Олесь Ульяненко - Вогненне око

в повітрі чорне. Вони різні – заплилі салом, худі, неголені й вишкрябані до стерильного. Пані слухає упіввуха. їй не те що байдуже. Вона бачить, як під нею западається земля. Пані починає подумки надолужувати вигадку, що їй до вподоби пікніки, де вони, порозсідавшись на пагорбах, на зчищених, здертих кілька десятків років тому бульдозерами курганах, салонно або по-простецькому ведуть розмови.

Пані пнеться зі шкіри, аби якось поєднати свої вигадки про гаданий вищий світ із дійсністю; фантазія розпалюється до того, що вона починає вовтузитися в ліжку, і пан міністр сприймає це як ознаку того, що знову треба… Пані легко борониться, відкидаючи на спину добродія, але той настирно налазить, тож вона розкарячує ноги і під стогони високоповажної особи продовжує свою думку. Тільки тоді, за багато годин, вона кінчає, скинувши зойк до білої стелі. Це проходить – з порожнечею статевого задоволення, по-тваринному тупою, до неї повертаються думки, вони обходять знайомі обриси і зупиняються далеко, на несуттєвому для неї. Вона нюшить кислий піт шкарпеток коханця, який попискує уві сні. Тривожно шугає від того запаху. Думки у неї розходилися, до того гарячі, що вона необережно штурхає в пузце ліктиком стовп держави, а він, буркнувши, заплямкавши бантиками губ, перевертається на бочок і хропе, відходячи у далечінь державних мрій. А їй лишається лежати, з волошковими очима, відкритими на білий квадрат стелі, де зміями перебігають тіні від реклами. Щоб відволіктися, вона закурює, ловить себе на думці, що й старість невдовзі терне по обличчю, по грудях. Це ще якось невиразно, масною плямою: останніми днями до неї внадився студент, – невродливий, високий, із жовтими, каламутними до божевілля очима. На останні копійки він купує квіти, приносить червоний густий «Кагор». Тут вона щось пригадує, натягаючи на себе якнайщільніше, до самого носа ковдру, наче й хотіла заховатися від шарудливих звуків, які, мов з далекого дитинства, ворушаться в товстих тінях, у згортках тюлевих занавісок; у голові, з тугим припливом крові, стугонить: десь вона щось подібне бачила; і відчуття таке, ніби помалу опускаєшся на дно глинистого озера.

Воно згадується, вилазить: талісман на грудях. Але так нічого й не вирішивши, вона пригадує художника Дірка, котрий по-сибаритськи густо розтринькує перед нею гроші; проводжаючи додому, він облизується, мов той шолудивий песик, чекаючи на запрошення – і ніколи не діждеться; пан Дірко залітає до кімнати, весь у випарах власної геніальності; він ні на хвилину не зупиняється, а все гасає широким кроком з кімнати до кімнати. То він їй годинами оповідає якісь дурниці, підтверджуючи рухами – мурмотливий, трохи зламаний голос видає його, і вона давно, з перших його відвідин знає, чого цьому панові треба: як і всім. Згадка про Дірка трохи відтягує нездорові думки, кропить холодним потом. Вона закурює ще одну цигарку, покусуючи, зовсім по-чоловічому, кінчик фільтра; виходить у бузок ночі на балкон, що важко, подавшись чавунними перилами, зависає над вулицею і над кулями ліхтарів: ніч тоді, як і зараз така ось, рідко випадає, – пари проходять у фіолетовій ваті мороку, тим боком вулиці, де трохи живіше буває по обіді, попід облущеною сірою стіною, під шматтям запарених вікон; вони повагом, розпашілі від недавніх любощів, сварок, прямують завчено до нічного бару, що примостився на згірку, з відчиненими навстіж дверима, вирізаними й оздобленими в готичному стилі; пари йдуть одна за одною, випускаючи сизий димок із розтулених ротів, – жінки в соболиних хутрах, чоловіки в довгополих, по самі п'яти, чорних пальтах, засунувши до кишень малинових штанів руки, мов чуняві, перевалюються поруч. Жінки нервово скуляться, зануривши у вилоги вигострені дієтою підборіддя. Вона бачить їхні вигаслі очі, безбарвні, мов кисіль, тіла, що вгадуються під вдяганкою. Вона з ніжністю відчуває крізь шовк халатика пругкість власного тіла, і рука мимоволі пестить самими пучками стегна, лягає на груди; вона задоволено примружує

очі, злизуючи гострим, трохи роздвоєним кінчиком язика кислий присмак на губах. Вона глибоко затягується востаннє, кидає вогник недопалка в ніч, спостерігаючи, як він летить, розсипаючись бенгальським вогнем. Вона повертається, зовсім по-буденному притримуючи поли халата, не схожа на лиху тріумфаторку, – зелений блиск очей зупиняється на коханцеві, на його череві, що під хропіння піднімає накрохмалене простирадло. Чудесний. Чудесний сон стоїть над світом. Вона ковзає під ковдру, лапнувши рожевою долонькою з нічного столика холодний слоїк снодійного, – нерішучість, а може, більше того, навальний страх повертається. Проте снодійне розслаблює її кінцівки, якусь хвилину вона навіть задихається і ладна закричати, але погляд скляніє, губи розтулюються, оголюючи разок білих зубів, вона перевертається на живіт і засинає, мертвотно випроставши ноги, щоб зранку підставити своєму буденному щастю обличчя. А зрання як завжди – пігулка вітаміну С, коханець ще спить, але крізь сон, затуляючи ліктем обличчя, замовляє біфштекс із кров'ю. Він плутає її ім'я з ім'ям дружини, і вона з образою – несподівано – встигає подумати, що міністр до пуття не може запам'ятати її прізвище.

Чомусь уперше добре відлагоджений ритм життя збивається, – у ванній, серед голубих розводів кахель, ніжною, промасажованою, пропареною воском шкірою пробивається мороз: вона, накинувши китайського халатика, йде до сусідньої кімнати, ще заставленої коробками та ящиками. Істерично, не витримуючи невидимої для її зору напруги, жбурляє речі на підлогу, – нарешті, прикусуючи губку, відшукує серед перлів, бурштину, золотих, мельхіорових та срібних застібок новенького, ще незайманого блістера і вичавлює таблетку – білу та безневинну, й невдовзі повертається. Злегка заспокоєна, вона вже на кухні занурює

пальці в теплу м'якоть м'яса, тільки-но привезеного тим же драбкуватим добродієм; вона силкується пустити думки звичайним руслом, бо сьогодні неділя, але десь щось підказує, що цей день зовсім не подібний до решти. Вона не відчуває того звичайного затишку. І, натягуючи шкіру на обличчі усміхом, вона вперто витягує жили з великого шматка м'яса: з притлумленою досадою вона переконує себе, що зараз для неї нема міністра. Вона якось уперто перелічує все, що в неї є, придумує, що буде, наповнюючи рожевою втіхою, а головне – він тут, той чоловік, про котрого мріють дурнуваті столичні шерепи. Тут вона схаменулася – звідки це в неї? Звідки взятися злості? І коли міністр їсть, жадібно рвучи смаженю порцеляновими зубами, а юшка звично стікає салистими згортками підборіддя, вона не знати чого втуплюється в запітнілий квадрат вікна, проводить пучками по чолі, рвучко встає і, притлумлюючи нудоту, прочиняє двері на балкон: сизий туман рветься пасмами об колючі акації, дрібний дощ шамротить по жерстині,