Валерій Олександрович Шевчук - Птахи з невидимого острова, Валерій Олександрович Шевчук

ціпка, ішов сивий дід з обличчям його батька. Вряди-годи розгрібав палицею листя, і з нього проступали тугі, крутобокі гриби. Дід ставав на коліна, вибирав гриби й клав у кошика, прив'язаного до боку. Одежа на ньому була простацька, наче був він не шляхтич, а підданець…

— Чи не знаєте? — спитав раптом Олізар. — На Київщині тепер не голод?

Вони подивилися на нього зчудовано.

— Що таке голод? — спитала пані Павучиха.

— Це коли їдять замість хліба кору і гриби… Зависла тиша.

— А в тій Седмигородщині і справді сім городів? — спитав князь.

— Сім істин, — забубонів Розенрох, — які треба нам знати, а окрім того — нічого. Завтра, панове, — його голос став твердий, — ми почнемо протверджувати цю мудрість. За той час, відколи змушені вислуховувати байки нашого гостя, ми всі розледащіли. Чи довго вам розповідати, пане? — звернувся він холодно до Олізара.

— Я розповів усе, — сказав неохоче Олізар. — З Седмигородщини ми пішли у Варшаву до нашої милості короля, там нам звелено дати їсти й пити, долучили до нас королівського пристава, коморника Андрія Заклику, наділили грішми й підводами, і ми щасливо поїхали до Кам'янця — ці підводи мали лишитись у фортеці, туди ж їхав з ділом і Андрій Заклика.

— А далі, далі? — спитав, трохи хвилюючись, князь.

— По тому пішли на Меджибіж, прямкуючи у бік Браславля, але по дорозі наскочив татарський загін.

— Далі! — підігнав його окриком князь.

— Ми були при зброї, — сказав Олізар, — і прийняли бій. Але кінця того бою не пам'ятаю, пане.

— І не знаєте, як утрапили до нас? — спитав неймовірно князь.

— Не знаю, — відповів знічено Олізар. — І не уявляю навіть, у якій я стороні…

На те князь засміявся. Затрусилося за столом його тлусте тіло, задвигтів стіл; щоки, і без того відвислі, дрижали, як холодець, а очі вирячилися. Всі інші сиділи за столом непорушні й загадані, дивились у миски, тільки велика блідість покривала їм лиця.

— Ви, пане, знову починаєте непокоїтися, — сказала князю пані Павучиха. — Це вам зашкодить…

— Коли ж він нагадав мені мишу! — бухнув сміхом князь. — Ви не знаходите, пані Павучихо, що він схожий на мишу?

— Я б радила вам опам'ятатися, пане. — холодно сказала Павучиха і повернулася до Розенроха. — Чи можу я сказати виразніше?

— Ні! — похитав головою Розенрох. — Це б порушило наш основний закон. Князь має не забувати належного собі без нашої допомоги…

Тоді пані Павучиха повернулася до Олізара.

— Стільки див ви нам нарозповідали! — сказала вона ґречно. — Дякуємо вам, пане, і, коли втомилися, можете йти спочивати!

— Але тут володар я, а не ви, пані Павучихо! — ревнув князь, побагровівши. — І від столу відпускаю я, а не ви!

— Вибачте, пане! — холодно сказала пані Павучиха. — Але я маю право всіх вас захищати.

Олізар ґречно схилився. В цей час і почувся гуркіт — князь відкинув услона, аж той покотився до стіни, і стояв, величезний, червоний і роз'ятрений.

— Я хочу побалакати з ним на самоті! — сказав він хрипко.

— Ні! — заверещала пані Павучиха. — Ні! Пане Розенроху, скажіть йому. Молю вас, скажіть йому!

— Сядьте, пане, — спокійно сказав Розенрох. — Ви таки забуваєтеся, адже в нас заборонено зустрічатися один з одним окремо від інших; може це робити тільки пані Павучиха, коли хтось із нас хворіє, — вона ж бо мати нам усім. Заборони маю дотримуватись і я сам: пан Носилович прийнятий до нашої родини і вже не потрібно з ним вести роз'яснювальних бесід. Не маєте права й ви зустрічатися з ним на самоті, навіть для того, щоб донести йому правила нашого співжиття. Все чинимо тільки тоді, коли збираємося разом. Отже, сядьте й поводьтеся спокійно.

Але князь не сідав. Стояв, важко дихаючи, аж ходили йому ходором груди, і жах проповз по Олізаровім тілі — князеві очі несамовито запалали.

— Чи можу я йти, панове? — спитав він із тремом у голосі. Князь ніби схаменувся. Кинув поглядом на Олізара, наче ножем різонув, а тоді хрипко видихнув із себе повітря.

— Йдіть! — сказав і раптом закричав: — І ви всі, чорт би вас забрав, можете розсипатись у пісок!

23

Не все розумів з того, що діється. Але відчуття небезпеки й не захищеності відчував. Прокинувся й білий хорт болю і заскавучав, немов прищепив собі хвоста. Тоді звів білу чи сиву морду й завив тонко, начебто хтось і десь доконечно мав умерти.

Олізар проминув свої двері, вийшов на ґанок і сів там, як любив. Сонце торкалося західної стіни фортеці; здавалося, якийсь жартун поклав, граючись, на стіну розпечене ядро і чекав, усміхнений, доки розірветься воно і рознесе стіну у друзки. Олізарові навіть закортіло піти до свого весла; підвечір вони, налягаючи на весла, завше співали. І хоч були серед них діти різних народів, співали вони пісень його батьківщини. Забриніла в голові ота мелодія, як блиск західного сонця, — десь далеко величаво звучав чоловічий хор. Від того роз'яснювалося все навколо, хвилі співу зносили каторгу над хвилями, підіймали аж під хмари, і летіла вона небом, щоб звідти, згори, кожен міг вилити тугу свою, оросившись навзаєм сокровенною радістю, — кожен клав на вуста смак небес. Пісня розхитувала галеру, і та мчала так швидко, що прибігав до них Апти-паша. Спинявся, жорстоко всміхнутий, бо всі вони були в залізі, а в нього при боці припнуто гостренну шаблюку. Отож і жила в його грудях зневага до прикутого «бидла»; його усмішка жевріла вогнем зневаги; той паша нічого не знав ні про крила, ні про щемке бажання волі; він і в гадці не клав, що вночі до них продираються птахи з невидимого острова, що вони несуть на вустах смак неба і що вони летять на своїх крилах-веслах генно під хмарами; що туга їхня вмерла і вилилась із них, як сеча; він тільки знав, той паша, що силу цю треба не розуміти, а гамувати; через те й клалася його рука на ручку шаблюки, зросталася з нею, відчуваючи гостре лезо, як завершення руки; через це й гнали вони корабель, куди наказував він. А вони співали тоді, не зважаючи ні на що, і могли б легко загинути, як гинули в час битов їхні брати, — сила кільчилась у їхніх м'язах, готова вибухнути шаленим вогнем.

«Тепер я сам, — смутно думав Олізар.