було ні до чого. Але змінене в лісі повітря до нас стосувалося. Отож я зупинив Іру, коли прориси будинків та вулиці, на якій можуть траплятися нáкладки в óбразі модерністичного музúки-песика, розчинилися, і ми затяжно поцілувалися.

— Так відразу сп’янів від лісового повітря? — спитала, коли рушили далі, тримаючися за руки.

— По-моєму, я п’яний відтоді, як тебе побачив, — сказав. — Думав, не приїдеш.

— Чому мала б не приїхати? — запитала тихо.

— Бо минулого разу зробив неправильний вибір.

— Це вже точно, — зітхнула вона.

— Тоді нехай ця наша зустріч стане моїм покаянням, — мовив сокровенно.

— А те, що я приїхала, хай буде покаянням моїм, — проказала мені в тон.

— Але ти ж вини переді мною не маєш?

І тут вона сказала фразу, яка засвідчила, що на народній символіці вона трохи розуміється:

— Маю! Адже пролила той чай! По-моєму, там не обійшлося без отрути.

То був ніби жарт, і я сприйняв ту фразу як жарт, бо так учинити треба було з нової тактики: не чіпати дражливих питань. Але чому до них кількаразово повернулася вона? Але мене тоді це не обходило, бо в лісі лунала не модерністична, а таки класична музика: дзвінко розбивали повітря золотими молоточками синиці. За ці кілька днів трава підросла на вільних від торішнього листя місцях, а квіти сону, що подекуди витиналися, як мені здалося, виточували із себе пах Іриних духів, хоча неважко було реально мислячій істоті здогадатися, що це таки духи, адже йшов, обійнявши Іру за плечі, бо з’єднання через руку стало замало.