Леонід Михайлович Тендюк - Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк

Зграя не збиралась од неї відставати. Навіть малі, півметрові акуленята, й ті, капосні, старалися тусонути акулу-велетня мордами й поживитися — смакота ж яка! — її, просоченим кров'ю, м'ясом. Жорстокий акулячий звичай, коли сильний поїдає слабшого!

«Бакштаг… диферент… циркуляція», — кепкуючи сам із себе, бубонів я, вмостившись на планширі й однією рукою ледь-ледь тримаючись за щоглу.

Бакштаг, бакштаг…

Зловживати іншомовними словами сором. Наші, українська й російська, мови такі багаті і розмаїті, що ними можна передати всі без винятку поняття, найтонші відтінки мислі. Жонглює ж іноземною лексикою той, хто насправді мало знає, а хоче показати, що багато. Ну, та ще ті, для кого в незрозумілих для них словах криється, як вони гадають, якийсь загадковий зміст.

Ніколи не забуду радіограми, яку в далеке степове село послав матрос Мотовило.

«Мамаша, — писав він. — Сьогодні рівно в нуль-нуль за Грінвічським меридіанним і о восьмій ранку за східним стандартним часом я віддав кінці і лівим галсом бейдевінд на «Буревіснику — Глорія» вийшов у відкрите море. Курс норд-норд-ост. Жди свого сина».

Мотовило хвастун. Скільки його й знаю, завжди намагався підкреслити, що він — щось виняткове й особливе, не рівня нам, палубним матросам. І хоч сам був матрос, такий же, як більшість, новачок на морі, все ж перед відпусткою пошив собі штурманський, з кількома поперечними смужками на рукаві, кітель. Мічманку з крабом над козирком роздобув.

Розступись, море! Капітан — шибайголова та й годі.

Не встиг я ото додумати думу про хвалька Мотовила, соромлячись за своє патякання про бакштаг та диферент, як — трапилось це в мить ока! — човен хитнувся. І… я опинився у воді.

— Рятуйте! — заволав переляканий Заєць. — Він тоне.

— Рубати кінці! — наказав командир, намацуючи під лавою сокиру.

Випавши з лакани, я, не поринаючи (океанська, екваторіальна вода — важка, вона з надзвичайно великим вмістом солей і виштовхує із себе все), як жаба, розчепірено лежав на поверхні.

Я кажу: лежав. Але не подумайте, що це був відпочинок. У такій позі, з розкинутими руками й ногами, я плюхнувсь за борт і відразу ніби скам'янів.

Оціпеніння тривало лічені секунди — мимовільна судома, без будь-якого почуття розгубленості чи страху.

Та… Отямившись і зрозумівши, що зі мною сталося і в якому я становищі, злякався.

«Тут же повно акул! — майнула думка. — Акули он наздоганяють запряжену в шлею-канат акіо!»

Втім, те, що вони за нею гналися, мене і врятувало.

Поки Кім Михайлович і Лота шукали сокиру, щоб перерубати канат і пустити на волю акіо, човен від мене був уже далеченько.

Він мчав далі й далі. А я, ніби пробудившись од сну, рвучко викинув руки вперед і поплив за ним навздогін.

Плив, не відчуваючи дотику води. Як робот або якийсь заведений механізм.

Уся моя енергія й помисли зосередилися на човні. Я його будь-що повинен догнати, догнати якомога скоріше, поки акуляча зграя не повернула назад. Якщо ж акули вернуться, мені не минути лиха — вони неодмінно нападуть!

Щось боляче, ніби кропива, вжалило й обпекло руки. Я машинально одвів їх убік. Але, з брасу заходившись пливти наввимашки, знову наткнувся на щось невидимо жалюче.

— Ах ти ж, клята! — вилаявся вголос.

Переді мною на воді, ніби матові риб'ячі міхури, рясніли гірлянди пухирчастої фізалії. Ці крихітні тварини-«вітрильники» (вони так і звуться: португальський кораблик) мандрують з кінця в кінець по океану. Дотик їхній хоч і не смертельний, проте неприємний — на тілі довго лишаються сверблячі опіки.

Кораблики вжалили мене, і я зрозумів, що живий.

Глянув довкруг, озирнувся назад — акул не було. Лише там, де я впав, погойдувався мій крислатий капелюх та ніжками вгору, мов вуса морського рака-лангуста, стирчали окуляри фірми «Заєць і К°».

Натільна пов'язка спала зі стегон теж, і я плив майже голяком.

«Непогана приманка для акул!» — гірко посміхнувся.

Хоч і худий та кістлявий, а розшматують і проковтнуть залюбки.

Тим часом човен зупинився. Командир і Альфред сідали на банки, опустивши за борт весла.

Вони повернули лакану й швидко попливли мені назустріч.

Плив і я. І хоч плив недовго, за цей короткий час пам'ять встигла перегорнути не одну сторінку.

Я спочатку пригадав кілька трагічних історій, які трапилися з тими, хто опинився за бортом, їхні намагання не піддаватися паніці, перебороти страх.

Згадка ця додала сил. Але… Одразу ж, на зміну їй, виникла інша — океан кишить безліччю різноманітних страховиськ! Акули-людожери, гігантські спрути, кальмари, морські змії.

«… Раптом я жахнувся, мене охопив дріж, і тієї ж миті здалося, що за мною хтось стежить. Я озирнувся. Ліворуч, за кілька десятків метрів од човна, над водою височіла голова і довга шия. Двоє чорних, як вуглини, очей дивилися просто в душу. Вони банькато, ніби величезні нарости, нагорбилися на голові. Поглянувши на мене, дивовижна істота відвернулася, і я помітив у неї на спині схожі на темно-коричневу гриву пасма, замість волосся стирчали жахливі бородавки».

Ця історія про те, що трапилося одного разу із старим канадським рибалкою біля острова Ванкувер, як і пригадані розповіді про зустрічі з морськими зміями та чудовиськом на шотландському озері Лох-Нес, знову кинули мене в розпач.

Пливти, пливти, хоч би там що! — вирішив я, чимдуж вимахуючи руками.

Лакана мчала мені назустріч.

— Васка-Кваска, бідна моя! — заломлювала Лота руки.

— Тримайся, Василю! — крикнув Кім Михайлович. — Звихрюй воду! Барарато, Лото, — звернувся він. — Кидайте на акіо горіхи.

Та про це можна було й не говорити — тубільці самі приготувалися «бомбити» хижаків.

Один за одним кокоси полетіли в океан.

Акули, наполохані ними, крутонули ліворуч, за корму лакани.