Кхогендронатх Митро - Бхомбол-ватажок, Кхогендронатх Митро

— Салям![39]

Коли Бхомбол глянув на них, вони так само шанобливо привіталися й з ним.

Бхомбол у відповідь їм буркнув щось невиразне, йому вперше в житті сказали «салям» — як дорослій і поважній людині. «В Татанагарі є багато професій, які всі шанують, — подумав Бхомбол. — Можна стати, наприклад, молотобійцем. Та хіба там хтось скаже навіть інженерові «салям», хіба його стануть величати «ваша світлість»? Проте, коли ти дужий, краще стати молотобійцем, ніж управителем. Інша справа його дядько — він зовсім хворий. Правда, він високий і гладкий, шкіра в нього світла, а очі й вуса наче зумисне створені для того, щоб викликати в людей повагу».

В кімнаті, куди вони зайшли, сиділо багато людей.

Побачивши пана управителя, усі квапливо повставали, швидше від страху, ніж од ввічливості. І молоді, й старі — всі посхоплювались на ноги.

Пан управитель перемовився з деким із присутніх словом-другим і, відійшовши вбік, став так близько до статуї богині, ніби і їй хотів щось сказати чи ждав, що вона заговорить з ним.

Потім він глянув на барабанщиків. Бхомболові хотілося побути тут якомога довше, та час не дозволяв, сонце вже підбилося високо і дядько поспішав.

Хлопчаки, що сиділи осторонь, чекаючи вистави, загомоніли. Один, трохи старший за інших, глузливо посміхаючись і поглядаючи на Бхомбола, голосно мовив, так, щоб усі чули:

— Дивіться! Цей хлопець носить подушку на животі!

Дхоті було завелике на Бхомбола, і він зібгав його на животі. Він і сам знав, що негарно ходити з таким пакунком спереду. Але зауваження якогось чужого хлопця викликало в нього лють. Коли б тут не дядько, Бхомбол одразу ж провчив би цього нахабу. А так він тільки пильно глянув на кривдника, надавши своєму обличчю гордовитого виразу, ніби кажучи: «Хто ти такий, щоб розмовляти зі мною?»

— Це небіж пана управителя! — мовив один з хлопчаків пошепки.

— Велике цабе! Я просто помираю із страху! — відказав довготелесий хлопець, оглядаючи Бхомбола і глузливо кривлячи губи.

«Ну чекай же, я ще тебе колись спопаду!» — подумав Бхомбол.

— Ходімте, ваша світлість! — гукнув Бога.

Пан управитель, гадаючи, що служник звертається до нього, також обернувся.

Бхомбол пригадав, як у Манікпурі біля бамбукового гаю він витримав бій з тамтешніми хлопчаками. Він був зовсім сам, в незнайомій місцевості, але, схопивши бамбукову палицю, мужньо пішов на ворогів, і ті злякано, як горобці, кинулися врозтіч. Тут же зовсім інша справа: він — небіж пана управителя, його величають «ваша світлість» і, вітаючись, кажуть «салям».

Очевидно, коли б тільки Бхомбол захотів — він зміг би віддубасити кого завгодно з хлопчаків або наказати зробити це служникам. Та Бхомбол зрозумів, що вдатися по допомогу до служників чи поскаржитись дядькові — значить. показати себе боягузом. Ні, він провчить цього нахабу сам!

Бхомбол підняв руку і показав хлопцеві кулака. Однак того це не злякало: він, у свою чергу, посварився ногою. Бхомбола це розгнівало ще більше. Однак час для того, щоб поквитатися з кривдником, був неслушний, і, збагнувши це, хлопець уперше в житті зумів опанувати себе.

Своє бажання помститися він, наче розлюченого бульдога, прип'яв на ланцюг десь у закутку своєї пам'яті. Настане час — і він спустить цього бульдога, — вирішив хлопець.

До базару від контори йти було далеко. Дорога пролягала де затінком, а де на осонні. Обабіч неї ріс низький густий чагарник.

Тут і там серед садків манго і заростів бамбуку видно було хатини з високими солом'яними стріхами. Деякі до самої стріхи були обплутані виткими рослинами.

За одним із будинків серед іншої городини впадав у око великий баклажан. Під поглядами подорожніх він ніби ще нижче опустив на своє лице зелену намітку і навіть повернувся спиною… Та, здавалося, крізь прогалинки поміж листям він потай стежив і далі за ними.

Потім Бхомбол побачив чоловіка, який стругав паличку. Поруч з ним стояв ще один і збивав фіги пристосованою саме для цього тичкою. Коли пан управитель порівнявся з ними, вони обидва припинили свою роботу і шанобливо привіталися з ним, потім з цікавістю оглянули Бхомбола.

В цей час на дорозі показався великий, запряжений волами віз, навантажений хмизом і соломою. На самому верху, захистившись від сонця парасолькою, накинувши на плечі чадор і ліниво чухаючи ногу об ногу, сидів чоловік і, здавалося, куняв. Він, мабуть, був нетутешній. Не озираючись довкола, він їхав прямо посеред вулиці.

— Ей, ти, негіднику! Очі більмами позатягало, чи що? Звертай! — закричав Бога. Чоловік, що куняв на возі, здивовано витріщив очі.

— Звертай! — гукав слуга, поспішно склавши парасольку.

Возій квапливо стьобнув борозного вола, а підручного смикнув за хвоста. Хура справді звернула, але обоє правих коліс потрапили в глибоку канаву, а воли зайшли в садок біля дороги.

Пан управитель ішов собі далі прямо по дорозі, а Бога так само незворушно тримав над його головою парасольку. Бхомбол був здивований. Простуючи за дядьком, він час від часу озирався назад. Адже вони могли легко звернути і дати хурі проїхати! Чому ж вони не зробили цього?

Оглянувшись востаннє, Бхомбол побачив, як возій зіскочив на землю і метушився біля воза. Незабаром вони повернули ліворуч і ввійшли в зарості. Більше Бхомбол нічого не зміг побачити.

Перед ними з'явився великий повноводий став. Довкола нього стояли вкриті соломою і бляхою будинки. Один берег поріс чагарником. Там, біля самих кущів, у воді видно було безліч лілей. На протилежному боці купалося, кілька чоловік. Неподалік від них хлопчик ловив вудочкою рибу;