Олесь Ульяненко - Вогненне око

телефону – за хвилину пальчики з гладенько відшліфованими наманікюреними нігтями терзають білі контакти кнопочок: вона видзвонює давню подругу і втомленим, ледь не жагучим голосочком сповіщає, що бачила, уявляєш, такого от зама, чи пома, чи вріо міністра; якого? ти що, голубонько, а того року, пам'ятаєш, як він… З того кінця дроту нарешті розпачливо ахкало, і подруга, видно, була настільки дурна, що одразу, з ходу запропонувала пустити його в ліжко, позбавляючи приємних хвилин спілкування нашу недавню знайому; подруга цокотіла, що економічна криза зжерла всі її заощадження, з цим почалися непорозуміння: чомусь пропали знайомі і друзі й таке інше, мені б, золотце, твоє щастя, не придурюйся. Наша знайома, муркаючи, лагідно обриває подругу, цмока в трубочку зі словами «там хтось прийшов», і завітає в гості, «але ніякого лесбійського кохання», – подруга злегка затинається, «ні, вона вже забула, і їй не до цього, ну, пока і цьом». Пані повертається до телевізора, закурює чергову цигарку «Давідофф», але за півгодини на неї находить щось; вона намагається його спекатися, аж мимоволі їй широко роздуває прозорі ніздрі відчуття чергової пригоди. І що їй – у послужному списку пані кришнаїтський монах, кілька буддистів, не виключено, що не один юхтовий негр ділив із нею ложе, а ще, може, не виключено, індійський князьок із берегів Гангу: пройдена дорога, що зі смаком згадується, – ох, екзотика проглянутого фільму, тільки вона затямила одне: що там, за далекими морями, ніхто не чекає, яка б вона заворожлива й гарна не була.

Обслуговуючи, прошу вибачення, кохаючись із міністром, чи замом, чи помом, вона до точності повторює рухи, інтонацію голосу, десь зливаючись у безмежних просторах пам'яті з тим, що колись звалося щастям, і пані впевнено експлуатувала оте давнє, так, аж міністр, зам, пом зама пускав соплі і засинав щасливою дитиною, не згадуючи про свою мегеру дружину. Потім? Надто шаблонно, грубо, нахабно, так здуру можна загнати все людство, поділивши на солдатів і проституток, жіночок, зобов'язаних народжувати вже стрижених клишоногих бійців. Ні, шановні, це стиль життя, вимушений, але за будь-яких умов дає задоволення. Проти цього не попреш; тут несила чіпляти якісь ізми… А ми й не хочемо… Ну, то коли буде час і натхнення, поговоримо окремо на цю лоскітливу тему.

І в неї вирішувалося на користь міністрів, навіть колишніх, – що воно буде з цими стриженими хлопчиками, вчорашнім, так би мовити, гумусом, – може, їхні авто оздобляться гербами, на кшталт англійських карет у енному сторіччі, а мо', їх догризатимуть щуки в запліснявілих водоймищах Київського та Черкаського морів, зашитих у пластикові торби, що їх тупоголові кримінальники гачками витягуватимуть з муляки; невідомість завжди лякає людину – ту, що летить «боїнгом», мандрує пішака, сидить і канючить милостиню у підземці чи в черговому офісі. Тріск новеньких зелених банкнот забиває лущання самотини у вікнах. Але були ще істотніші причини – це свята маса чутливості, що надихала її перемогу: так, у пані ще живе жінка. Ці стрижені хлопчики з опущеними загрозливо чолами на перших порах запалюють її до щасливого реготу, але далі насувається інше – вони віддаляють кипучою енергією її молодість. Інша справа – міністр. Першим ділом міністр прудко, як для тоненьких ніжок, шмигає до кухні, – черевце у нього туго обтягнуте жилеткою: він нюшить, торохкотить бляшаночками, скляночками, занурює палець у слоїк зі сгущеним молоком, облизує білим шерехатим язичком (вона-бо знає, що язик як наждак); сумним поглядом зляканого мопса дає знати пані, щоб вона зателефонувала куди слід. Він всідається, зручно вмостивши відвислого задка в одне з крісел, соваючи в нетерплячці ручками й ніжками, ковтає липку слину, а хвилини тягнуться непомірно довго, – нарешті, ось нарешті під'їздить лімузин, і драбкуватий молодий чоловік – у три заходи – заносить печене, смажене, запломбоване, закручене до кімнати; пані мляво, під прищуватим колючим поглядом добродія міністра, що розстібає вже жилеточку, кинувши прямо на підлогу піджачка, – ух, який сибарит, – розпаковує.

Він теплішає тільки тоді, коли все акуратно розсервіроване. Спочатку поглинає холодну закуску з телячих язиків, слоїк маринованих грибочків із чарочкою справжньої російської горілки, відтак наминає печеню, в якій, звісно, качка, за качкою зникає стегенце молочного поросяти; в чарівній прозорій тиші, під хрускіт його щелеп, пропадає гірка крабів, обкладених ніжними зеленими листками салати, від чого вони ще більше червоніють, і людина недосвідчена може навіть відчути приплив нудоти, – великими дитячими ковтками, обхопивши обома долонями фужер, він проковтує дві пляшки чеського пива. Після того він не дає перепочити шлункові, куди там, він козак, – вирішує, що до шампанського пасуватимуть хрумкі шоколадні цукерочки; шампан булькає, стріляє, щипає ніздрі, і міністр піднімає тост за всіх мандруючих, за закоханих, кидаючи на лопатку язика брунатні кульки, – шоколад трохи розтанув, і тоненька ниточка коричневої слини пролягає з підборіддя на рожеве воло; пані запопадливо обтирає хустинкою. Він якусь хвилину перепочиває і просить лагідним голосом зварити каву; доки вариться кава, він наминає скибку білого духмяного хліба з червоною ікрою і, вже відверто нудьгуючи, спльовує кісточки оливок на скатертину. Каву пан міністр п'є маленькими ковтками, запиваючи, зі знанням гурмана, мініатюрними дозами справжнього французького коньяку, посмоктуючи сигару «Корона».

Після цієї процедури він якось винувато, по-гороб'ячому, вертить головою, дитинно сапаючи ротом; він не те що добрішає, а просто несусвітня тупість усього парламенту перекочується на його обличчі. Він проробляє якийсь незрозумілий жест, порух, відомий нам з фільмів на доісторичну тему, і, повискуючи кабанчиком «моя киценька», притягає до себе нашу пані. Він вбачає в ній таємниці всього світу, щоправда, нам немає сенсу перелічувати їх ще раз. Він шепоче пані щось на вушко, підштовхуючи до спальні, а вона, кокетуючи, опирається, слухаючи його по-школярському милі компліменти й пропозиції. Як уже згадувалося, після цього він засинає. Прокинувшись, випивши чарочку коньяку, розповідає про важке дитинство, як довго йому довелося вибиватися в люди. А що насправді, – вона лежить горілиць, смакуючи спокій, відповідає, а сама думками десь далеко, мовби ото в дощ, у літню зливу. І, видно, так покладено людині, вигадано дві правди: одна – з якою ми живемо, друга всередині: нуртує, набухає, і суть проста – вирвати її нагору; це й є те непосильне завдання, що зветься істиною. Марнота. Вони так не говорять, ці зами, міністри й поми, стрижені, в малинових піджаках, вузьколобі хлопчики, що дійсність їм уже інтелігентно відтягнула капшуки під очима; вони гомонять про свої справи й немочі, їм треба вибалакатися, бо насуває