Нечуй-Левицький - Українські гумористи та штукарі, Нечуй-Левицький

вацюшки, вацю, вацю! кабась, кабась, кабась! - каже вже Антін по адресі Хтодя, присовуючи до його миску.

- Що це таке? Хіба ми тобі кабани, чи поросята, чи що? - обзиваються молоді косарі й осміхаються. І несподівано ззаду на Антонову спину посипались поляпаси ложками та долонями.

- Ой, як же мене кусають мухи в спину! Чи це пак ви мене б’єте! - каже Антін, озирнувшись позад себе. - А нуте ще! Полоскочіть мене поляпасами по спині.

Хтодь мовчить. Він дуже виголодався, та ще й таки любив багацько їсти. Скибка хліба за скибкою зникають у його широкому роті, неначе він шпурляє в якусь безодню.

- Хтодю! чи поламаєш ту хворостину, що держиш для мене, чи нехай ще з рік полежить до нових віників? - зачіпає Антін Хтодя.

Хтодь мовчить і уплітає куліш на всі застави.

- А може, на Маковія уткнеш її в зілля та понесеш до церкви святить. Свячена хворостина може буде дошкульніша, - тягне далі Антін свої жарти. Але Хтодь, мабуть, пам’ятає приказку: хто мовчить, той двох навчить. Він уперто мовчить та їсть, не даючи Антонові матеріалу для жартів.

- Оце, Антоне, добре ти зробив, що виїхав на луку, - каже титар.

- Чому так? - питає Антін і очі вирячив на титаря.

- Веселіше нам траву косити, - каже титар.

- Одже ж завтра зумисне не виїду! Хіба нехай мене Хтодь попросе. - каже Антін, скоса поглядаючи на Хтодя.

Косарі їдять помаленьку, не хапаючись: вони за полуднем одпочивають, бо в нас на Україні ні по обіді, ні після полудня спать людям не годиться. Нема такого звичаю. Антін накладає в полумиски вареної тарані й подає косарям. От косарі вже встали, скінчивши полудень, перехрестились до схід сонця, подякували й пішли косить. Антін починає переполіскувать посуд, полумиски. Він миє помаленьку, не хапаючись. Склавши посуд на траві, він без церемонії лягає в тіні під возом.

- Ой ти, чумаче, ой ти, вражий сину! іди сіна косити! - гукає титар на Антона словами пісні.

- Косіть, косіть, а я трохи полежу в холодку. Та, мабуть, вже й додому час, - каже Антін.

До важкої чи хліборобської, чи сокирницької праці Антін зовсім-таки не має потягу, здається, по своїй вдачі.

Сонце стало на вечірньому прузі. Косе проміння пронизало наскрізь половину нескошеної луки. Ясно лиснить жовто-зелена пляма дрібненької, делікатної, м’якої, як оксамит, осоки коло маленького поточка, неначе тільки що покроплена дощем. За поточком зеленіє подовжаста смуга темно-зелена; на їй, неначе зумисне посіяна, червоніє кров’яно-червоними краплями смілка, де-не-де перемішана з золото-жовтими блискучими квіточками, що люблять рости на низині та на мочарах. Ця смужка пістрява, лиснить, неначе розстелена дорога плахта, заткана червоними та жовтими взорцями по зеленому (фоні) полі. Надворі тихо-тихо. Усе дихає спокоєм, усе неначе втомлене од довгого, як море, петрівчаного дня. Не такий швидкий став замах кіс; лінивіші стали співи пташок в близькій долині, в близькому ліску.

- Час додому, час додому! - каже Антін і не хапаючись запрягає коні.

Антін Радивиловський любить жартувати і з євреями, але його жарти з євреями мають інший сутінок. Антін знає, що євреї великі страхополохи. Він зловживає їх боязкість і полохливість для своїх жартів.

Раз зайшов у нашу пекарню єврей, перекупець пшениці та усякої пашні. Єврей був чоловік вже літній, заможний і, як чесний крамар і фактор, в порівнянні з іншими євреями був чоловік поважаний і євреями і панами. В пекарні в кутку стояла стара заіржавіла рушниця, котра стала вже іграшкою для моїх менших братів. Ця рушниця була, кажучи Антоновою мовою, одставної мазниці квач. Антін несподівано хапає в руки рушницю, націляється нею на єврея, та ще в самісінькі груди, й несамовито кричить: бах! трах!

Крамар захилитався на ногах, одкинув голову назад, зблід, пустив перелякані очі під лоб і трохи-трохи не зомлів і не гепнув на діл.

- Вже застрелив! Нема Мошка на цьому світі, пішов на той світ! - каже Антін поважним тоном.

Мошко опам’ятався і почутив, що він ще на цім світі. Він втямив, що Антін пожартував, опам’ятався, зовсім осутився од одубілості і… одразу розсердився, спахнув та й кинувся з кулаками на Антона. Але в Антона так легко потрапить кулаком, як в летючого горобця. Мошко махне кулаком, Антін крутнеться, мов в’юн, і вже стоїть позад Мошка. Мошків кулак лупить повітря. Мошко обертається й заміряється кулаком на Антона знов, але Антін присідає й знов опиняється за спиною в Мошка, а Мошко знов б’є кулаком повітря. Бідний Мошко вертівся, крутився на всі боки, як муха в окропі, і нарешті втомився, б’ючись з повітрям. Засапавшись, він сідає на лаві й одсапує. Антін сідає на ослоні й так само одсапує, неначебто він справді дуже втомився, ще й спину собі чухає то однією рукою, то другою, бо буцімто почуває болість од кулаків.

- Ото побив мене Мошко кулаками! аж спина щемить! - каже Антін та ще й аж сичить, ніби од болісті.

- Потривай же! Я тебе буду позивати в суд, що ти на мене стріляв! - насилу вимовляє, задихавшись, Мошко.

- А я тебе позиватиму в суд за те, що ти мені кулаками тельбухи надсадив. Ож подивись лишень! В мене уся спина в синяках, - обзивається Антін підробленим, ніби гримаючим та сердитим голосом.

Раз прийшла до моєї матері єврейка по якомусь ділу. Моя мати була тоді в хижці. Двері з тієї комірчини, чи хижки, виходили в сіни. Єврейка стала на порозі дверей у комірчину й розмовляє собі з матір’ю, взявшись рукою за клямку й заглядаючи в комірчину. Антін йшов через сіни й углядів єврейку. Несподівано в його майнула думка налякать її. Він стає рачки, закрадається до неї й одразу починає скажено гавкать, хапає зубами за поділ спідниці, гарчить зовсім по-собачому й рве та тріпає поділ зубами.

- Ой ґвалт! Ой вей! тателе! - криконула єврейка й з переляку вскочила в комірку, ще й двері причинила за собою. Бідна єврейка аж зблідла з переляку, але, виглянувши, вона ніде не бачить собаки, тільки Антін схопився на ноги й регочеться, аж за боки береться.

- А бодай тебе, як ти мене злякав! Навіщо тобі мене лякать? Хіба ти не знаєш, що я боюся “собаку”? - каже вона й каже поправді: євреї, здається, нічого в світі не бояться так, як собак, бо ця животина страшніша для їх